Партитура творчих доріг

120 років від дня народження С.С.Прокоф’єва,російського композитора
Книжкова виставка
Творчість Сергія Сергійовича Прокоф’єва нерозривно пов’язана з музичним життям першої половини ХХ століття. Він відав данину різним художнім течіям, які були характерні для мистецтва того часу, але зумів зберегти свою індивідуальність, набути свій особливий стиль. З перших кроків композиторської діяльності він привернув до себе увагу самобутністю, сміливим новаторством, темпераментом і плодотворністю. Найбільш виразніше постає постать Прокоф’єва за висловом про самого себе: « Я ненавиджу імітацію, я ненавиджу утерті прийоми. Я не хочу бути не під чиєю маскою. Я завжди хочу бути самим собою». Це не просто слова. Це вимоги до себе, яких композитор дотримувався, обновивши всі ділянки виражальних засобів в музиці: мелодику і ритм, оркестровку і форму. При цьому музику Прокоф’єва давно супроводжує визначення «класична». Більш півстоліття тривала творча діяльність Прокоф’єва від дитячих п’єс 1902 року до монументальних творів останніх років життя. Балет «Ромео і Джульєтта», опера «Війна і мир», П’ята, Шоста і Сьома симфонії увійшли до золотого фонду світової музичної культури. Понад 130 назв включає повний список творів композитора. Серед них не забутий не один з музичних жанрів: 7 опер, 7 балетів, стільки ж симфоній, 9 інструментальних концертів і 9 фортепіанних сонат, кантати, ораторії, камерні ансамблі, біля 120 п’єс для фортепіано, 60 пісень і романсів до кінофільмів і драматичних вистав
Матеріалів про життя і творчість Прокоф’єва написано достатньо. Сам Сергій Сергійович залишив захоплюючі автобіографічні записки і багато нотаток про мистецтво і обов’язки митців. Риси Прокоф’єва – людини, артиста, композитора – втілені в статтях і спогадах друзів-композиторів. «Прокофьев о Прокофьеве:Статьи, интервью» (М.: Сов. Композитор, 1991.- 285с.) – таку назву має перша наукова публікація літературної спадщини композитора, яка охоплює період з 1913 по 1953 роки. В книзі використані матеріали з архіву Прокоф’єва. Декілька слів про назву збірника. Здавалося б вона дещо не співпадає з вміщеним матеріалом, особливо в тій частині, де Прокоф’єв рецензує твори своїх сучасників. Але, коли упорядник давав назву книзі, він хотів підкреслити, що головним героєм збірника все ж таки залишається Прокоф’єв
В серії «Человек. События. Время» вийшов фотоальбом «С.С.Прокофьев» (М.:Музыка, 1990, - 159с.). У цій книзі відкривається завіса цікавої долі композитора. Ми побачимо шлях від хлопчика Сергійка до зрілого композитора Сергія Сергійовича. І, можливо, відповідь на питання про неповторність художньої натури Прокоф’єва відкриється саме з його дитячих років та юностіСвого часу читачі полюбляли читати книги з серії ЖЗЛ. Є в цій серії книга Морозова С. про Прокоф’єва (М.: Молодая гвардия, 1967. – 280с.). Автор не музикознавець, а літератор, тому книга доступна для читання широкому колу читачів, хоча, як зазнає автор йому було нелегко знайти правильний підхід до матеріалу й вибрати характер викладення книги.
Якщо торкнутися записів музичних творів композитора, то можна виділити наявні в фонді відділу і представлені на виставці грамплатівки опер «Війна і мир», «Любов до трьох апельсинів», балетів «Попелюшка», «Ромео і Джульєтта», концертів для фортепіано з оркестром, творів для скрипки, віолончелі, симфоній, сонат, п’єс тощо. Так само широко представлені і нотні видання творів композитора.
Музику Прокоф’єва неможливо не впізнати й не відрізнити серед іншої музики. Це музика руху, музика, яка не знає втоми. І чим більше проходить часу від дня смерті композитора, тим стає ясніше, як потрібна людям музика Сергія Прокоф’єва.

