Віртуальна арт-екскурсія «Унікальні будівлі України та світу»

 

     Віртуальна арт-екскурсія «Унікальні будівлі України та світу» відбулася 10 липня у відділі літератури з питань мистецтва нашої книгозбірні, присутні мали змогу ознайомитися з незвичайними спорудами нашої країни та світу, найрізноманітнішими витворами уяви вітчизняних та світових архітекторів. Ми віртуально відвідали храми Камбоджи, меморіал президентів Сполучених Штатів Америки, побували біля Китайського гігантського чайника, та на вершечку Ейфелевої вежі у Парижі , біля Кривого будинку у Польщі, мандрували по не менш цікавих місцях інших країн, також не оминули увагою різні цікаві будівлі України, завітали і до нашого рідного міста.

    Загалом, архітектура це унікальний вид мистецтва, який тісно пов'язаний із життям людини. Визначення поняття архітектури – мистецтво створення споруд які формують простір для життя і діяльності людини. Архітектура є втіленням культурних процесів, матеріальною оболонкою функцій та ідей — архітектура огортає та формалізує заняття та прагнення людства, стилістично виражає світогляд і характер, життєві звички та ідеали історичної чи етнічної групи, покоління, соціального класу, особистості.

День архітектури України

 

Щороку 1 липня українські архітектори та поціновувачі архітектурних шедеврів країни відзначають своє професійне свято – День архітектури України.

Професія зодчого з давніх часів викликала повагу та шану. Протягом віків архітектори створювали безсмертні шедеври, якими ми захоплюємося і сьогодні. Сучасні архітектори активно працюють, втілюючи в реальність свої сміливі ідеї, використовуючи новітні технології та оригінальні конструкторські рішення.

Хочемо побажати їм у цей святковий день злагоди, міцного здоров’я, щастя, творчого натхнення, визнання колег нових досягнень в справі розбудови нашої країни.

Історія свята

Так, День архітектури України святкується на підтримку ініціативи архітекторів та містобудівників, їх творчих спілок, працівників проектних організацій і місцевих органів містобудування та архітектури. В указі Президента України № 456/95 від 17 червня 1995 року йдеться: «Встановити День архітектури України, який відзначати щорічно 1 липня — у Всесвітній день архітектури».

У той же час відомо, що Всесвітній день архітектури заснований Міжнародним союзом архітекторів, заснованим у 1946 році, після Другої світової війни. Тоді потрібно було піднімати з руїн Європу, відновлювати підприємства, відтворювати пам'ятники архітектури. Спочатку дату відзначали 1 липня, проте в 1996 році було вирішено приурочити до святкування Дня архітектури до Всесвітнього дня житла (World Habitat Day), який прийнято святкувати в перший понеділок жовтня. До такого рішення прийшов Міжнародний союз архітекторів на XX Генеральній асамблеї ООН в Барселоні. Проте дата святкування в Україні залишилася незмінною.

Варто відзначити, що на честь Дня архітектури України щорічно проходить церемонія вручення Державних премій України найкращим скульпторам і архітекторам країни.

Українська архітектура: 8 будівель, 

які має побачити кожен

Сьогодні на теренах нашої країни налічується близько 14 тисяч пам'яток архітектури та 46 великих історичних культурних заповідників. Мовчазні свідки історичних подій, втілення людського генія і багаторічної праці, вони і досі вражають своєю красою та надихають сучасних архітекторів. Архітектурне надбання України входить до складу і світової скарбниці – сім архітектурних шедеврів, які знаходяться на нашій території, входять до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Українська архітектура є унікальною і має свій особливий стиль. Протягом всього часу свого розвитку він формувався під впливом різних архітектурних течій, від романського стилю до постмодернізму та архітектури тих держав, у складі яких перебувала та розвивалася наша країна. Багато найвідоміших архітектурних пам'яток України були спроєктовані іноземними майстрами, втім, цим зразковим архітектурним об'єктам нічим не поступаються ті, які були побудовані завдяки талантам українських архітекторів. Розповідаємо про відомі будівлі нашої країни, до створення яких були дотичні українські митці.

Києво-Печерська Лавра (Київ)

Ансамбль Києво-Печерської лаври є визначною пам'яткою історії та архітектури Середньовіччя та Ранньомодерного часу (Київської Русі та доби Гетьманщини), однією з найбільших святинь православ'я України та Східної Європи. Розташований на плато високого правого берега Дніпра, ансамбль Лаври формувався протягом багатьох століть. Гармонійність архітектурної композиції Києво-Печерської лаври завдячує майстру українського бароко Степану Ковніру. Він зробив свій внесок у будівництво Лаври після страшної пожежі, що спіткала монастир 1718 року. У Лаврі майстер спорудив Ковнірівський корпус, а також дзвіниці на Ближніх і Дальніх печерах. Також до його робіт належать церква у Китаївській пустині та собор Антонія і Феодосія Печерських з дзвіницею у м. Васильків на Київщині.

