"Чародій народної пісні" - Григорій Гурійович Верьовка

 

25 грудня – 129 років від дня народження Григорія Верьовки, видатного українського композитора, хорового диригента.

    Григорій Гурійович Верьовка народився 25 грудня 1895 року на Чернігівщині в родині селянина-ремісника, що налічувала 12 осіб і жила в нужді. Маленький Гриць був шостим. Його батько служив регентом у церковному хорі. Він і став першим учителем сина. Помітивши у Гриця неабиякі музичні здібності і добрий голос, він віддав його до архієрейського хору в Чернігові. Незабаром хлопця приймають до духовного училища, а потім — до семінарії. Тут він навчається гри на музичних інструментах, співає в семінарському хорі, а згодом стає його регентом.

   Робота в хорі дала юнакові змогу практично ознайомитися з класичною хоровою літературою, зокрема, з творами М. Глінки, О. Даргомижського, М. Лисенка, К. Стеценка. У Чернігові юнак познайомився з майбутнім поетом Павлом Тичиною і зблизився з ним на ґрунті спільних мистецьких інтересів. Пізніше це знайомство переросло в міцну творчу дружбу.

   З 1918 року Григорій живе в Києві і навчається в музично-драматичному інституті імені М. Лисенка композиції і хоровому диригуванню у професора Болеслава Яворського.

    У 1919 році композитор разом з П. Тичиною та В. Магорським організовує великий самодіяльний хор, перетворений пізніше у капелу-студію ім. Леонтовича. На її базі у 1925 році відкрилась професійна музична школа, директором якої став Григорій Гурійович.

    Перші композиторські спроби Верьовки започаткувались ще в Чернігові. Він обробляв церковні розспіви, збагачуючи їх інтонаціями українських народних пісень. Під час навчання в інституті Григорій створює ліричні романси на слова друга-поета Павла Тичини, інструментальні композиції для скрипки з фортепіано, симфонічного оркестру, хорові розробки народних пісень.

   1930-ті роки ознаменовані диригентською й педагогічною діяльністю. Григорій Гурійович здійснює керівництво українською національною філармонією. А з 1934 р. викладає диригування в Київській консерваторії.

  З початком Другої світової війни Верьовка працює у евакуйованому в Башкирію відділенні Московської консерваторії, веде наукову роботу в Інституті народної творчості й мистецтв АН УРСР, збирає й опрацьовує башкирський фольклор.

   В ті роки Григорій Гурійович створює патріотичні пісні «За край наш багатий» на слова М. Рильського, «Ми йдемо на бій» П. Тичини, «Клятва» М. Бажана, «Уральська похідна» М. Стельмаха. З ансамблем пісні й танцю Григорій Верьовка провів понад 200 концертів перед воїнами і трудівниками Уфи. У вересні 1943 року Верьовку відкликають до Москви.

   11 вересня 1943 року український уряд підписав постанову «Про організацію Державного українського народного хору», створення якого і керівництво доручили Григорію Верьовці.

Почалось становлення колективу, формування творчих традицій, які збирались краплина по краплині у Харкові, Полтаві, Миргороді, Києві. Першою помічницею, наснагою і духовною посестрою стала його дружина Елеонора Скрипчинська. Це було поєднання Співця і Музики. Разом вони створили й очолили колектив, що заяскравів небаченою мистецькою зіркою.

   У 1946 році Г. Верьовці присвоєно почесне звання Заслуженого діяча мистецтв УРСР, а наступного — звання професора Київської консерваторії.

    Державний український народний хор окрім України виступає в містах інших республік. Згодом настають роки закордонних га-стролей — Румунія, Польща, Фінляндія, Бельгія, Люксембург, Німеччина. Одночасно з гастролями хору в Мюнхені, у жовтні 1959 року, радянськими спецслужбами був вбитий провідник українських націоналістів Степан Бандера. До концертного залу на виступ хору зайшли люди з похоронної процесії. Напруження нагадувало очікування вибуху бомби. Григорій Гурійович звично став перед хором, звів руки, змахнув, — і зал охопило могутнє «Реве та стогне Дніпр широкий». Замість вибуху бомби — шквал оплесків. А потім диригент і хор розпочали «Чуєш, брате мій!». Це було духовним мостом єднання.

