Літературно-мистецький вечір
до 80-річчя від дня народження лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, композитора і поета Олександра Білаша
Умирають майстри, залишаючи спогад, як рану.
В барельєфах печалі уже їм спинилася мить.
А підмайстри іще не зробились майстрами.
А робота не жде. Її треба робить
Ліна Костенко.
В історії професійної музичної творчості є композитори різного «ґатунку». Твори одних, певне, назавжди залишаться надбанням вузького кола інтелектуальної еліти. Інші, навпаки, догоджають смакам широкої публіки. Найталановитіші знаходять тонкий компроміс між цими двома крайнощами. А є щасливці, кращі твори яких, ледве народившись, назавжди залишають свого автора та йдуть у самостійне життя. Саме до таких митців належить Олександр Іванович Білаш.
Про творчість та особистість Олександра Білаша було й буде сказано безліч теплих слів. Хоча, здається, слова тут уже недоречні. «Два кольори», «Ясени», «Сніг на зеленому листі» та ще понад три сотні білашевих пісенних «дітей» – давно вже не просто вокально-інструментальні твори у куплетно-строфічній формі. І не просто найпоказовіші музичні пам’ятники пісенності радянської доби. Як би пафосно це не звучало – але цими мелодіями тепер співає сучасна Україна, подібно Італії з її «Santa Licia» та «Torna Sorriente».
6 березня виповнилося б 80 років Олександру Білашу, видатному українському композитору, громадському діячу, Герою України, народному артисту України, лауреату Національної премії України імені Тараса Шевченка, кавалеру ордена Миколи Чудотворця. Саме цій даті приурочений вечір. Разом з вами ми пригадаємо деякі моменти біографії композитора, які будуть проілюстровані музичними номерами. Ще раз впізнаємо Білаша як тонкого лірика. Адже Маестро творив не просто музику, а цілу ментальність нації.
Звучать пісні у виконанні студентки 1 курсу Луцького педколеджу,лауреата Всеукраїнських конкурсів Юлії Басалик та студентки 3 курсу Інституту мистецтв ВНУ ім. Лесі Українки Юлії Шевчик
1.Журавка (сл. В.Юхимовича)
2.Як надійшла любов (сл. Д.Павличка)
Місце народження Олександра Білаша доволі символічне. За висловом відомого українського поета Бориса Олійника, йому «пощастило народитися в Градизьку на Полтавщині, в акваторії, означеній такими творчими вершинами, як Микола Лисенко (зачинатель української класичної музики), Михайло Калачевський та брати Майбороди – з одного боку, Іван Котляревський, Микола Гоголь, Панас Мирний та Олесь Гончар – з іншого».
Отож народився Сашко у співучій селянській сім’ї 6 березня 1931 року. Мати, Євдокія Андріївна, вважалася першою співачкою на всіх родинних і сільських сходинах і навіть у 65 років брала своїм ліричним сопрано до-дієз третьої октави, а батько, колгоспний бухгалтер Іван Опанасович, грав на балалайці, гітарі і взагалі на всьому, що до рук потрапляло.
Пізніше, коли Сашко із русочубого непосидючого хлопчика виросте в Олександра Івановича – відомого композитора і в складі делегації потрапить до Лондона, котрийсь із допитливих кореспондентів газети «Морнінг стар» запитає: «Правда, що ваші батьки були музикантами, що змалечку ви грали на фортепіано і талант ваш – вплив їхніх генів?». « Не зовсім, – відповість композитор Білаш, – батьки мої були колгоспниками, тож за «генами» я більше – хлібороб. Вони просто любили пісню й музику, як і весь мій народ це любить. Щодо музичного інструмента – ви маєте рацію: він у мене був. Тільки не рояль фірми «Зейлер» і не піаніно марки «Беккер», а саморобна гармошка на два баси й вісім голосів, виготовлена градизьким майстром-музикою Антоном Гапоненком…».
Цікаво, що Олександр Білаш починав свою музичну кар’єру як справжній народний музикант: грав, за власними словами, «не по нотах, а по весіллях» – спочатку на саморобній гармошці (На ній трирічний Сашко і дав свій перший у житті концерт – виходила заміж тітка Мотря, і малого гармоніста посадили на скриню, щоб він торгувався, приграючи на інструменті. Малий так захопився грою, що забув і про весільний звичай і про свою роль «продавця». Свати «купили скриню за безцінь і понесли її разом з гармоністом, який самозабутньо схилившись до міхів, грав і грав щойно почуту пісню «Їхав козак за Дунай»). Згодом на акордеоні, а потім вже на баяні. Звісно, тоді ще про нотну грамоту мова не йшлася – а Олександр грав – і як грав – виключно «по слуху», як десятки поколінь народних виконавців - самоуків.