• Адреса: Київ, вул. Лаврська, 9

Будинок з химерами (Київ)

Фантастичний "Будинок з химерами" на Банковій – одна з найвідоміших споруд нашої столиці. ЇЇ багато прикрашений фасад виглядає наче ілюстрація до збірки казок. Тут по колонах стрімко біжать ящірки, верхи на рибах сидять прекрасні дівчата, вигинають хвости та спини дельфіни, морські гади і крокодили; дивують розмірами величезні жаби, голови носорогів і антилоп; хижо розправляють крила орли; а потоками дощової води керують слони, хоботи яких служать водостоками. Будинок, який є представником стилю модерн, спроєктовано архітектором Владиславом Городецьким у формі куба: з одного боку він має три, а з іншого – шість поверхів. Сам будинок побудували за рік (1903), проте на його зовнішнє та внутрішнє оздоблення було витрачено вдвічі більше часу. Цікавим архітектурним рішенням став високий парапет на даху – це дозволило практично сховати покрівлю, тож Будинок з химерами – перша будівля "без даху" в Києві. Також при будівництві тут був вперше використаний новий на той час матеріал – цемент. У цьому будинку в одній з квартир жив сам автор проєкту зі своєю сім'єю, інші здавалися в оренду заможним городянам. Планування кімнат господарів було складено таким чином, що перші сонячні промені світили у вікна прислуги: куховарок та покоївок, які ще до пробудження мешканців мали приготувати їжу та все необхідне; ближче до полудня сонце потрапляло в кабінет Городецького, де він зазвичай працював у цей час, а наприкінці дня заглядало у вітальню. Зараз будинок має статус Малої резиденції Президента України, призначеної для прийому закордонних делегацій.

• Адреса: Київ, вул. Банкова, 10

Костел святого Миколая (Київ)

Миколаївський костел в Києві – теж творіння Владислава Городецького. Цей храм є однією з найцікавіших споруд архітектури початку XX ст. Побудований у 1899-1909 роках у стилізованих готичних формах з високими стрілчастими шпилями, він вирізняється стрункими пропорціями, легкістю, ясністю композиційної структури. Загальна висота споруди становить 55 метрів. Головну увагу зосереджено на західному фасаді – з трьома порталами, величезним вітражним круглим вікном-"трояндою", над яким підноситься трикутний фронтон. Обабіч – високі готичні фіали й ажурні стрільчасті вежі. Бездоганна пропорційність і врівноваженість усіх мас, довершеність і ясність композиційного задуму поєднуються з бездоганним виконанням кожної деталі, починаючи від скульптурних зображень святих на фасаді і закінчуючи латунними дверними ручками, завісами та засувками. Храм вражає своєю урочистістю і пишністю не менше, ніж його середньовічні західноєвропейські брати. Наразі Костел Святого Миколая ділять між собою Національний будинок органної та камерної музики України (як приміщення для концертів) та парафія Святого Миколая Римо-католицької церкви в Україні, яка проводить у ній служби для релігійної громади.

• Адреса: Київ, вулиця Велика Васильківська, 75

Володимирський собор (Київ)

Свято-Володимирський собор – одна з головних святинь Православної церкви України. З туристичної точки зору він привертає до себе увагу як своєю історією, так і внутрішнім шедевральним розписом. Архітектором майбутнього храму запросили бути Александра Беретті. Він розробив проєкт в неовізантійському стилі, котрий перегукується з українським бароко. Але початок будівництва постійно затягувався – кошторис перевищував зібрану суму грошей більше, ніж у сім раз. Члени будівельної ради звернулися до імператора Миколи І з проханням дофінансувати будівництво, на що отримали лист-відмову: "Пам'ятник народний, тому державних грошей на нього не передбачено". Проєкт неодноразово змінювався, гальмувався і зупинявся. І, нарешті, у 1882-му році у 32-річницю з моменту прийняття рішення про будівництво, ця епопея довжиною в кілька десятиліть закінчилася. У цілому ж над спорудженням Володимирського собору працювала ціла команда митців, до складу якої, крім Беретті, входили німець Іван Штром, француз Павло Спарро та українець Володимир Ніколаєв. Головною цінністю собору є унікальні розписи на стінах. Завдяки цьому святині присвоєно звання пам'ятки культури. Атмосфера собору ніби переносить у давні часи – на настінних розписах зображені постаті святих, мучеників, князів та картини історичних і біблійних подій.

• Адреса: Київ, Бульвар Тараса Шевченка, 20

Національна опера України імені Тараса Шевченка (Київ)

Появі цієї чудової споруди передувала трагічна подія: у лютому 1896 року після ранкової вистави опери «Євгеній Онєгін» в одній із гримувальних кімнат спалахнула пожежа. Вогонь швидко поширився, і вже за кілька годин від Міського театру, збудованого 1856 року за проєктом архітектора Івана Штрома, залишилися лише чорні стіни. У полум'ї загинули музична бібліотека, костюми й декорації багатьох вистав. Кияни зажадали якнайшвидше спорудити нову будівлю. Після запальних диспутів і суперечок міська дума ухвалила провести міжнародний конкурс на проєкт Київської опери. У ньому взяли участь три десятки архітекторів з російської імперії, Німеччини, Франції та Італії. Перемогу отримав проєкт головного архітектора дирекції імператорських театрів, академіка Віктора Шретера. А будувався театр у 1898-1901 роках під керівництвом відомого київського архітектора Володимира Ніколаєва. Новий театр вражав уяву сучасників – багато прикрашений ліпниною напівовальний фасад, строгі, глибокі арки здіймають міцну будівлю у висоту. Над центральним входом розправили крила дві музи. А всередині — венеціанські дзеркала, позолота, бронза, візерункова ліпнина стін і стелі, мармур сходів і мозаїка підлоги, цариця-люстра в центрі мереживної стелі. На даху створено алегоричну композицію: геральдичні грифони тримають у лапах ліру як символ музичного мистецтва.

