Зустріч з психологом «Рекреаційне розвантаження з елементами творчості.»

У вівторок 21 січня, у соціокультурному просторі «Мистецький» уже вкотре відбулася зустріч з психологом «Рекреаційне розвантаження з елементами творчості.» Однією з найбільш гострих проблем літніх людей у сучасному соціумі є дефіцит спілкування. Творчість об’єднує літніх людей задля цікавого та корисного дозвілля. На зустріч були запрошені користувачі Територіального центру соціального обслуговування м. Луцька. Разом з психологом Луцької міської організації Товариства Червоного Хреста України Оленою ВІТЮК обговорювали тему «Гнів: причини, наслідки, самодопомога». Гнів — це небажаний стан роздратування, який може призвести до психічних і фізичних проблем. Гнів може бути різним та мати різні причини. Мета цього заходу - допомогти  навчитися керувати гнівом,  позбутися  гніву,  прийняти та полюбити себе, почати рухатися в напрямі до соціальної активності.

Анонс заходу: "Інтерактивний діалог"

До дня народження Івана Івановича Труша, українського живописця-імпресіоніста

   Іва́н Іва́нович Труш - український живописець-імпресіоніст, майстер пейзажу і портретист, мистецький критик і організатор мистецького життя в Галичині. Його називали поетом кольору та Сонця. Іван Труш — один з найвизначніших українських митців-імпресіоністів, вельми своєрідний колорист. Своєю творчістю він розпочав відродження галицького малярства.

    Особливістю творів Труша на побутові теми є те, що він не розповідає про побут, не розписує деталі, а зводить сюжетну основу картини до мінімуму. Вражають монументальність постатей гуцулів у картині «Трембітарі», органічно злитих з гірським краєвидом, декоративність вирішення полотна «Гуцулка з дитиною», у якій персонажі подані на тлі соковитої зелені та синяви згасаючого дня. Художник не лише передає красу людей і гуцульських костюмів, а й будує свої твори у злагоді з декоративними прийомами народних майстрів.

Іва́н Іва́нович Труш народився 18 січня 1869 року у селі Висоцько Бродівського повіту (нині — Львівська область). Навчався в Бродівській гімназії, Краківській Школі образотворчих мистецтв (1891 — 1897, у класі Леона Вичулковського і Яна Станіславського), у Відні (1894) і Мюнхені (1897, у Антона Ажбе); під час студій у Кракові приятелював з Василем Стефаником.

З 1898 року мешкав у Львові, де включився в українське мистецьке і громадське життя, зблизився з Іваном Франком і зв'язався з Науковим Товариством імені Шевченка (НТШ), для якого виконував різні мистецькі роботи (зокрема портрети).

У 1900 році Олена Пчілка запросила Івана Труша на Полтавщину. Тут у родинному маєтку Драгоманових в Гадячі познайомився зі своєю майбутньою дружиною Аріадною Драгомановою, дочкою Михайла Драгоманова. А вже 21 січня 1904 року Іван та Аріадна обвінчалися у Києві.

   З ініціативи НТШ виїжджав на Наддніпрянщину, де встановив контакт з митцями та діячами культури. Труш відбув мистецькі подорожі до Криму (1901 — 1904), Королівства Італія (1902, 1908), Єгипетського хедивату і Османської Палестини (1912). Ініціював і організував перші мистецькі професійні товариства в Галичині: Товариство для розвою руської штуки (1898) та його три виставки, Товариство прихильників української науки, літератури і штуки (1905) і його першу «Виставку українських артистів», в якій взяли участь також київські митці: Михайло Жук, Микола Бурачек, Фотій Красицький. 1905 видавав (з С. Людкевичем) перший український мистецький журнал «Артистичний вісник». Виголошував прилюдні лекції з мистецтва і літератури, виступав як критик і публіцист на сторінках «Літературно-наукового вісника», «Молодої України», «Артистичного вісника», «Діла».

   Іван Труш — один з найвизначніших українських митців-імпресіоністів, вельми своєрідний колорист. Своєю творчістю він розпочав відродження галицького малярства. Труш насамперед інтимний маляр-лірик. В численній мистецькій спадщині Труша (понад 6 000) до пейзажних шедеврів належать: «Захід сонця в лісі» (1904), «Самітна сосна», «Полукіпки під лісом» (1919), «В обіймах снігу» (1925), «Копиці сіна», «Місячна ніч над морем» , «Луки і поля», «Квіти», «Сосни», «Хмари», «Дніпро під Києвом» (1910); краєвиди Криму, Венеції, Єгипту, Палестини. Труш малював також пейзажі з архітектурними мотивами. Мазок картин Труша соковитий, колорит спершу живий, у пізніших картинах стонований. Труш дав також чимало жанрових картин («Гагілки», «Гуцулка з дитиною», «Трембітарі», «Гуцулки біля церкви», «Араб у дорозі»), які відзначаються лаконізмом мистецької мови і простотою композиції.