Захоплення музикою було таке сильне, що навіть навчання в десятирічці видавалося марнуванням часу. І ледве дочекавшись закінчення 9-го класу, хлопець подався до Полтавського музичного училища. Сьогодні здається неймовірним, але в Полтавське музичне училища Олександра не прийняли з убивчою для нього характеристикою – «у абітурієнта немає музичного слуху».
А далі був товарний вагон на Київ, додому повернутися не дозволяло сумління, адже для того, щоб придбати майбутньому композитору півтора- октавний акордеон батько змушений був продати телицю. Це були важкі післявоєнні часи – 1947-й рік. Певно, Божа ласка і мамина молитва захищали його від біди, вели назустріч добрим людям, які зуміли роздивитись у юнакові неабиякі музичні здібності. Ази професійної музичної освіти 16-річний Білаш отримав у Київській музичній школі для дорослих. Вчителями ж були земляки-брати Майбороди: Платон викладав теорію музики, а Георгій гармонію. «Я в ній теорію й гармонію вивчав, від радості і плакав, і кричав» – згадував пізніше у своєму автобіографічному вірші – тому, що вдень розвантажував вагони, заробляючи на життя, а увечері – вчився. Своїм найголовнішим вчителем Олександр Іванович вважав Платона Майбороду, з яким дружив усе життя.
Через рік, набагато випередивши учнів, вступив на 2-й курс Житомирського музичного училища, яке О. Білаш закінчив екстерном. І, нарешті, у 1951 році вистраждана та вимріяна у снах Київська консерваторія імені П.І.Чайковського – престижний композиторський факультет.
Йому знову пощастило на викладачів - наставників. Олександр Білаш потрапив під опіку педагогів, чиї імена – як композиторів і діячів культури – були широко знані в Україні й за її межами, у яких було чому повчитися – Микола Дремлюга, Костянтин Данькевич, Герман Жуковський. Микола Вілінський, керівник факультету, так охарактеризував дипломну роботу композитора – симфонічну поему «Павло Корчагін» – «Молодому композитору вдалося знайти відповідні прийоми в гармонічному мисленні, в принципах розвитку тематичного матеріалу і одночасно подати – й досить-таки опукло й вигідно – колорит рідного краю, від чого виграла не тільки побічна тема, а й весь твір в цілому».
За неповне десятиліття піднестися від сільського музики - «слухача» до високоосвіченого митця, композитора, якому підвладне широке симфонічне полотно – це, скажемо відверто, не кожному вдавалося… Музика, що дрімала в ньому, тепер пробудилася й бунтувала душу. Він працював, забувши про сон і відпочинок, бо, незважаючи на перші успіхи, твердо усвідомлював, який нелегкий шлях обрав у житті і скільки ще зусиль треба докласти, щоб ствердити своє «я» у великому мистецтві.
Олександр Білаш – композитор широкого діапазону: в його доробку опери, оперета, симфонічні твори, музика до кінофільмів. За словами композитора, саме після виходу кінофільму «Роман та Франческа», де виконувалася пісня «Впали роси на покоси», він вперше відчув, що став популярним. Вона звучала на численні заявки по радіо. Фактично всі ресторанні ансамблі України включили її до свого репертуару, що в ті часи було справжнім визнанням.
Найулюбленішим дитям композитора була пісня. «Пісня для мене, – говорив Білаш, – не жанр, то любов! На все життя… Недарма її називають душею народу, його «поетичною біографією» (вислів незабутнього О. Довженка). Якби мені вдалося створити десь із п’ятірко пісень,… вартих чогось – вважав би себе щасливим». Пісень у доробку композитора більше 300.
Говорити за композитора можна багато і нескінченно. Але краще слів про його життя говорить його музика.
Звучать пісні у виконанні викладача Інституту мистецтв ВНУ імені Лесі Українки Сергія Анатолійовича Беня. Він сьогодні прийшов не просто поспівати, а підготував спеціальну програму , яка присвячена ювілею композитора. Двічі приємно, що сьогодні відбувається прем’єра програми . Концертмейстер - Роман Гургула.
1. «Прилетіла ластівка». Слова М. Ткача
2. «Впали роси на покоси» з кінофільму «Роман і Франческа». Слова Д. Павличка.
3 Над горою місяць повен». Чардаш на слова С. Пушика
4. «Треба йти до осені». Слова С. Пушика
5. «Цвітуть осінні тихі небеса». Пісня-романс на слова А. Малишка
6. «За літами». Слова Д. Павличка
7. «Ясени». Слова М. Ткача
8. «Два кольори». Слова Д. Павличка
Окрім музики, іншою іпостассю ліричної душі Білаша була поезія. Шанувальники його творчості не переставали сперечатися, хто ж він насправді – більше композитор чи все ж таки поет. З композитором усе зрозуміло – якби він написав лише «Два кольори», то все одно увійшов би в історію як класик жанру.