ФЕНОМЕН ДУХОВНОГО ПРОЗРІННЯ

260 років від дня народження Д.Бортнянського, українського і російського композитора. Музична година

Є в історії XVIII століття сторінки, здатні зачарувати своїми цікавими сюжетами. Цікавою і складною була доля Дмитра Степановича Бортнянського. Його музика ніколи не була в повному забутті, але відношення до неї щораз змінювалося.
Визнання і слава супроводжували Бортнянського на протязі всього життєвого шляху. Особливо популярні були його хорові твори. Їх не тільки співали, але перекладали для оркестру, для фортепіано. В багаточисленних домашніх музичних альбомах до середини ХІХ ст. поряд з народними піснями, популярними оперними аріями, полонезами і кадрилями неодмінно зустрічалися ці переклади, часто навіть як анонімні. Твори Бортнянського вводилися в теоретичний підручник, видавалися й перевидавалися. Ім’ям композитора користувалися зарубіжні видавці для залучення покупців. Його твори перекладали в цифрову систему нотного запису для сліпих. Навіть відомо, що ці твори записували на диски для музичних скринь. Але в кінці ХІХ ст. музика Бортнянського зникла з домашнього звучання. В той же час вона продовжувала звучати в церкві, постійно і стійко залишаючись в музичній пам’яті суспільства. Її любили навіть діти, із задоволенням підспівували дорослим, іноді не розуміючи значення слів.
Два наступних покоління виросли, не знаючи музики Бортнянського. І, хоча його музика практично не звучала, в музичній науці поступово зріло осмислення феномена Бортнянського. За післявоєнні роки про Бортнянського були написані дві брошури, ряд статей, з’явилися дисертації. Музикознавці повернули з небуття багато з творчої спадщини композитора. Його твори відшукували в архівах, вивчали, публікували. Настав час, коли біографія Бортнянського, з якої раніше був відомий тільки ряд скупих життєвих фактів, розкрилася як біографія його творчості. І, нарешті, Бортнянський знову зазвучав! Спочатку нерішуче, по одному концерту в десятиріччя, потім значно сміливіше, а за останні роки інтерес до композитора серед виконавців і слухачів зріс широко і потужно. Тепер його музики звучить живо й повнокровно як мистецтво дуже важливе, відповідне сьогоденним музичним смакам і загальнокультурним інтересам.
Як раз в ті роки зростання інтересу до музики Бортнянського фірма «Мелодія» випустила ряд грамплатівок із записами творів композитора. Одна з них має назву «Шедеври української хорової музики». Пам’ятники вітчизняного хорового співу завжди були в центрі уваги слухачів. Як високе естетичне явище слов’янської культури вони визнані в усьому світі. Розспів за розспівом, день за днем на протязі багатьох поколінь півчих складалися нотні обіходи церковної служби – літургії, всенощні, інші обряди. До такого роду унікальних художніх явищ відносяться Нотні обіходи Києво-Печерської Успенської Лаври, до яких увійшла і «Херувимська» Дмитра Бортнянського (диригент Павло Муравський).
Пропонуємо увазі другу грамплатівку, яка вміщує концерти Бортнянського (диригент Валерій Полянський). Бортнянський писав свої концерти на протязі 35 років. Можливо, звідси виникла і кількість – 35 концертів., відібраних їм для видання наприкінці життя. Чому він видав тільки ці? А інші? Не хотів, не зміг, не встиг? З року в рік збільшується кількість знахідок його творів, які рахувалися загубленими. Сьогодні сама музика композитора говорить за себе.

ПОРТРЕТ: КВІТИ І ВЕСНА

Виставка художніх робіт Іванни Дацюк, Ксенії Дацюк та Олени Зв’ягінцевої

На виставці представлено понад 80 робіт юних мисткинь.




Ксенія Дацюк - учениця 11 класу Затурцівської загальноосвітньої школи Локачинського району. Займається живописом, має нахил до використання декоративних матеріалів. У 2010 році посіла ІІ місце в Міжнародному конкурсі живопису у Львові "Я і майбутнє" (вік 16-18 років).