• Адреса: Київ, вул. Володимирська, 50

Палац зітхань (Київ)

Неокласицизм, неороманський стиль, необароко, конструктивізм — видатний український зодчий Павло Альошин працював у кожному з усіх можливих архітектурних стилів першої половини ХХ століття. Багато хто з киян і гостей міста зупиняв свій захоплений погляд на будівлі Палацу зітхань (інша назва — "Арабський будиночок") у неороманському стилі, що стоїть на розі вулиць Пилипа Орлика та Шовковичної, однак історію його створення і походження назви знають не всі. Свого часу київський чиновник Микола Ковалевський замовив Альошину маєток, який згодом отримав свою назву через те, що замовнику під час будівництва довелося багато зітхати. Екскурсоводи розповідають, що зітхав Ковалевський через велике кохання до своєї дружини Ганни, для якої, власне, він і задумав будинок. Однак страждання ці могли бути і з суто прагматичних причин: за час будівництва (1911-1913) кошторис будівлі перевищив початковий у два з половиною рази! Замовник навіть писав архітектору, що художні фантазії Альошина не дають йому їсти і спати. Будинок все ж таки збудували, і Микола Ковалевський оселився в ньому з коханою дружиною. В будинку на честь кохання пари навіть була кімната, оформлена у вигляді купейного вагону – адже Ковалевські познайомилися в потязі. А ще кажуть, що голова кота на стіні маєтку Ковалевського є прихованим портретом самого архітектора.

• Адреса: Київ, вул. Пилипа Орлика, 1/15

Палац Потоцьких (Львів)

Палац графів Потоцьких – яскравий зразок архітектури зрілого історизму, одна з найцікавіших архітектурних пам'яток Львова. Палац є прототипом так званих резиденцій "Entre cour et jardin" короля Людовіка XIV, стиль якого визначають як "бароковий класицизм", коли чітке планування поєднується із багатим зовнішнім оформленням. На плані він має прямокутну форму з незначними бічними ризалітами. Палац Потоцьких був запроєктований у 1880 році французьким архітектором Луї Альфонсом Рене Доверн'є на замовлення графа Альфреда ІІ Потоцького, великого поціновувача французької архітектури. У цьому ж році спілка львівських архітекторів Людвіга Балдвіна-Рамулта, Юліуша Цибульського, Петра Гарасимовича та Леонарда Марконі почали його зводити. Альфред ІІ не дожив до завершення робіт, його син Роман Потоцький завершив будівництво палацу в 1890 році. Останній власник Альфред III (1886–1958) покинув палац після радянської окупації Львова у 1939 р. і більше не повертався.

У часи незалежності України обговорювалася можливість облаштувати в палаці резиденцію Президента України у Львові. Але в 2002 році місто передало Палац Потоцьких Львівській галереї мистецтв. Після завершення реставрації 14 лютого 2007 року у Палаці відкрили Музей європейського мистецтва XIV-XVIII століть – відділ Галереї.

• Адреса: Львів, вул. Коперника, 15.

Сокиринський палац (Чернігівська область)

Прекрасна садиба давнього українського роду Галаганів в оточенні розкішного англійського ландшафтного парку з озерами і скульптурами в Сокиринцях на Чернігівщині – пам'ятка садово-паркового мистецтва ХІХ століття.

Упродовж кількох століть Сокиринці були у власності роду Галаганів. Були серед них і зрадники, і меценати, але величний палац у стилі ампір на 60 кімнат тут збудував прилуцький полковник Павло Галаган. Засновник маєтку був людиною освіченою і щиро любив архітектуру, тож тут, у Сокиринцях, зодчі втілювали в життя його задум. Палац був зведений у 1823-1829 роках. Розробкою займався відомий український архітектор Павло Дубровський. Пишно вбраний і художньо оформлений комплекс був одним із найбагатших і найкрасивіших маєтків свого часу. А облаштування паркової зони розтяглося на ціле століття, тобто на весь час, поки садиба мала статус сімейної. Родзинкою парку є Шевченківський явір – найстаріше дерево садового комплексу. Вважається, що саме під цим явором були написані знамениті слова поета "Тече вода з-під явора, яром на долину…". Нині в палаці розмістився Сокиринський професійний аграрний ліцей та історико-етнографічна кімната-музей О.Вересая, мешканця цих місць.

• Адреса: Чернігівська область, Срібнянський район, Сокиринці, вул. Садова, 16.

А у відділі літератури з питань мистецтва нашої книгозбірні  ви можете докладніше ознайомитися з літературою про архітектуру нашої країни

15 червня — День народження Івана Миколайчука

 

   Іван Миколайчук особлива постать в українському кінематографі та культурі. За 46 років життя він втілив 34 ролі, написав 9 сценарій, уклав музику до 4 фільмів та був режисером 2-х стрічок. Його творчість завжди зверталася до національної культури, через що в Радянському Союзі був названий «неблагонадійним». 15 червня в Івана Миколайчука день народження, тож згадаймо, чим особливі його творчість та життя. А найвизначніші фільми з Іваном можна переглянути в онлайн-кінотеатрі українського кіно.