Багато подорожував, відвідав Крим, Єгипет, Святу Землю, країни Європи. Звичайно, це не могло не відбитися на його картинах. У Єгипті біля сфінкса була зроблена фотографія, за якою пізніше виготовили пам'ятник І. Трушеві у Львові.

Крізь усю творчість митця пройшов мотив самотньої сосни посеред степу (створив декілька цих однойменних пейзажів), широкої, розлогої, обшарпаної вітрами, паленої сонцем, проте усе ж таки вільної і прекрасної… Цей образ вважають символом самого автора.

Труш створив галерею психологічних, академічних за типом, портретів (Аріадни з Драгоманових, дружини митця, кардинала Сильвестра Сембратовича, Івана Франка, Василя Стефаника, Лесі Українки, П. Житецького, Михайла Драгоманова, Миколи Лисенка, автопортрет та ін.).

Помер Іван Іванович Труш 22 березня 1941 року у Львові. Похований на Личаківському цвинтарі.

Розмова з психологом: "Підтримка людей похилого віку" з циклу «Рекреаційне розвантаження з елементами творчості»

 

7 січня до громадського простору «Мистецький» завітали користувачі Територіального центру соціального обслуговування м. Луцька на зустріч з психологом-волонтером ОЛЕНОЮ ВІТЮК, Луцької міської організації товариства Червоного Хреста України.

Працівники відділу літератури з питань мистецтва провели перший в цьому році захід на тему: «Підтримка людей похилого віку» з циклу «Рекреаційне розвантаження з елементами творчості».

Відвідувачам було запропоновано декілька психологічних тестів, які викликали емоційну реакцію, оновили спогади, повернули відчуття молодості. Присутні мали можливість висловити своє бачення психологічних проблем старших людей, поділитися власними життєвими переживаннями.

Наприкінці всі учасники взяли участь в майстер-класі по створенню різдвяних паперових Янголят.

 

Книжкова виставка «Василь Верховинець — теоретик українського народного танцю» - 05.01 - 145 років від дня народження.

   Одним із найяскравіших представників української творчої інтелігенції 20-30 років минулого століття був Василь Верховинець – композитор, хореограф і фольклорист. Його ім’я на довгі роки було викреслене з театральних афіш і навіть після реабілітації у 1958-му воно залишалося незаслужено забутим у радянській Україні.

 Василь Миколайович Верховинець (справжнє прізвище Костів) народився 5 січня 1880 року на Івано-Франківщині. Родина майбутнього композитора і хореографа була залюблена в пісню – батько керував церковним хором, а мама мала гарний голос, який успадкував Василь. Син талановитих батьків і сам згодом пов‘язав своє майбутнє з музикою та театром.

 Після закінчення Самбірської учительської семінарії певний час учителював. Але в 1906 році доля звела провінційного вчителя з корифеєм театру Миколою Садовським. Той одразу помітив талановитого хлопця й забрав до себе в трупу. Спочатку працював художником сценічних образів, а згодом його голос вже чарував киян.

     Окрім співу, досконало опанував хореографію. Вже в 1910-му дебютував із танцювальною постановкою опери Лисенка «Енеїда». А згодом присвятив народному танцювальному мистецтву чималу частину свого життя, написавши цілий посібник із вивчення народного танцювального мистецтва.

   У 1930 році Василь Верховинець створив «Жінхоранс» – жіночий театралізований хор у Полтаві. Цей ансамбль не тільки виконував пісні, а й підтанцьовував у такт співу. На той час це був цілковито новаторський крок.

    Львів, Київ, Полтава, Харків, Одеса – ці міста, де жив і творив у різні роки митець, чули і бачили результати праці Василя Верховинця. Та хіба лише ці українські міста? У 1935-му його запросили підготувати танцювальну групу для виступу на Першому міжнародному фестивалі народного танцю в Лондоні. Василь Миколайович разом із балетмейстером Жуковським поставили унікальний номер «Триколінний гопак». За цю постановку українці отримали першу премію та схвальні відгуки європейської преси.

    Він навіть долучився до нового на той час виду мистецтва – кіно. У 1933—1934 роках на Одеській кіностудії Іван Кавалерідзе працював над картиною «Коліївщина», Василь Верховинець керував хором, що знімався в цій стрічці, а також сам брав участь у зйомках фільму як актор.