Іванна Дацюк навчається на ІV курсі Інституту мистецтв ВНУ імені Лесі Українки. Є автором портретів діячів культури. Так, виконаний нею портрет Лесі Українки в дні святкування 140-річчя поетеси придбаний головою обласної ради В.І.Войтовичем і подарований під час урочистостей рідному вузу. Портрет архітектора Мар’яна Перетятковича переданий до обласного краєзнавчого музею. Мала персональну виставку в університеті.
Олена Звягенцева - студентка ІV курсу Інституту мистецтв. Пише пейзажі, портрети. Схильна до алегоричності. Її творчі здібності проявляються і в іншому напрямку - створенні ляльок, які також можна побачити на виставці.


Переглянути виставку можна на протязі місяця у відділі літератури з питань мистецтва з 10.00 до 19.00 годиниa>

Композитор і фольклор

130 років від дня народження Бели Бартока. Книжкова виставка
Ім’я угорського композитора Бели Бартока навряд чи увійде до списку 10 відомих для сучасників композиторів. Проте, у 1955 році, його ім’я назвали б першим. Саме тоді було посмертно присуджено Бартоку Міжнародну премію світу за те, що він зробив для дружби та взаєморозуміння народів усіх країн.
Він народився 25 березня 1881 року в Угорщині, а помер 26 вересня 1945 року в Нью-Йорку. Майже перед смертю він писав у листі: «…хотів би повернутися в Угорщину назавжди…» Це можна вважати його останнім бажанням.
Бела Барток належав до найкращих представників угорської інтелігенції. Високим прикладом для кожного композитора служить відношення Бартока до фольклору, його вірність класичним традиціям народності. Видання творів Бартока, книг і збірників, аудіо записів його музики, організація фестивалів – все це свідчить про увагу, якою оточена творчість композитора на його батьківщині.
Ще ранньої юності Барток п’янів від народних мелодій.. Він хотів творити справжню музику, воістину угорську музику. Композитор цілком заполонився збиранням фольклорних матеріалів. Його виняткові здібності до мов і до розшифрування текстів ставили Бартока на чолі широкого кола музикантів, що працювали в цій галузі.
У 1965 році вийшла книга Уйфалуші Й. «Бела Барток». Саме ця книга про композитора була однією з перших, перекладених на російську мову у 1971 році (ювілей книги – 40 років!). Як зазначив автор, його завданням було об’єднати в одній монографії як можна більшу кількість відомостей про життя і творчість композитора.
Творчість Бартока відома і за межами Угорщини. Багато його творів видані і в нас. Вони не залежувалися на полицях нотних магазинів. Про нього писали монографії, статті. Одну з них написав Мартинов І. «Бела Барток». У ній вміщено досить цікавий матеріал і багато фотографій світлин композитора.
Не випадково в творах композитора завше точиться змагання між Добром і Злом, і завжди Добро, спираючись на первинні сили природи, звитяжить над Злом. Відкрийте для себе композитора Белу Бартока! Насолоджуйтеся його музикою. І відчуєте в кінці кінців, коли вода пита не з чаші, а з джерела, людина стає зовсім іншою!

"Злились в мені мелодія і слово воєдино..."

Літературно-мистецький вечір
до 80-річчя від дня народження лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, композитора і поета Олександра Білаша

Умирають майстри, залишаючи спогад, як рану.
В барельєфах печалі уже їм спинилася мить.
А підмайстри іще не зробились майстрами.
А робота не жде. Її треба робить
Ліна Костенко.

В історії професійної музичної творчості є композитори різного «ґатунку». Твори одних, певне, назавжди залишаться надбанням вузького кола інтелектуальної еліти. Інші, навпаки, догоджають смакам широкої публіки. Найталановитіші знаходять тонкий компроміс між цими двома крайнощами. А є щасливці, кращі твори яких, ледве народившись, назавжди залишають свого автора та йдуть у самостійне життя. Саме до таких митців належить Олександр Іванович Білаш.
Про творчість та особистість Олександра Білаша було й буде сказано безліч теплих слів. Хоча, здається, слова тут уже недоречні. «Два кольори», «Ясени», «Сніг на зеленому листі» та ще понад три сотні білашевих пісенних «дітей» – давно вже не просто вокально-інструментальні твори у куплетно-строфічній формі. І не просто найпоказовіші музичні пам’ятники пісенності радянської доби. Як би пафосно це не звучало – але цими мелодіями тепер співає сучасна Україна, подібно Італії з її «Santa Licia» та «Torna Sorriente».
6 березня виповнилося б 80 років Олександру Білашу, видатному українському композитору, громадському діячу, Герою України, народному артисту України, лауреату Національної премії України імені Тараса Шевченка, кавалеру ордена Миколи Чудотворця. Саме цій даті приурочений вечір. Разом з вами ми пригадаємо деякі моменти біографії композитора, які будуть проілюстровані музичними номерами. Ще раз впізнаємо Білаша як тонкого лірика. Адже Маестро творив не просто музику, а цілу ментальність нації.