«Я перш за все поет, – говорив Олександр Іванович, – бо поетами народжуються, а композиторами стають»
А ще в поезії найвищого ґатунку
Із геніально складених рядків
Завжди шукали люди порятунку,
І так було за всіх часів.
У поетичній спадщині Олександра Івановича збірки «Мелодія» (1977р.), «Криниця», «Ластів’яні ноти», «Спогад», «Совість на вогні горить», «Мамине крило». Цікаво, що саме збірка «Мамине крило» поставила крапку в давніх професійних суперечках наших поетів – керівників Спілки письменників України. Нарешті після виходу в світ 8-ї збірки вони прийняли його до свого «цеху». Відтоді (2000р.) – Олександр Білаш став членом двох спілок композиторів і письменників. Недарма ж він увесь час підкреслював:
Я музику й поезію – однаково люблю,
Хоч кажуть: разом двох любити – небезпечно…
І аморально це, вважають, і не гречно.
Та я нічого вже з собою не зроблю –
Однаковісінько обох люблю!
До 70- річного ювілею автора у світ вийшла остання поетична збірка «Щурась» (назву подарувала незабутня бабуся Варка – так вона кликала малого Сашка) – дев’ята у художньому доробку автора. Це своєрідна автобіографічна поема, в якій Білаш «перетрусив» й осмислив усе своє життя «від дня народження і до…», відзначаючи найважливіші його віхи. Все життя, як колись у пісні «Два кольори», умістилося на 40 сторінках збірки.
«Його вірші не придаток до музики, а самостійні художні твори, котрі мають свою музику – музику слова» (Борис Олійник).
А втім, краще самі у цьому переконайтеся, прочитавши поезії Білаша. Не пошкодуєте!
Його сімейне життя склалося щасливо – дружина Лариса Іванівна Остапенко – завжди була його добрим другом і порадницею, його музою, берегинею сімейного затишку. У своєму автобіографічному вірші Білаш зізнається:
Я все життя любив лиш двох жінок.
Нехай всі інші вибачать мені.
Одна із них – це рідна моя мати,
А друга – ти, моя кохана, ти.
Доля подарувала йому зустріч з Ларисою ще в консерваторії. Це була любов з першого погляду. У неї чудової краси і тембру сопрано. Дружина стала першою виконавицею пісень композитора, які згодом блискуче виконували Людмила Зикіна і Діана Петриненко. Навіть баритоновий репертуар часто випробував на ній. Довгі роки Лариса Іванівна Остапенко, народна артистка України, була солістко. Національної філармонії України, викладала в Національній музичній академії.
18 років свого життя (з 1976 по 1994) О. Білаш присвятив громадській діяльності на посту голови правління Київської міської організації СКУ, знайшов за цей час багато друзів і нажив ще більше недругів. Однак саме під час правління Білаша рідким авторам-естрадникам вдалося стати членами спілки, що на той час було дуже істотно: з’являвся офіційний статус, пошана, повага, пільги, а за авторські права можна було жити цілком пристойно. Самого Олександра Івановича вісім років поспіль не приймали до Спілки композиторів, хоч пісні Білаша звучали в усій країні і його дару було мало рівних. Його кредо на цій посаді було чітким і безапеляційним: «Для мене не існує ні авангарду, ні традиції. Я визнаю тільки талановиту музику».
На розвиток музичного мистецтва він дивився далеко ширше, ніж багато хто.
Здається, що навіть після своєї смерті (6 травня 2003 року) композитор не полишає важливої справи свого життя – пошуку молодих талантів. Досі існує започаткований ним фестиваль «Пісенні джерела», що відбувається щорічно у Градизьку, на малій батьківщині О. Білаша. Зараз організацією фестивалю та фондом імені О. Білаша керує молодша дочка композитора Леся Олександрівна – редактор та ведуча Національного радіо (веде «Музичну пошту»). Старша дочка Оксана - викладач класу фотепіано в Київській музичній школі імені М.В.Лисенка. Тож, можна сказати, що його музичному роду нема переводу.
Взагалі нелегко заглянути у просту відкриту людську душу.Та ще у таких випадках найкраще згадати мудру формулу Василя Симоненка: «Найскладніша людина – проста». Саме такими щирими і душевними були пісні Олександра Білаша. У його долі, як два кольори, переплелися ноти серця з музикою слова. Його пісні – наші культурні скарби. А скарби треба берегти.
Ведуча - головний бібліотекар відділу літератури з питань мистецтва Зоя Алексійчук