Наступного дня Григорію з посольства Радянського Союзу в Німеччині передали: «Чуєш, брате!» більше не виконувати.

Крім хору, викладання в консерваторії, Григорій Гурійович очолював спілку композиторів України.

   Помер Григорій Гурійович Верьовка 21 жовтня 1964 року, і похований на Байковому кладовищі.

  Григорій Верьовка вніс величезний вклад в розвиток вітчизняної хорової музики. Працював переважно в царині хорової масової пісні, займався обробками народних пісень. Твори Верьовки широко популярні, багато які з них стали істинно народними, зокрема: «Ой, як стало зелено», «Ой чого ти земле, молодіти стала», «І шумить, і гуде» та інші. Хор який він очолював, став взірцем для подальших хорових колективів України.

У відділі літератури з питань мистецтва нашої книгозбірні, ви можете ознайомитись з літературою про цього видатного митця:

"Легендарна співачка з важкою долею та світовим ім'ям" - до дня народження зірки французького шансону Едіт Піаф

 

    Едіт Піаф (справжні ім'я та прізвище Едіт Джованна Гассіон) - видатна французька співачка, одна з найвпливовіших в історії музики. Вона народилася 19 грудня 1915 року в Парижі, Франція, в сім'ї циркових артистів. Дитинство Піаф було важким: вона втратила батька в ранньому віці, а сама потрапила під опіку матері, яка працювала на вулицях Парижа.

   Її талант виявився вже в юному віці, коли вона співала на вулицях за гроші. У 1935 році вона була помічена талановитим менеджером Луї Лепле, який допоміг їй отримати перші професійні виступи. Після цього почалася її кар'єра співачки. Її проникливий голос, емоційна виразність та здатність відчувати текст пісень зробили її надзвичайно популярною.

   Піаф прославилася після Великої Депресії та під час Другої світової війни, коли вона виступала для військових і в'язнів. Вона також здобула славу завдяки своїм записам пісень, серед яких "La Vie en Rose", "Non, je ne regrette rien" та інші.

   Її життя було повне трагедій і драми: вона стикалася зі смертю коханого чоловіка, втратила дитину при народженні, а також мала серйозні проблеми зі здоров'ям, пов'язані зі зловживанням наркотиками та алкоголем.

   Померла Едіт Піаф 10 жовтня 1963 року в Парижі, Франція, залишивши після себе надзвичайно впливове музичне спадщину та легендарний статус в світі музики.

Факти з життя Едіт Піаф

• Мати Едіт Піаф співала в кабаре. Коли дівчинці було два роки, вона кинула чоловіка-акробата і віддала доньку на виховання своїм батькам. Бабуся ж часто наливала внучці в пляшечку замість молока розбавлене вино, щоб та її не турбувала. Тоді батько Едіт відвіз її до Нормандії своій матері, яка тримала публічний будинок.
• Едіт Піаф було три роки, коли з'ясувалося, що вона страждає від кератиту і практично осліпла. Тоді бабуся та її "дівчата" повезли дівчинку до мощів святої Терези в Лізьє. Поїздку призначили на 19 серпня 1921 року, а 25 серпня Едіт прозріла. Їй було 6 років. Першим, що вона побачила, були клавіші піаніно. З тих пір Едіт носила на шиї медальйон із зображенням святої і завжди заходила помолитися до церкви – де б вона не бувала на гастролях.
• В 9 років юна співачка почала виступати з батьком, який повернувся з армії, і вуличними циркачами. А в 15 років Едіт вже сама співала на тротуарах з подругою Сімоною Берто. У 17 років вона, без розуму закохавшися в дрібного комерсанта Луї, народила дочку Марсель, яка померла від менінгіту, проживши всього два роки. З Луї співачка розлучилася, і дітей у неї більше не було.
• Едіт Піаф продовжувала виступати в окупованому нацистами Парижі, а в 1943 році їздила до Берліна разом з іншими французькими артистами. При цьому вона допомагала євреям та співвітчизникам-військовополоненим, що переховувалися від окупантів.
• Після війни на співачку чекав небувалий успіх. Але в жовтні 1949 року знаменитий боксер Марсель Сердан, у якого була закохана Піаф, розбився в авіакатастрофі. Це було шоком для артистки. У глибокій депресії вона рятувалася морфієм.
• У 1952 році Едіт Піаф потрапила у дві автокатастрофи поспіль, обидві з Шарлем Азнавуром. Щоб полегшити біль від переломів, лікарі кололи їй морфій, і Едіт знову потрапила в наркотичну залежність, від якої вилікувалася лише через чотири роки. Однак залишилися біль самотності, алкоголь і важкий ревматоїдний артрит, хоча на той час Піаф вже завоювала весь світ.
• Едіт Піаф померла у віці 47 років – її організм не витримав величезного тягаря хвороб, страждань і згубних звичок. Похорони співачки відбулися на кладовищі Пер-Лашез. На них зібралося більше 40 тисяч чоловік, багато хто не приховували своїх сліз, квітів було стільки, що люди були змушені йти прямо по ним.