Звучать пісні у виконанні студентки 1 курсу Луцького педколеджу,лауреата Всеукраїнських конкурсів Юлії Басалик та студентки 3 курсу Інституту мистецтв ВНУ ім. Лесі Українки Юлії Шевчик
1.Журавка (сл. В.Юхимовича)
2.Як надійшла любов (сл. Д.Павличка)










Місце народження Олександра Білаша доволі символічне. За висловом відомого українського поета Бориса Олійника, йому «пощастило народитися в Градизьку на Полтавщині, в акваторії, означеній такими творчими вершинами, як Микола Лисенко (зачинатель української класичної музики), Михайло Калачевський та брати Майбороди – з одного боку, Іван Котляревський, Микола Гоголь, Панас Мирний та Олесь Гончар – з іншого».
Отож народився Сашко у співучій селянській сім’ї 6 березня 1931 року. Мати, Євдокія Андріївна, вважалася першою співачкою на всіх родинних і сільських сходинах і навіть у 65 років брала своїм ліричним сопрано до-дієз третьої октави, а батько, колгоспний бухгалтер Іван Опанасович, грав на балалайці, гітарі і взагалі на всьому, що до рук потрапляло.
Пізніше, коли Сашко із русочубого непосидючого хлопчика виросте в Олександра Івановича – відомого композитора і в складі делегації потрапить до Лондона, котрийсь із допитливих кореспондентів газети «Морнінг стар» запитає: «Правда, що ваші батьки були музикантами, що змалечку ви грали на фортепіано і талант ваш – вплив їхніх генів?». « Не зовсім, – відповість композитор Білаш, – батьки мої були колгоспниками, тож за «генами» я більше – хлібороб. Вони просто любили пісню й музику, як і весь мій народ це любить. Щодо музичного інструмента – ви маєте рацію: він у мене був. Тільки не рояль фірми «Зейлер» і не піаніно марки «Беккер», а саморобна гармошка на два баси й вісім голосів, виготовлена градизьким майстром-музикою Антоном Гапоненком…».
Цікаво, що Олександр Білаш починав свою музичну кар’єру як справжній народний музикант: грав, за власними словами, «не по нотах, а по весіллях» – спочатку на саморобній гармошці (На ній трирічний Сашко і дав свій перший у житті концерт – виходила заміж тітка Мотря, і малого гармоніста посадили на скриню, щоб він торгувався, приграючи на інструменті. Малий так захопився грою, що забув і про весільний звичай і про свою роль «продавця». Свати «купили скриню за безцінь і понесли її разом з гармоністом, який самозабутньо схилившись до міхів, грав і грав щойно почуту пісню «Їхав козак за Дунай»). Згодом на акордеоні, а потім вже на баяні. Звісно, тоді ще про нотну грамоту мова не йшлася – а Олександр грав – і як грав – виключно «по слуху», як десятки поколінь народних виконавців - самоуків.
Захоплення музикою було таке сильне, що навіть навчання в десятирічці видавалося марнуванням часу. І ледве дочекавшись закінчення 9-го класу, хлопець подався до Полтавського музичного училища. Сьогодні здається неймовірним, але в Полтавське музичне училища Олександра не прийняли з убивчою для нього характеристикою – «у абітурієнта немає музичного слуху».
А далі був товарний вагон на Київ, додому повернутися не дозволяло сумління, адже для того, щоб придбати майбутньому композитору півтора- октавний акордеон батько змушений був продати телицю. Це були важкі післявоєнні часи – 1947-й рік. Певно, Божа ласка і мамина молитва захищали його від біди, вели назустріч добрим людям, які зуміли роздивитись у юнакові неабиякі музичні здібності. Ази професійної музичної освіти 16-річний Білаш отримав у Київській музичній школі для дорослих. Вчителями ж були земляки-брати Майбороди: Платон викладав теорію музики, а Георгій гармонію. «Я в ній теорію й гармонію вивчав, від радості і плакав, і кричав» – згадував пізніше у своєму автобіографічному вірші – тому, що вдень розвантажував вагони, заробляючи на життя, а увечері – вчився. Своїм найголовнішим вчителем Олександр Іванович вважав Платона Майбороду, з яким дружив усе життя.