Окрім праці української хореографії «Теорія українського народного танку» (1919), про яку ми вже згадували, Василь Верховинець є автором збірника дитячих ігор і пісень «Весняночка» (1925), праці «Народне українське весілля» (1914). Також він створив популярні пісні «Заграй, кобзарю», «Більше надії, брати», «Грими, грими, могутня пісне!», які стали народними.

   У нього могло бути яскраве зіркове майбутнє, та, на жаль, жити і творити Василю Миколайовичу випало в страшні часи. У 1927 і 1932 роках його двічі заарештовували за звинуваченням у причетності до СВУ, але через відсутність доказів обидва рази його звільняли. 23 грудня 1937 року – знову арешт. Цього разу докази участі в контрреволюційної націоналістичній організації «знайшлися» Після виснажливих багаточасових допитів Василь Верховинець визнав себе винним у тому, що ще в 1919 році (!), мешкаючи в Полтаві, брав участь в організації повстанського виступу проти радянської влади.

    10 квітня 1938 року його було засуджено до розстрілу. Вирок виконано наступного дня. Тільки через 20 років, у 1958-му, Василя Верховинця було реабілітовано. Припускають, що місцем останнього спочинку хореографа є Биківня – місце, де покоїться цвіт української нації, знищеної в період Великого терору.

Завітайте на книжкову виставку у відділ літератури з питань мистецтв нашої книгозбірні:

«Святковий передзвін оркестрової майстерності» - 03.01 - 130 років від дня народження Б.М.Лятошинського, українського композитора.

  Лятошинський Борис Миколайович — український композитор, диригент і педагог, один із основоположників модернізму в українській класичній музиці.

    Народився 3 січня 1895 року в Житомирі в сім'ї інтелігентів: батько Микола Леонтійович був вчителем історії, крім педагогічної роботи займався науковою діяльністю у галузі історичних наук, а як директор різних гімназій вів громадсько-освітню роботу в Житомирі, Немирові, Златополі. Мати добре грала на фортепіано й співала.

   З ранніх років виявив велику музичну обдарованість, вчився грати на скрипці і фортепіано. Освіту почав здобувати у Першій київській чоловічій гімназії у серпні 1904 року, потім була із серпня 1906 року Немирівська чоловіча гімназія, де його батько був директором. З 1 вересня 1908 року по 15 лютого 1911 року навчався у чоловічій гімназії міста Златополя, де його батько був також директором. Саме тут почав серйозно займатись музикою: навчався грі на скрипці у гімназійного викладача Бенціона Хаїмовського, грав в учнівському оркестрі. В 14 років написав кілька музичних творів, серед яких струнний та фортепіанний квартети. Перші твори молодого композитора з успіхом виконувалися в Житомирі.

   У 1913 році Борис Лятошинський переїхав до Києва, та вступив до юридичного факультету Київського університету. Водночас готувався до вступу в тільки-но відкриту консерваторію, приватно навчаючись музиці у професора Київської консерваторії Р. Глієра: після запрошення останнього став студентом його класу. А вже в 1914 році відбулося знайомство Лятошинського з майбутньою дружиною Маргаритою Царевич.

   Закінчив у 1918 юридичний факультет Київського університету, у 1919 року — Київську консерваторію у класі композиції Р. Глієра. З 1920 року Б. Лятошинський викладає музично-теоретичні дисципліни на виконавських факультетах Київської консерваторії, а з 1922 року — веде клас композиції. Першими його випускниками (1925) були згодом відомі митці — музикознавець І. Ф. Белза і композитори Г. П. Таранов, П. Т. Глушков. 20-ті роки стали для Лятошинського періодом творчої зрілості, формування індивідуального стилю. У першій половині 20-х років він глибоко цікавився новою музикою, стежачи за здобутками як російських композиторів (С. Прокоф'єв, І. Стравінський, М. Мясковський), так і західних (А. Шенберг, А. Берг, Б. Барток, А. Онеггер та ін.). З 1922 по 1925 роки Борис Лятошинський очолював Асоціацію сучасної музики при Музичному товаристві імені М. Д. Леонтовича. На засіданнях асоціації митці знайомилися з музикою XX ст. У той період композитор звертався переважно до камерних жанрів. Він написав струнний квартет № 2, Тріо для фортепіано, скрипки і віолончелі, дві сонати для фортепіано, цикл фортепіанних п'єс «Відображення» і низку романсів на вірші Г. Гейне, К. Бальмонта, Верлена, Вайльда, Едґара По, П. Шеллі, І. Буніна, М. Метерлінка та ін. Музичні теми деяких ранніх творів композитор пізніше використав у великих симфонічних полотнах (наприклад, музична тема з «Відображень» з'явиться у Симфонії № 4).