Арт-зустріч «Закарбовані спогади луцького фотографа» - до 70-річчя з дня народження Віктора Володимировича Чухрая.

     Чи любите ви наше рідне місто, як Віктор Чухрай? А чи знаєте ви його так само добре, як цей відомий всім лучанам фотограф? Перепрошую, фотохудожник. Ці питання звісно, риторичні. Річ у тому, що 18 грудня о 15.00 годині у соціокультурному просторі Мистецький нашої книгозбірні відбулася арт-зустріч «Закарбовані спогади луцького фотографа» - до 70-річчя з дня народження Віктора Володимировича Чухрая.

    Лучанин Віктор Чухрай понад 55 років фотографує місто. В його творчому архіві світлини старого міста та сучасного. В колекції чоловіка сотня старих зображень Луцька та кілька десятків тисяч власних світлин. "Я люблю місто, я люблю життя і мені це дуже цікаво, особливо, як воно міняється на очах", – говорить Віктор Чухрай.З його слів, фотографія, це єдиний вид мистецтва, який володіє документальністю. Віктор Чухрай колекціонує світлини Луцька сторічної давнини, шукає відповідні локації та робить порівняльні фото.

     Віктор Чухрай – без перебільшення найромантичніший фотограф Луцька. В мережі можна знайти багато атмосферних світлин, на яких – мури замку, кількасотлітня бруківка та навіть сірі осінні вулиці стають теплими і живими.

«Людські пристрасті залишаються нікчемними перед Часом… Отож, пам’ятаймо про людей, які жили, раділи, любили у нашім місті, так як Ви тепер», –каже митець на запитання пересічних людей про своє захоплення фотомистецтвом.

   Усе з часом стає історією. Важливо її побачити вже сьогодні, щоб не втратити завтра. Все це вміє нащ гість, ювеляр, відомий луцький фотограф Віктор Чухрай. Зроблені ним знімки прикрашають багато книжок про далеке і ще осяжне минуле.

   Віктор Чухрай — художник за фахом. Однак свого часу віддав перевагу фотоапарату, відклавши вбік пензля. Зробив це, як пояснював згодом, аби встигнути зафіксувати більше моментів нашого життя. Адже процес творення картин тривалий, а схоплені фотооб’єктивом знімки — це справа миті. Тільки треба знайти цікавий ракурс, потрібне освітлення, цікавий типаж чи пейзаж.

   І сьогодні Віктор Чухрай не кладе в шухляду свій фотоапарат. Зроблені ним у ці повні печалі й переживань дні світлини з часом теж стануть свідками нашої історії, нашої боротьби за свою свободу і гідність.