Через рік, набагато випередивши учнів, вступив на 2-й курс Житомирського музичного училища, яке О. Білаш закінчив екстерном. І, нарешті, у 1951 році вистраждана та вимріяна у снах Київська консерваторія імені П.І.Чайковського – престижний композиторський факультет.
Йому знову пощастило на викладачів - наставників. Олександр Білаш потрапив під опіку педагогів, чиї імена – як композиторів і діячів культури – були широко знані в Україні й за її межами, у яких було чому повчитися – Микола Дремлюга, Костянтин Данькевич, Герман Жуковський. Микола Вілінський, керівник факультету, так охарактеризував дипломну роботу композитора – симфонічну поему «Павло Корчагін» – «Молодому композитору вдалося знайти відповідні прийоми в гармонічному мисленні, в принципах розвитку тематичного матеріалу і одночасно подати – й досить-таки опукло й вигідно – колорит рідного краю, від чого виграла не тільки побічна тема, а й весь твір в цілому».
За неповне десятиліття піднестися від сільського музики - «слухача» до високоосвіченого митця, композитора, якому підвладне широке симфонічне полотно – це, скажемо відверто, не кожному вдавалося… Музика, що дрімала в ньому, тепер пробудилася й бунтувала душу. Він працював, забувши про сон і відпочинок, бо, незважаючи на перші успіхи, твердо усвідомлював, який нелегкий шлях обрав у житті і скільки ще зусиль треба докласти, щоб ствердити своє «я» у великому мистецтві.
Олександр Білаш – композитор широкого діапазону: в його доробку опери, оперета, симфонічні твори, музика до кінофільмів. За словами композитора, саме після виходу кінофільму «Роман та Франческа», де виконувалася пісня «Впали роси на покоси», він вперше відчув, що став популярним. Вона звучала на численні заявки по радіо. Фактично всі ресторанні ансамблі України включили її до свого репертуару, що в ті часи було справжнім визнанням.
Найулюбленішим дитям композитора була пісня. «Пісня для мене, – говорив Білаш, – не жанр, то любов! На все життя… Недарма її називають душею народу, його «поетичною біографією» (вислів незабутнього О. Довженка). Якби мені вдалося створити десь із п’ятірко пісень,… вартих чогось – вважав би себе щасливим». Пісень у доробку композитора більше 300.
Говорити за композитора можна багато і нескінченно. Але краще слів про його життя говорить його музика.
Звучать пісні у виконанні викладача Інституту мистецтв ВНУ імені Лесі Українки Сергія Анатолійовича Беня. Він сьогодні прийшов не просто поспівати, а підготував спеціальну програму , яка присвячена ювілею композитора. Двічі приємно, що сьогодні відбувається прем’єра програми . Концертмейстер - Роман Гургула.
1. «Прилетіла ластівка». Слова М. Ткача
2. «Впали роси на покоси» з кінофільму «Роман і Франческа». Слова Д. Павличка.
3 Над горою місяць повен». Чардаш на слова С. Пушика
4. «Треба йти до осені». Слова С. Пушика
5. «Цвітуть осінні тихі небеса». Пісня-романс на слова А. Малишка
6. «За літами». Слова Д. Павличка
7. «Ясени». Слова М. Ткача
8. «Два кольори». Слова Д. Павличка