Захоплення людьми та психіатрією

      У сільському театрі Іван Миколайчук почав грати у 10 років, і як наймолодшому, йому завжди діставалися ролі старих дідів. Був спостережливий і завжди всім на сміх міг зобразити «як дядько Петро додому напідпитку повертається, або як тітка Варка в лавці крам вибирає».

    Після школи переїхав навчатися до Чернівців: спочатку у музичне училище, а потім в театральну студію. Але подав документи в медичний університет на психіатрію. Річ у тім, що Іван дружив з головним лікарем місцевої психіатричної лікарні і часто грав в п’єсах для пацієнтів. Актор був впевнений, що розуміння душі людини допоможе акторському мистецтву. Проте, дізнавшись, що треба вчити всю медицину, документи з університету забрав.

«Тіні забутих предків» і перша слава

   Фільмом, який приніс акторові популярність, є особлива для українського кіно стрічка "Тіні забутих предків". Іван зіграв головну роль — молодого пристрасного хлопця Івана Палійчука, чия історія трагічного кохання розгортається на екрані. Проте спершу Миколайчука не хотіли брати на цю роль — Параджанов влаштував проби з поваги до вчителя актора, Віктора Івченка. Режисер навіть пішов з проб, аж тут прибігає оператор Юрій Іллєнко зі словами: «Сергію Йосиповичу, це щось неймовірне!»

      Згодом Миколайчук потоваришував з Параджановим, у них було багато спільних поглядів на життя. Обидва були впевнені, що місця, де найкраще можна дізнатися про людей — це базар, вокзал і цвинтар. А під час зйомок режисер прислухався до молодшого колеги, адже він як ніхто знався на гуцульській культурі.

Секс-символ українського кіно 1960-х

    «Тіні…» принесли акторові славу, а разом з нею і статус секс-символа в кіно. Дружина актора згадує, що йому зізнавалися в коханні: «Я знаю, що ви жонатий, але думаєте, що ваша жінка краща, ніж я?». Навіть під вікнами кричали: «Іван!».Письменниця Леся Воронина писала, що Миколайчук був кумиром, супергероєм та красенем, який підкорював дівочі серця, а всі хлопці намагалися копіювати його манеру, усміхатися, говорити, рухатися, як він.

Обличчя українського поетичного кіно

  Миколайчук не просто так вважається символом течії українського поетичного кіно. За 10 років існування напрямку він знявся у семи фільмах з 11 (а у деяких був сценаристом, режисером, музикантом). Хоча всі ролі відрізнялися, йому вдавалося проживати та втілювати будь-якого персонажа та жанр: комічний персонаж козака з "Пропала грамота", антагоніста-поліціянта в "Анничці", сина старійшини Любомира в "Захарі Беркуті" .

    Єдине, що акторові так і не вдалося, це зіграти роль сучасника. Разом з Іллєнком вони написали сценарій фільму «На поклони!», проте цензура настільки видозмінила історію, що Іван грати у фільмі відмовився.

Магічний реалізм Івана Миколайчука

 "Вавилон ХХ" став для Миколайчука режисерським дебютом. Історія українського села в період бурхливої колективізації показана через життя всіх мешканців, така собі фреска життя 1920-х років. Стрічка з елементами українського поетичного кіно та магічного реалізму сплітає разом історію і фантазію. Сам актор зіграв у фільмі місцевого філософа Фабіана, який заробляє на життя виготовленням трун.

  Миколайчук відрізнявся своєю спостережливістю і мовчазливістю, завжди більше слухав, ніж говорив. Багато хто з його друзів вважав його народним філософом, прямо як Фабіана з «Вавилону ХХ». Режисер Борис Івченко також згадує, що «переповнений зал у Будинку кіно на вечорі його пам’яті сприйняв прочитаний монолог Григорія Сковороди як монолог самого Івана».

    Якби не репресії та хвороба Миколайчука, то світ би побачив нові фільми режисера, які ще більше б закріпилися в магічному реалізмі. Іван працював над сценарієм комічної фантасмагорії «Небилиця Івана» та сценарії «Тисяча снопів вітру», який був заснований на дитячих спогадах актора.

В нашому відділі ви можете ознайомитись з такою літературою

про цю видатну людину:

Білий птах з чорною ознакою. Іван Миколайчук: спогади, інтерві’ю, сценарії / упоряд. М. Є. Миколайчук. – Київ : Мистецтво, 1991. – 399 с. : іл.

Брюховецька Л. Іван Миколайчук / Л. Брюховецька. – Київ : Видавничий дім «КМ Академія», 2004. – 272 с. : іл.

Миколайчук І. Сценарії / І. Миколайчук ; упоряд. М. Є Миколайчук; вступ. ст. Л. І. Брюховецької. – Київ : Ред журн. «Міжнар. туризм», 2008. –544 с.: іл.

Іван Миколайчук : магія любові : фотоальбом / упоряд. М. Є. Миколайчук. – Київ : Ред. Журн. «Міжнар. туризм», 2011. – 176 с. : іл..