  На зустрічі була присутня Дудар Тетяна Олександрівна, заступник директора Департаменту, начальник управління культури, яка урочисто вручила нашому шановному гостю почесну грамоту з нагоди ювілею. Також з вітальною промовою імениннику виступила т.в.о.директора нашої книгозбірні Граніч Наталія Василівна, привітали ювеляра також  учні 10-их класів Луцької гімназії №4 імені Модеста Левицького, які з захопленням слухали розповіді Віктора Володимировича, про його дитинство, творчий шлях, захоплення фотографією, мистецькі здобутки, плани на майбутнє... Але час невблаганний і наша зустріч добігає кінця. Багато залишилося неозвучених питань, та не показаних світлин. Ми сподіваємося що ця арт-зустріч буде початком серії зустрічей з цією неймовірно талановитою, водночас невимовно скромною і абсолютно неамбіційною людиною, фотохудожником Віктором Чухраєм.

Бібліовелнес «Рекреаційне розвантаження із елементами творчості. Розмова з психологом.»

У вівторок 17 грудня у соціокультурному просторі «Мистецький» уже вкотре відбувся бібліовелнес «Рекреаційне розвантаження із елементами творчості. Розмова з психологом.» Як всі ми знаємо, активні люди завжди прагнуть залишатися в тонусі у будь-якому віці. Однією з найбільш гострих проблем літніх людей у сучасно­му соціумі є дефіцит спілкування. Творчість об’єднує літніх людей задля цікавого та корисного дозвілля. Саме з цією метою була організована зустріч з користувачами Територіального центру соціального обслуговування міста Луцька, працівниками відділу літератури із питань мистецтва та психологом-волонтером Луцької міської організації товариства Червоного Хреста України Оленою Вітюк.

«Закарбовані спогади луцького фотографа» - до 70- річчя з дня народження Віктора Чухрая

«Незмінний музикант романтизму» - 16.12 — до дня народження Людвіга Ван Бетховена, німецького композитора і піаніста

     Людвіг Ван Бетховен народився 16 грудня 1770 року у місті Бонн,в музичній сім'ї. З дитинства його стали навчати грі на органі, клавесині, скрипці, флейті. Вперше серйозно займатися з Людвігом став композитор Нефі. Вже в 12 років Людвіг отримав першу роботу музичної спрямованості — помічника органіста при дворі.

Бетховен вивчав кілька мов, намагався складати музику. Після смерті матері в 1787 році він взяв на себе матеріальні обов'язки сім'ї, граючи в оркестрі.

   Слухаючи університетські лекції, він познайомився в Бонні з Гайдном. Бетховен вирішує брати в нього уроки. Для цього він переїжджає до Відня. Після деяких спроб Гайдн направляє Бетховена на заняття до Альбрехтсбергер (Гайдн вважав, що музика Бетховена була похмурою і дивною).

  Віртуозна гра на піаніно приносить Людвігу першу славу. У Відні були написані знамениті в майбутньому твори: Місячна соната Бетховена, Патетична. У наступні роки він активно пише нові твори: першу і другу симфонії, «Творіння Прометея», «Христос на Оливній горі».

Проте подальшу творчість Бетховена було ускладнене розвитком хвороби вуха — тиніт. Композитор усамітнюється в місті Гейлігенштадте. Там він працює над третьою — «Героїчною» симфонією.

    Повна глухота відокремлює Людвіга від зовнішнього світу. Однак навіть ця подія не може змусити його припинити складати. На думку критиків, третя симфонія Бетховена повністю розкриває його найбільший талант.

   У 1802-1812 роках Бетховен з особливим бажанням і завзяттям писав сонати. Тоді були створені цілі серії творів для фортепіано, віолончелі, знаменита Дев'ята симфонія, Урочиста меса. Слава і популярність композитора в ці роки були дуже великі. Навіть влада, незважаючи на його відверті волелюбні думки, не сміла чіпати музиканта.

У творчості Бетховена класична музика досягла своєї вершини. Сучасник подій французької революції кінця 18 століття, що проголосила свободу, рівність і братерство людей, Бетховен зумів показати в своїй музиці, що творцем цих перетворень є народ.

Помер видатний композитор 26 березня 1827 року у Відні, де і похований на центральному кладовищі.