Окрім музики, іншою іпостассю ліричної душі Білаша була поезія. Шанувальники його творчості не переставали сперечатися, хто ж він насправді – більше композитор чи все ж таки поет. З композитором усе зрозуміло – якби він написав лише «Два кольори», то все одно увійшов би в історію як класик жанру.
«Я перш за все поет, – говорив Олександр Іванович, – бо поетами народжуються, а композиторами стають»
А ще в поезії найвищого ґатунку
Із геніально складених рядків
Завжди шукали люди порятунку,
І так було за всіх часів.
У поетичній спадщині Олександра Івановича збірки «Мелодія» (1977р.), «Криниця», «Ластів’яні ноти», «Спогад», «Совість на вогні горить», «Мамине крило». Цікаво, що саме збірка «Мамине крило» поставила крапку в давніх професійних суперечках наших поетів – керівників Спілки письменників України. Нарешті після виходу в світ 8-ї збірки вони прийняли його до свого «цеху». Відтоді (2000р.) – Олександр Білаш став членом двох спілок композиторів і письменників. Недарма ж він увесь час підкреслював:
Я музику й поезію – однаково люблю,
Хоч кажуть: разом двох любити – небезпечно…
І аморально це, вважають, і не гречно.
Та я нічого вже з собою не зроблю –
Однаковісінько обох люблю!
До 70- річного ювілею автора у світ вийшла остання поетична збірка «Щурась» (назву подарувала незабутня бабуся Варка – так вона кликала малого Сашка) – дев’ята у художньому доробку автора. Це своєрідна автобіографічна поема, в якій Білаш «перетрусив» й осмислив усе своє життя «від дня народження і до…», відзначаючи найважливіші його віхи. Все життя, як колись у пісні «Два кольори», умістилося на 40 сторінках збірки.
«Його вірші не придаток до музики, а самостійні художні твори, котрі мають свою музику – музику слова» (Борис Олійник).
А втім, краще самі у цьому переконайтеся, прочитавши поезії Білаша. Не пошкодуєте!

Його сімейне життя склалося щасливо – дружина Лариса Іванівна Остапенко – завжди була його добрим другом і порадницею, його музою, берегинею сімейного затишку. У своєму автобіографічному вірші Білаш зізнається:
Я все життя любив лиш двох жінок.
Нехай всі інші вибачать мені.
Одна із них – це рідна моя мати,
А друга – ти, моя кохана, ти.
Доля подарувала йому зустріч з Ларисою ще в консерваторії. Це була любов з першого погляду. У неї чудової краси і тембру сопрано. Дружина стала першою виконавицею пісень композитора, які згодом блискуче виконували Людмила Зикіна і Діана Петриненко. Навіть баритоновий репертуар часто випробував на ній. Довгі роки Лариса Іванівна Остапенко, народна артистка України, була солістко. Національної філармонії України, викладала в Національній музичній академії.
18 років свого життя (з 1976 по 1994) О. Білаш присвятив громадській діяльності на посту голови правління Київської міської організації СКУ, знайшов за цей час багато друзів і нажив ще більше недругів. Однак саме під час правління Білаша рідким авторам-естрадникам вдалося стати членами спілки, що на той час було дуже істотно: з’являвся офіційний статус, пошана, повага, пільги, а за авторські права можна було жити цілком пристойно. Самого Олександра Івановича вісім років поспіль не приймали до Спілки композиторів, хоч пісні Білаша звучали в усій країні і його дару було мало рівних. Його кредо на цій посаді було чітким і безапеляційним: «Для мене не існує ні авангарду, ні традиції. Я визнаю тільки талановиту музику».
На розвиток музичного мистецтва він дивився далеко ширше, ніж багато хто.
Здається, що навіть після своєї смерті (6 травня 2003 року) композитор не полишає важливої справи свого життя – пошуку молодих талантів. Досі існує започаткований ним фестиваль «Пісенні джерела», що відбувається щорічно у Градизьку, на малій батьківщині О. Білаша. Зараз організацією фестивалю та фондом імені О. Білаша керує молодша дочка композитора Леся Олександрівна – редактор та ведуча Національного радіо (веде «Музичну пошту»). Старша дочка Оксана - викладач класу фотепіано в Київській музичній школі імені М.В.Лисенка. Тож, можна сказати, що його музичному роду нема переводу.
Взагалі нелегко заглянути у просту відкриту людську душу.Та ще у таких випадках найкраще згадати мудру формулу Василя Симоненка: «Найскладніша людина – проста». Саме такими щирими і душевними були пісні Олександра Білаша. У його долі, як два кольори, переплелися ноти серця з музикою слова. Його пісні – наші культурні скарби. А скарби треба берегти.