Миколайчук І. Острів сліз : сценарій / І. Миколайчук, Е. Сабате. – Київ : «Кіно-Театр»; «АРТ КНИГА», 2017. – 56 с.

«Сходи до Парнасу музичної династії Штраусів»

 

 

Йо́ганн Штра́ус (батько) - австрійський композитор, скрипаль і диригент. Його вважають родоначальником музичної династії Штраусів. Народився 14 березня 1804 року у Відні, у сім'ї власника готелю Франца Боргіаза Штрауса і Барбари Дольман. У хлопчика було важке дитинство: коли йому виповнилося сім років, від лихоманки згасла його мати, а ще через п'ять років розорився батько потонув в Дунаї (за однією з версій це було самогубство через борги).

   У досить юному віці став самостійно брати уроки гри на скрипці. При першій можливості кинув майстерню і став грати по корчмах. Музика у Штрауса була в крові. Штраус грав віртуозно, в шаленому темпі і з величезним захватом.Сучасники відзначали, що під час диригування його рухи були аж занадто темпераментні.Слухачі порівнювали його з Паганіні.

 На початку 19 століття почав грати у віденському танцювальному оркестрі М. Памера, де познайомився і зблизився з Йозефом Ланнером відомим австрійським диригентом і композитором того часу.

    А вже з 1819 року грав на альті в квартеті Ланнера, потім в його оркестрі. В 1825 році організував власний танцювальний оркестр із 14 чоловік, який незабаром завоював широку популярність у Відні.У 1833 році Йоган Штраус подвоїв склад оркестру і зробив концертну поїздку країнами Європи, яка мала великий успіх.

  З 1835 року Штраус був керівником придворного бального оркестру у Відні. Подібно Ланнеру, Йоганн Штраус створив багато творів танцювальної музики.

Штраус був творцем нового типу вальсу, так званого віденського, що отримав широке поширення завдяки ритмічної гнучкості і мелодійної виразності. Штраус - автор понад 250 творів, серед яких вальси, галопи, марші, польки, фантазії.

  Особливий успіх мали вальси, в яких він розвинув і збагатив форму популярного віденського танцю. Серед вальсів найбільш були відомі - "Тальони", "Вікторія", "Габриэлен", "Цецилія", "Лорелея".Крім вальсів, популярність придбав його "Марш Радецького".

  У 1889 році Йоганн Штраус-син видав повне зібрання творів свого батька в 7 томах; у перших 5 томах опубліковані тільки вальси.

Йоганн Штраус (син)

   Народився 25 жовтня 1825 року в сім'ї відомого австрійського композитора Йоганна Штрауса-старшого.Його прадід Йоганн Міхаель Штраус (1720-1800) з Буди (частина Будапешта) був євреєм, який прийняв католицтво.Двоє з чотирьох братів Штрауса-молодшого (Йозеф і Едуард) теж стали відомими композиторами.

Хлопчик вчився грати на скрипці потайки від батька, який хотів бачити сина банкіром і влаштовував запеклі скандали, коли заставав сина зі скрипкою в руках. Проте за допомогою матері Йоганн-молодший продовжував потайки удосконалюватися в музиці.Батько незабаром віддав Йоганна-молодшого у Вище комерційне училище, а вечорами змушував працювати рахівником

   У 1844 році Іоганн-молодший закінчив свою музичну освіту у відомих педагогів, які дали йому блискучі рекомендації (для отримання ліцензії на професію).Незабаром Йогану Штраусу молодшему вдається набрати невеликий власний оркестр ,і він з успіхом виступає у віденському казино Доммайер . Репертуар оркестру в значній мірі складався з його власних творів.

Перший час йому сильно заважала заздрість з боку впливового батька , який заносив в чорний список ті заклади , де виступав син , не допускав його на придворні бали і на інші престижні заходи , які вважав своєю вотчиною. Але, всупереч всім зусиллям батька і завдяки шанувальникам таланту Йоганна -молодшого його призначили капельмейстером військового оркестру другого полку цивільної міліції (батько був керівником оркестру першого полку ).Ще більше поглибила конфлікт батька з сином революція 1848 року. Штраус -старший підтримав монархію і написав вірнопідданський «Марш Радецького ».

Штраус -молодший у дні революції грав « Марсельєзу » і сам написав ряд революційних маршів і вальсів . Після придушення революції його притягнули до суду , але врешті-решт виправдали.

  Несподівано, у 1849 році Штраус-старший помер від скарлатини. Йоганн на могилі батька зіграв «Реквієм» Моцарта, присвятив пам'яті батька вальс «еолова арфа» і видав за свій рахунок повне зібрання творів батька. Батьківський оркестр вирішив приєднатися до музикантів сина, і об'єднаний оркестр вирушає на гастролі по Австрії, Польщі, Німеччини.

     Скрізь він мав величезний успіх.

Щоб налагодити відносини з новим імператором Францем-Йосипом I, Штраус-молодший присвячує йому два марші. Незабаром йому передають усі батьківські повноваження на придворних балах і концертах. На відміну від батька, він нікому не заздрив і жартував, що «брати талановитіші мене, просто я популярнішим».

  Кінець 1860-х - початок 1870-х років: розквіт штраусівські генія. У цей період він створює свої кращі вальси: «На прекрасному блакитному Дунаї» (1866) і «Казки Віденського лісу» (1868), кращі оперети.