 Цікаві факти про Бетховена:

• У біографії Бетховена він зазвичай називається останнім представником класичної віденської школи композиторів. Це правда, у ХІХ столітті, після його смерті, музична мода змінилася дуже помітно.
• Великий композитор походив з музичної династії. Його батько та дід були співаками у капелі, причому дід у результаті навіть дослужився до капельмейстера (керівника хорової капели).
• Перше видання його музичних творів відбулося, коли йому було 12 років. Сам композитор на цей час уже працював помічником придворного органіста.
• Величезний вплив життя Людвіга ван Бетховена надав його батько. Той був одержимий ідеєю зробити із сина другого Моцарта, а тому почав навчати його музиці з раннього дитинства.
• На робочому місці Бетховена завжди панував безлад.
• У віці чотирьох років він за батьківським наполяганням займався грою на клавесині по шість годин на день. Іноді він навіть музикував ночами, знову ж таки, якщо того вимагав батько.
• В юності він навчався у школі, в якій особливий наголос робився на музику та латину. Тому композитор ще підлітком, вільно опанував латинь, але до кінця життя Бетховен писав з помилками, а множити, ділити і робити інші арифметичні операції він і навчився ніколи.
• Одним з наставників юного Людвіга ван Бетховена став Антоніо Сальєрі, друг Моцарта та знаменитий композитор. Той самий, якому приписується отруєння Моцарта, хоч це й неправда.
• Для сучасників Бетховен був не так композитором, скільки геніальним композитором-віртуозом. Публічна гра на фортепіано роками була його основним джерелом прибутку.
• Композитор вільно володів трьома іноземними мовами – французькою, італійською та латиною. Відомо, що він без проблем читав твори давньоримських класиків в оригіналі.
• Своїми улюбленими письменниками він вважав Плутарха, Гомера та знаменитого драматурга Шекспіра. А серед поетів він особливо виділяв своїх співвітчизників Йоганна Гете та Фрідріха Шіллера.
• Коли в 17 років Бетховен вперше виступав у Відні, музичній столиці Європи, у залі був присутній Моцарт. Прослухавши імпровізацію композитора-початківця, Моцарт вигукнув “Він усіх змусить говорити про себе!”.
• Сучасникам він запам’ятався ще й своїм зовнішнім виглядом. Композитор зазвичай дуже недбало одягався, часто з’являвся на публіці з нечесаним і неохайним, анітрохи не переймаючись думкою оточуючих.
• У короткій біографії Бетховена згадано випадок, що свідчить про його різкість і уразливість. Одного разу на його концерті один із гостей почав перемовлятися з дамою, що сидить поруч, і композитор, помітивши це, перервав концерт, заявивши “таким свиням я грати не буду”.
• Одного разу він гостював у свого покровителя, австрійського князя Ліхновського і той попросив його зіграти гостям. Бетховен проте відмовився. Його почали вмовляти, але він замкнувся в окремій кімнаті. Розлючений князь наказав виламати в неї двері, що й було зроблено, після чого композитор пішов, а вранці надіслав князю листа, в якому написав, що князів у світі є і будуть тисячі, а ось Бетховен у ньому всього один.
• До 27 років композитор почав швидко втрачати слух, але не припинив писати музику. Щоб “чути”, він затискав у зубах паличку, прикріплену до передньої панелі фортепіано, на якому він грав – це допомагало йому відчувати вібрації.
• Чути хоч щось йому якийсь час допомагали слухові трубки, виготовлені для нього Йоганном Мельцелем, його другом, відомим піаністом та винахідником.
• Спілкуючись із оглухлим Бетховеном, його друзі взяли у звичку записувати свої репліки у зошиті, на які він відповідав або усно, або письмово. Частина з них збереглася, але деякі були знищені його друзями, оскільки у зошитах містилися різкі випади і навіть образи імператора та членів правлячої династії. Відомо, що критика влади була улюбленою темою композитора.
• Неабияка частина пізньої творчості Бетховена є творчою обробкою народних пісень. Здебільшого це уельські, шотландські та ірландські пісні, але є серед них також російські та українські.
• На прем’єрі “Дев’ятої симфонії” публіка аплодувала композитору так довго, що довелося втрутитися поліції, тому що настільки тривалі овації дозволялися лише по відношенню до самого імператора.
• Оглухнувши, композитор продовжував слухати музику внутрішнім слухом. Для цього він читав партитури музичних творів, і музика при цьому звучала у нього в голові.
• Можливо, Бетховену, який страждав від важкої хвороби печінки, навмисно “допомогли” піти з життя – є теорія про те, що лікар, який відвідував його, при кожному візиті ставив йому примочки з токсичним свинцем. На користь цієї версії говорить те, що дослідження збереженого волосся композитора підтвердило те, що після кожного візиту лікаря вміст свинцю в них збільшувався.
• Після смерті Бетховена понад 20 тисяч людей прийшли проводити його в останній шлях. Вони зібралися у величезну жалобну процесію.