Ведуча - головний бібліотекар відділу літератури з питань мистецтва Зоя Алексійчук

Художник радощів: 170 років від дня народження Огюста Ренуара

Книжкова виставка

Ренуар... Хто одразу приходить на думку: художник чи кінорежисер? Мабуть, всеж таки художник. Ім’я Огюста Ренуара можна знайти в усіх енциклопедіях та довідниках по образотворчому мистецтву. Він неодмінно входить до числа 100 відомих художників в нових книгах, які зараз поповнюють фонди бібліотек. Про цього відомого художника-імпресіоніста видані численні книги. 25 лютого 2011 року виповнюється 170 років від дня народження Огюста Ренуара. До цієї дати у відділі літератури з питань мистецтва організовано книжково-ілюстративну виставку "Калейдоскоп краси".

Ренуар - художник радощів. Він звертав увагу на усе, в чому відгукується биття життєвих сил, на ті митті існування людини, коли саме цей факт наповнює душу радістю й щастям.
Безумовно, що серед книг про митців вважливе місце завжди займають мемуари сучасників. Написані з живих вражень, вони часто служать доповненням до біографічних робіт. Найбільш популярні про Ренуара мемуари Амбруаза Воллара. Винахіливий торговець, який створив собі світову славу діловим співробітництвом з великими майстрами мистецтва, не без таємних цілей зайнявся літературною діяльністю. Це була чудова форма самореклами. Його книга про Ренуара вийшла в 1918 роціє У 1934 році була перекладена на російську мову. Це видання рідкісне. яке, можливо, і зберіглося десь в бібліотеках. У 2000 році вийшло перевидання спогадів Воллара.
А ось коли автором книги стає не тільки людина близька художнику, але й один з видатних діячів західної культури, то такий твір викликає ще більшу цікавість. У 1962 році в паризьких і лондонських виданнях вийшли спогади сина художника Жана Ренуара, відомого кінорежисера. В перекладі на російську мову ця книга вийшла в 1970 році в серії "Жизнь в искусстве".
Найбільш рідкісною на нашій виставці є книга Еміля Золя "Французький живопис", яка вийшла в 1940 році у видавництві "Мистецтво" на українській мові. Зокрема, в ній Золя писав про картини Ренуара: "Можна подумати що це Рубенс, осяяний яскравим сонцем Веласкеза" (с. 137).

Тож суть ренуаровського мистецтва - це пошук прекрасного в буденності. Можливо, зараз не вистачає саме цього. Картини Огюста Ренуара допоможуть перетворити стан душі на радісний. Згадаймо слова художника: "В світі достатньо сумних речей - тож не будемо створювати ще й нові".

Лебедина пісня

130 років від дня народження балерини Анни Павлової Книжкова виставка
Драматизм долі артиста - в швидкоплинності його творчості, яке відходить разом з життям. Що залишилося від володарів дум - великих артистів минулих років? Купа старомодних фотознімків, спогади сучасників - іноді важливі і яскраві, іноді банальні рядки.
Ім’я великої російської балерини Анни Павлової, яке стало легендою ще при житті артистки, вже 80 років належить історії. В цьому році ювілейна дата. До 130-річчя від дня народження артистки організовано книжкову виставку "Лебедина пісня". Ми пропонуємо ознайомитися й прочитати книги про балерину і замислитися над питанням: в чому магія Павлової, адже навіть сучасники не змогли пояснити причину цього. Серед представлених на виставці книг особливу увагу привертає книга "Анна Павлова", яка вийшла в Англії на початку 1956 року і в цьому ж році була перекладана на російську мову і видана в "Издательстве иностранной литературы"( у книги також ювілей - 55 років!) У книзі вміщені публікації артистів, балетмейстерів, балетних критиків, які зустрічали й працювали з Павловою. Балерина для багатьох людей була символом балету, танцю. А як в наш час ми сприйняли б її мистецтво, її танець?