  У 1870 році Штраус відмовляється від придворних обов'язків (передає їх братові Едуарду) і присвячує себе опереті. Несподівано, у віці 43 років помирає брат Йозеф.

У1870-ті роки оркестр Штрауса гастролює по Великобританії, Франції, США. На Бостонському музичному фестивалі Штраус ставить світовий рекорд, керуючи оркестром більш ніж з 1000 музикантів. У 1871 році за порадою Оффенбаха Штраус пише свою першу оперету "Індиго і сорок розбійників", добре прийняту публікою. Всього він написав 15 оперет.

1874 рік - нова оперета «Летюча миша» спочатку великої популярності не має, але все ж багато років не сходила зі сцени віденських театрів. Тріумфальний успіх приходить через 20 років, після появи нової редакції.

1885 рік - новий шедевр: оперета «Циганський барон», за сюжетом повісті «Саффі» Мора Йокаи. Музика оперети наповнена виразним угорським колоритом. Це сама «оперна» з оперет Штрауса.

   Йоганн Штраус помер у Відні у віці 73 років від пневмонії, не встигнувши закінчити балет «Попелюшка».Завершив роботу над балетом в наступному році Йозеф Байєр.

   Штраус був похований на Центральному кладовищі Відня.

Йоганн Штраус молодший - автор 16 оперет, які він почав писати з 1870-х років, знаходячись під великим впливом Ж.Оффенбаха. Перетворюючи національні традиції комедійних вистав, Штраус склав спеціальний різновид віденської оперети. Одна з вершин творчості Штрауса в цьому жанрі - оперета “Летюча миша” (1874). Цей твір спочатку було холодно сприйнято віденською публікою і тільки після сенсаційного успіху в інших країнах була оцінена у Відні. В 1885 Штраус створив одну з самих популярних в Європі оперет “Циганський барон”. Серед інших оперет виділяються “Весела війна” (1881), “Ніч у Венеції” (1883).

   У віденській опереті Штрауса велику роль відводиться музиці. В ній присутня стихія танцю (тому її можна назвати танцювальною оперетою) - польки, мазурки, галопу, чардашу і особливо вальсу, що насичує дійство стрімким рухом, дає відчуття святковості, романтичного підйому почуттів. Драматургічно оперети Штрауса поступаються оперетам Оффенбаха. По змісту вони менше злободенні, в них відсутні сатиричний елемент, на перший план виступають ліричні мотиви. Традиції Штрауса продовжили в своїх оперетах О.Штраус, Ф.Легар, І.Кальман.

  Йоганн Штраус зробив великий вплив на композиторів, які зверталися услід за ним до стихії віденської пісенно-танцювальної музики, - Г.Малера, Р.Штрауса (опера “Кавалер троянди”), М.Равеля. Найвидатніші музиканти-сучасники цінували його талант композитора і диригента.

Віртуальна арт-екскурсія "Зелені оази планети" до Всесвітнього дня захисту довкілля

 

       Щороку 5 червня світова громадськість відзначає Всесвітній день охорони навколишнього середовища. Головна мета цього свята — стимулювати активну діяльність світового співтовариства, спрямовану на збереження балансу в природі та навколишньому середовищі.

     Саме в цей день 1972 року у Стокгольмі, відкрилася Конференція ООН із проблем навколишнього середовища , за результатами якої було створено Програму ООН по вирішенню цієї проблеми. Приводом до проведення всесвітньої акції слугувало звернення, що надійшло 11 травня 1971 року генеральному секретареві ООН. На конференції були присутні повноважні представники 113 держав світу. Звернення підписали 2200 діячів науки й культури з 23 країн світу.

      Згодом, у 2000 р. в цей день було розпочато програму ООН “Тисячоліття довкілля – приступити до дій”. Програма є ще одним нагадуванням людству про його роль в охороні довкілля.

   Заходи до Всесвітнього дня охорони навколишнього середовища проводяться в більшості країн світу як на державному рівні, так і на рівні невеликих колективів, шкіл, дворів, або кварталів. Всесвітній день охорони навколишнього середовища відзначається по-різному, у тому числі вуличними мітингами, велопробігами, “зеленими” концертами, конкурсами творів і плакатів у школах, посадкою дерев, а також безліччю інших способів.

        Цей день є одним з основних способів привернути увагу світової громадськості до проблем довкілля. Також це свято вважається однією з найважливіших подій екологічного календаря і щорічно святкується в більш ніж 100 країнах світу.

           Ми вирішили також долучитися, якимось чином до цього, так потрібного людству екологічного свята, і напередодні, 4 червня провели віртуальну екскурсію про національних, природних парках Європи. 

       Ми побували (віртуально, звісно) у парках Швеції, Німеччини, Австрії, Словенії, Італії, побували на Пліцтвіцьких озерах у Хорватії, в спекотній Барселоні, милувалися квітами королівського парку у Нідерландах. Це була година неймовірних подорожей від болотистих рівнин Лапландії через гірські вершини Австрійських Альп у привітну аквамаринову Хорватію та барвисті квіткові поля Голландії… Але наша екскурсія добігла кінця, ми повернулися знову до нашої бібліотеки, щоб з новими силами та натхненням працювати далі.