Завітайте у відділ літератури з питань мистецтва нашої книгозбірні! 

Якщо ви маєте музичну освіту, або вчитеся, у нас для вас є нотний матеріал, якщо ви просто поціновувач класичної музики, у нас ви зможете прослухати твори цього видатного композитора записані на вінілових платівках. Власне, неважливо, наскільки ви обізнані у музиці, можливо прослухавши його сонату №14 так звану «Місячну» ви скажете наслідуючи давніх римлян : «Життя коротке, мистецтво — вічне».

Арт-зустріч «Закарбовані спогади луцького фотографа» - до 70-річчя з дня народження Віктора Чухрая

 

Карел Михайлович Якубек – яскрава постать українського мистецтва другої половини ХХ століття.

 

10 грудня 1923 року в Ужгороді народився Карел Михайлович Якубек – заслужений художник України, член Спілки художників СРСР (1960), член Національної спілки художників України (1964), лауреат Волинської обласної мистецької премії імені Йова Кондзелевича (2004), нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня (2006). Зростав майбутній митець під опікою батька Михала Якубека, словака за походженням, висококваліфікованого інженера-будівельника, який здобув освіту в престижному Віденському університеті. Заможна, шанована людина на Закарпатті, Михал Якубек був репресований і розстріляний у застінках НКВС опісля звільнення радянськими військами Ужгорода. Саме батько заохочував і сприяв Карелу Якубеку в його творчих починаннях. Не шкодуючи коштів, фінансував пізнавальні подорожі до Відня, Праги, Будапешта, мандрівки кращими музеями Європи, а також студіювання живопису в провідних художників того часу.

Після приватних уроків у Михайла Розенберга і за порадою цього молодого, талановитого професора Карел Якубек на початку 1940-х років вступає до Будапештської академії мистецтв. Однак вже на перших курсах навчання усвідомлює, що його рівень підготовки значно перевищує вимоги академічної програми. Отож, прислухавшись до слів Іштвана Сйоньї – вже знаного тоді мистця, він від’їжджає до румунського містечка Бая-Маре і вступає до Вільної академії мистецтв. Цей вельми специфічний навчальний заклад славився у той час своєю прогресивністю. Довкола нього гуртувалося багато відомих європейських мистців. Сюди прагнули потрапити молоді таланти, адже отримуючи професійний вишкіл, студенти не тільки слухали курс лекцій, а й отримували унікальне гуманітарне виховання, часто-густо вони ставали свідками цікавих дискусій, обговорень проблеми сучасного малярства, суперечок класиків про природу мистецтва, його роль у суспільстві тощо.

Перебуваючи в Бая-Маре (1940 роки), Карел Якубек опанував багато фахових секретів станкового малярства, засвоїв головні принципи стилістичної методи, на яких базувався вишкіл. Саме тут він узагалі усвідомив себе митцем, вибудувавши в уяві модель власної творчості. Доля внесла свої корективи у плани амбітного початківця. В 1944 році переривається його навчання. Як і інші студенти академії, він мобілізований у робітничий батальйон. Певний час перебуває в Німеччині. Стає свідком страшного бомбардування Дрездена. Потім потрапляє в полон. Опиняється в Парижі. Перемога над фашизмом застає його тут, в столиці мистецтв. Однак у грудні 1945-го турбота про матір спонукає повернутися до Ужгорода.