  Друга половина 20-х років була не менш інтенсивною у творчості Б. Лятошинського. Композитор написав Струнний квартет, № 3, Сонату для скрипки й фортепіано, Баладу для фортепіано; тоді ж він знову звернувся до великих форм («Увертюра на чотири українські народні теми», опера «Золотий обруч» за повістю І. Франка «Захар Беркут»). «Увертюра» для симфонічного оркестру відзначена першою премією на республіканському конкурсі разом із Симфонією № 2 Л. Ревуцького.

  30-ті роки — важливий етап у творчій біографії Лятошинського. Композитор знову звернувся до великих оркестрових форм, створив сюїту з своєї музики до кінофільмів (1931—1932) та Симфонію № 2 (1936). У цей час композитор писав також романси на вірші О. Пушкіна, І. Франка, Л. Первомайського, зробив десять обробок українських народних пісень для голосу з фортепіано, створив дві кантати («Урочиста кантата» і «Заповіт») і оперу «Щорс».

    Поряд з написанням власних творів Лятошинський редагував і оркестрував оперу «Енеїда» М. Лисенка, оркестрував балет «Комедіанти» і оперу «Шах Сенем» Глієра, а у 1937 році блискуче оркеструє оперу «Тарас Бульба» Лисенка. У 30-ті роки Борис Миколайович також пише музику для кінофільмів.

Творчу працю Лятошинському весь час доводилося поєднувати з педагогічною і музично-громадською роботою. Продовжувалась його викладацька діяльність у Київській консерваторії. 1935 року Борису Миколайовичу було присвоєно звання професора. У 1935—1938 Лятошинський викладав паралельно у двох консерваторіях — Київській і Московській, де також обіймав посаду професора. 1939 року Лятошинського обирають головою правління Спілки композиторів України. Цю посаду він обіймав до початку війни.

  У квітні 1941 року в Київській філармонії відбувся великий авторський концерт Лятошинського, який пройшов з великим успіхом. Автор сам продиригував свою Симфонію № 2, танці з опери «Золотий обруч» і сюїту з опери «Щорс» для хору й оркестру.

   Композиторська праця Бориса Миколайовича воєнних років була дуже плідною. За три роки він написав «Український квінтет», Струнний квартет № 4, Сюїту на українські народні теми для струнного квартету, Сюїту для квартету дерев'яних духових інструментів, Тріо № 2, Сюїту і Прелюдії для фортепіано, романси на вірші М. Рильського і В. Сосюри, обробив більше вісімдесяти українських народних пісень.

   Центральним твором Лятошинського першої половини 40-х років став Український квінтет. За цей твір Б. Лятошинському було присуджено Державну премію. На початку 1945-го у зв'язку з 50-річчям композиторові присвоїли звання заслуженого діяча мистецтв УРСР, він був також нагороджений медаллю «За доблесний труд у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.».

   Влітку 1944 року Лятошинський повернувся в Україну і відразу ж включився у музичне життя Києва. З 1944 і до самої смерті (1968) він жив у будинку письменників Роліт, де встановлено меморіальну дошку композиторові. Лятошинського призначають художнім керівником Української філармонії, він працює музичним консультантом у Радіокомітеті, викладає у Київській консерваторії.

    Кінець 40-х — 50-ті роки стали наступним плідним етапом у мистецькій діяльності Лятошинського. В цей період він написав ряд хорових і оркестрових творів, романсів, музику до кінофільмів. Серед найзначніших творів — Симфонія № 3, симфонічна балада «Гражина», «Поема возз'єднання», поема «На берегах Вісли», Концерт для фортепіано з оркестром. Ваговим вкладом в українську хорову творчість повоєнних років стали хори Б. Лятошинського на вірші Т. Шевченка і О. Пушкіна.

    Серед останніх творів Б.Лятошинського — симфонії № 4 і № 5, «Слов'янська сюїта» та «Лірична поема».

    Помер 15 квітня 1968 року, похований на Байковому цвинтарі в Києві.

Українським режисером В'ячеславом Скворцовим у 1994 на честь митця створено стрічку «Борис Лятошинський».

Ім'я Бориса Лятошинського носять: музична школа в Житомирі (в школі відкрито кімнату-музей Б. Лятошинського), вулиці в Житомирі, Києві, Луцьку, Музичне училище у Харкові.

 

Завітайте у відділ літератури з питань мистецтва нашої книгозбірні, щоб долучитися до безмежного світу музичного мистецтва, та ближче ознайомитись з творчістю невизнаного генія української класичної музики - Бориса Лятошинського.