Майстер-клас з нетрадиційних видів мистецтва "Мистецтво у долоньках" (до Дня захисту дітей)

 

     У перший літній день у світі відзначають День захисту дітей. Свято, присвячене дітям і підліткам, стосується насамперед дорослих - їх закликають об'єднатися, щоб забезпечити дітям світле майбутнє, захистити їхні права.

   Офіційно це свято було засновано в листопаді 1949 року в Парижі на Раді Міжнародної демократичної федерації жінок. Тоді особливо гостро стояло питання про здоров'я і благополуччя дітей - час був повоєнний.

     Уперше День захисту дітей відзначили 1950 року - одразу в 51 країні світу.. Святкування припало на 1 червня. Як би там не було, мета у цього дня завжди була однією - привернути увагу до потреб і прав дитини.

     Міжнародний день дітей має також свій прапор - це зелене тло, на якому зображена земна куля та 5 людських фігурок різного кольору.

     День захисту дітей Україна щорічно відзначає 1 червня, як і в усьому світі. У нашій країні цю дату святкують із 1998 року.

     Діти — це найдорожче диво, яке наповнює життя дорослих радістю й теплом. Природно, коли дитину оточують любов’ю, увагою й піклуванням, і якщо в дорослому житті ми інколи мріємо повернутися у своє дитинство — значить, воно було щасливим і безтурботним, яким і має бути для кожної дитини на планеті.

     Вот і ми в цей чудовий, перший літній, сонячний день, і з нагоди сьогоднішнього свята вирішили провести майстер- клас з нетрадиційних видів мистецтв, а саме: малювання на долоньках. Ця техніка малюнку не вимагає якоїсь академічної освіти, знання кольорознавства чи навичок володіння пензлем, все досить просто: варто лише застосувати фантазію, взяти до правої руки пензлика, відкрити баночки з гуашшю,і почати втілювати свій задум використовуючи за полотно долоню лівої руки. В першу чергу ми малюємо тло на якому розмістимо майбутню композицію з квітів, чи пейзаж або навіть домашню тварину, чекаємо коли підсохне фарба і наносимо деталі нашого малюнку. Можна звісно, скористатися і зразками запропонованими майстринею, не важливо який метод ви оберете, головне те відчуття занурення у дитинство, радість творчості, якої нам дорослим так не вистачає в нашому житті. А ось і результати, так би мовити наші шедеври, та головне радість творчого процесу у невимушеній творчій атмосфері.

Олег Байдуков - волинський скульптор (до річниці від дня народження)

 

         Олег Олександрович Байдуков народився 22 травня 1954 року в місті Ківерці Волинської області. Його батько, Олександр Васильович Байдуков, знаний на Волині художник, співець поліського краю, який самотужки опанував прийоми професійного мистецтва. Навчався в Луцькій дитячій художній школі. Згодом, закінчивши вісім класів, він вступив до Косівського технікума народних промислів (відділ художньої обробки кольорових металів).Закінчивши училище 1977 року, молодим, натхненним, сповненим планів та ідей, Олег Байдуков повертається до Луцька. Працює скульптором у Художньо-виробничих майстернях Художнього фонду УРСР. У кожному своєму творі митець демонструє блискучий вишкіл, отриманий під час навчання. Він наполегливо працює, прагнучи до реалізації індивідуальних творчих задумів, стає учасником обласних, республіканських та міжнародних виставок (Хелм, Мюнхен, Мінськ).

      Олег Байдуков - автор станкової та монументальної скульптури. Його творчий доробок невеликий, однак означений професіоналізмом, є взірцем якісного поєднання прийомів академічної школи із ідеями модерного мистецтва, що були співзвучні часу. До творів монументальної скульптури Олега Байдукова належить пам’ятник Кобзареві у селі Угринів Луцького району (архітектори: В. Приходько та В. Олійник). Ним було створено гіпсовий бюст Лесі Українки і подарований українській гімназії під Гданськом (Польща). У Любешові на стіні будинку - в минулому там знаходилась монастирська школа, де у 1753-1759 роках навчався Тадеуш Костюшко, - встановлений мідний барельєф, виконаний художником. У співпраці з архітектором Андрошем Бідзілею Олегом Байдуковим було створено пам’ятник загиблим воїнам-афганцям, що встановлений на Меморіалі вічної слави у Луцьку. Його презентовано у березні 2002 року. Центральним елементом цього монументу є гранітна стела, яка окреслює хрест - символ жертовності. Біля його підніжжя - постать матері. В Устилузі було встановлено один із кращих творів Олега Байдукова - скульптурний портрет Ігоря Стравінського (1882-1971), відомого композитора-модерніста XX століття. На жаль, створений із міді, він став ласим шматком заробітку для крадіїв. Слід цього пам’ятника назавжди канув у лету.

      Олег Байдуков раптово помер 21 вересня 2009 року. Похований на цвинтарі в с. Гаразджа. А вже у 2011 році Обласний комітет з присудження іменних премій у галузі літератури, культури і мистецтва визначив претендентів на участь у другому турі. Так, Олега Байдукова (посмертно) у складі авторської групи (художника-дизайнера Степана Кузьмича, архітектора Владислава Ващука) було висунуто на премію імені Йова Кондзелевича за створення пам’ятника члену проводу ОУН-УПА Степану Мазурцю у селі Прилуцьке Ківерцівського району.