В повоєнні роки разом із близькими людьми Карел Якубек поступово пристосовується до нових порядків. Життєві перспективи, за риторикою радянської влади, виглядали дуже звабливо. Однак все було зовсім інакшим, ба навіть чужим тому ідеалу майбутнього, який вимріяв собі тоді в Європі. Так, ламаючи власне «Я» Карел Якубек знову розпочав свій творчий шлях, але вже в умовах нових реалій. Необхідність в отриманні офіційних документів про освіту спонукала його вступити у 1946 році на останній курс новоствореного Ужгородського художнього училища, в якому викладали Е. Ерделі, Й. Бокшай, О. Грабовський. Закінчивши у цьому ж 1946 році училище, художник влаштовується на роботу в ужгородський Художній фонд УРСР.

У 1964 році разом із дружиною Євою Ібрагімівною Єрохіною Карел Якубек прибуває до Луцька. Тут йому та колезі по ужгородському Художньому фонду Григорію Чорнокнижному керівництво Спілки художників УРСР доручило зорганізувати Волинську секцію СХУ. В 1964 – 1968 роках Карел Якубек очолює цю організацію, поєднуючи роботу із обов’язками головного художника Луцька. Жвава виставкова діяльність, професійні обговорення творів, суворі кваліфікаційні вимоги художньої ради, запровадження традиції відчинених дверей творчих майстерень, обов’язкове вдосконалення професійної майстерності під час вечірніх студій – ці та інші ініціативи Карела Якубека позитивно вплинули тоді на художній клімат міста.

Нещадно критикуючи інших, Карел Якубек водночас був дуже вимогливим до себе. Він брав найактивнішу участь у мистецькому житті краю. Здійснював багато творчих мандрівок з етюдником по Волині, заохочував колег до творчих подорожей Карпатами, Київщиною та Прибалтикою.

Архівний фонд художника у Волинському краєзнавчому музеї свідчить, що його діяльність не була спонтанною. Працюючи осмислено та послідовно, він ставив перед собою багато завдань і зазвичай їх виконував. Ще з раннього періоду творчості звик постійно фіксувати на фотоплівці власні творчі пошуки. Напевно ніхто із луцьких художників так сумлінно не каталогізував і не систематизовував свого доробку. Архіви художника об’ємні та різноманітні. Вони відображають не тільки сторінки його життя, а й сам процес роботи над полотнами.

Творчий запал і натхненність притаманні всьому, що створив Карел Якубек. Виконавча манера художника – смілива і дивовижно розкута, хоча по-реалістичному виважена й організована водночас. Це мистецтво споріднене із майстерністю найвищого рівня, коли ремесло, сама кухня художника приховані від глядача за ілюзією невимушеності вражаючим артистизмом праці. Його полотна неначе дихають, пульсують, миготять кольорами. Січневий сніг сліпуче іскриться аж до болю в очах. По-справжньому відчутна вологість повітря опісля весняної грози. Пелюстки маків ромашок, ірисів буквально вибухають барвами літнього дня. Спадщина художника сьогодні – це сотні одиниць станкового малярства, авторська графіка, ескізи, фотоматеріали. Все загалом – значний внесок до скарбниці вітчизняної культури, художнє відображення складної, суперечливої доби – ХХ століття.

18 грудня 2008 року Карел Михайлович Якубек залишив цей світ. Розпорядником його творчої спадщини став колекціонер і добрий товариш художника Олег Володимирович Гаврилюк, який і передав значну частину архівів художника, окремі твори авторської графіки та малярства до Волинського краєзнавчого музею.

Запрошуємо вас у відділ літератури з питань мистецтва нашої книгозбірні, де  можна переглянути репродукції картин та ознайомитися з біографією яскравого митця минулого століття Карела Михайловича Якубека.