          В 2016 році сестра Олега Байдукова Світлана передала частину станкових творів із творчої спадщини художника у фонди Волинського краєзнавчого музею. Серед них - скульптурні портрети друзів і знайомих мистця (художників Юрія Германа, Анатолія Кучерука, ін.), а також - барельєфи, ескізи монументів та пам’ятників. З-поміж них вирізняється ескіз втраченого скульптурного портрету Ігоря Стравінського. Він демонструє блискуче вміння художника передати не лише портретну схожість, а й найтонші порухи душі великого композитора. Уже два роки поспіль цей твір Олега Байдукова є візуальним акцентом концертів, які відбуваються у Художньому музеї в рамках щорічного Музичного фестивалю «Стравінський і Україна».

 "Моя вишиванка - душа України" (до Дня вишиванки)

    

                 Здавна українська вишивка дивувала своєю неповторністю та слугувала найкращою окрасою і святкового, і повсякденного одягу. У наші ж дні виготовлення вишиванок власноруч перетворилося на популярне хобі для людей різного віку, а вишиті сорочки стали апогеєм моди. На їхню красу звернули увагу навіть зарубіжні кутюр’є, а що вже й казати про українських майстринь…

          Споконвіку українці шанували одяг, а особливо вишиту сорочку. Бо вірили, що вона захищає від усього злого. Вважається, що сорочка, яка прилягає до тіла, є провідником магічної сили, яка є у людині. А водночас – це і оберіг, бо вона захищала не тільки тіло від хвороб, але й душу від злих духів. Традиційно в Україні сорочку вишивала мати для сина чи доньки, вкладаючи у цей виріб свою любов, думи, мрії і світлі надії, щоб ішли сини у складну дорогу життя з маминим благословенням сміливими і сильними, мужніми і відважними, справжніми українцями.

           Останнім часом дедалі частіше проводяться заходи, що повертають нас до витоків нашої національної культури. Що це — мода? Ні. Беручи участь у таких святах, ми всі — і молоді, й старі — долучаємося до нового (а можливо, колись втраченого) ідеалу. І цим ідеалом є Незалежна Україна, країна, в якій ми сьогодні живемо, земля наших пращурів. А вони нам залишили велику спадщину — українську культуру.

           Сьогодні в Україні є День вишиванки. Його традиційно святкують у третій четвер травня. Цей день не передбачає особливої помпезності, хоча має надзвичайно глибокий контекст. Вперше День вишиванки відзначали 2006-го. Того року у вишиванки вдяглися студенти та викладачі Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича. Тепер це свято поширене у 60 країнах світу.

         Мета нашої виставки ознайомити відвідувачів з традиціями рідного краю; розширити уявлення про вишиванку, як вид мистецтва, про її значення у житті українців; виховувати любов до національних традицій, до краси і гармонії навколишнього світу; почуття національної гордості; сприяти розвитку естетичного смаку та творчого мислення.

           Ми повинні пам’ятати, що народна вишивка – це мистецтво, яке постійно розвивається. Це величезне багатство, створене протягом віків тисячами безіменних талановитих народних майстринь. і як би не складалися обставини життя, яким би не було становище в Україні та у світі, яка пора року не була би за вікнами наших осель, нас поважатимуть доти, доки ми поважатимемо самих себе, доки ми пам'ятатимемо про своє коріння і шануватимемо наші традиції!

 У нашому відділі ви можете ознайомитися з книжками по цій темі:

Гавур Л. Чарівні візерунки. Частина ІІІ / Л. Гавур.  – Львів : Апріорі,  2011. –  92 с. : іл.

Калиняк Л. В. Українська вишивка. Сучасне трактування: альбом  / Л. В.  Калиняк. ­– Львів : НВФ «Українські технології», 2004. – 116 с.

Кара-Васильєва Т. Історія української вишивки  / Т. Кара-Васильєва. –  Київ : Мистецтво, 2008. – 464 с. : іл.

Кара- Васильєва  Т. Українська вишивка  / Т. Кара-Васильєва, А. Чорноморець.  – Київ : «Либідь» , 2005. –158 с.

Ксенія  Колотило:  альбом  / авт.-упоряд. Д. І. Богданова.  –  Київ : Мистецтво, 1992. – 160 с. : іл.

Свйонтек  І. Гуцульські вишивки Карпат. Мистецтво геометричного орнаменту і колориту. Альбом 5. Книга 1– Космацькі вишивки Косівщини  / І. Свйонтек. – Львів : Апріорі,  2014.  – 232 с. : іл.; табл.; фото

Українські народні узори. Зібрала Ольга Косач-Кривинюк. Випуск ІІ зі змінами й доповненями  / вст. ст. Н. Сташенко ; упор. В. Комзюк, Н. Пушкар. – Ковель : ТОВ «Ковельська міська друкарня», 2009.  – 29 с. : іл.

Чумарна М. На полотні вічності . Таємниці вишивки і вишивання  / М. Чумарна.  – Тернопіль : Навчальна книга – Богдан,  2021. – 144 с.

Чумарна  М. І. Вишивання долі  / М. І. Чумарна. – Львів : Апріорі, 2015. – 88 с. : іл.