Король тенорів

         
  160 років від дня народження 
   українського співака 
       Олександра Мишуги
                Книжкова виставка

Ім’я Олександра Мишуги поруч з іменем Соломії Крушельницької сіяло  в сузір’ї найбільших співаків світу, таких, як Карузо, Тітта Руффо, Федір Шаляпін. Він співав на всіх головніших оперних сценах Європи, у найвідповідальніших партіях світового оперного репертуару. Не співав він лише в українському оперному театрі – з тієї простої причини, що такого театру тоді не було ні в царській Росії, ні в Австро-Угорщині, де проходила основна його діяльність. Але скрізь, де тільки можна було, він популяризував українську народну пісню, твори Лисенка, Вахнянина та інших українських композиторів. Це був патріот у найвищому розумінні слова. Не тільки багато самовідданої праці віддав він талановитій молоді, працюючи як викладач співу у Київській музично-драматичній школі Лисенка, але й раз у раз допомагав матеріально здібним молодим співакам. Та хоча він жив і творив порівняно недавно, на рубежі двох останніх століть, молоде покоління (та й не тільки молоде) мало знає про нього. Стало це з різних причин. По-перше, тоді Україна була розрізнена, і багато, що стосувалося Галичини, залишалося майже невідомим. По-друге, його творча біографія ще й досі не досліджена. Перша книга спогадів «Олександр Мишуга – мистець і людина, що вийшла у Львові 1938 року, давно вже стала бібліографічною рідкістю, а друга – «Славетний співак» (Львів, видавництво «Каменяр», 1964 рік) – побачило світ мізерним тиражем і не дійшло до читача. 

В 2004 році у видавництві «Музична Україна» вийшла книга «Олександр Мишуга – король тенорів», яка містить спогади відомих діячів вітчизняної культури і зарубіжних країн. У книзі подано також листи, архівні документи, матеріали і літературні твори, в яких розкривається образ одного з найвизначніших українських митців ХІХ – початку ХХ ст. Із спогадів сучасників та учнів Мишуги, із статей мистецтвознавців та істориків театру перед нами виступає надзвичайно привабливий образ людини дивовижної чарівливості, величезного артистичного хисту і надзвичайно ясного й сильного розуміння свого громадського обов’язку, людини, що мала щастя і право вважати своїми друзями, однодумцями  Івана Франка і Миколу Лисенка. Все своє життя Олександр Мишуга віддав рідному народу, любимій Україні. Про них він не забував ні в хвилини радості і тріумфів, ні в тяжкі часи невдач і розчарувань. Тож його ім’я повинні знати і шанувати в Україні сучасники і наступні покоління.

Різнобарв’я

Відкриття виставки творчих робіт Іванни і Ксенії Дацюк та Олени Звягінцевої

З творчістю родини Дацюків наші користувачі добре обізнані. Адже в бібліотеці це вже 4 виставка творчих робіт молодих мисткинь цієї династії. За час останньої зустріч з ними (1,5 роки тому) відбулися деякі зміни в їхньому житті. Вони взяли участь  в різноманітних виставках:  "Різдвяний вертеп" Волинської організації Національної Спілки художників України (Луцьк2012-2013),"Акварелі" Волинської організації Національної Спілки художників України (Луцьк 2013). Деякі їхні роботи знаходяться у приватних колекціях України, Росії, Великобританії, Канади, США.

Кожна нова виставка в  бібліотеці ще більш вражає своїм масштабом. Присвячуючи своє життя улюбленому жанру образотворчого мистецтва - живопису, дівчата не роблять зупинок, довгих пауз. Годину за годиною проводять Олена Звягінцева, Іванна і Ксенія Дацюки за мольбертом з палітрою в руці. Тож завдяки цій   дивовижній працьовитості вони й  створили так багато полотен.

На  виставці представлено понад 90 робіт художниць. Для картин  кожної із них відведена окрема площина, тож маємо змогу порівняти їхні роботи. Зразу впадає в око те , що їх об’єднує – це вибір жанру, переважно портрети. Якщо поглянути на натюрморти, то помітимемо, що в кожної з художниць є зображення, присвячені святу Великодня – Пасхи, і їх досить багато і це, в свою чергу, свідчить про те, що дівчата свято шанують традиції свого народу. Оскільки навіть серед портретів, уважно поглянувши,  побачимо елементи народного побуту. Виставка має назву «Різнобарв’я», напевне, тому, що картини насичені різними кольорами. Переважно це теплі відтінки, які вносять у споглядання спокій та радість.

 Олена Звягінцева                           Ксенія Дацюк

 Іванна Дацюк

Олена Звягінцеів з відвідувачами виставки

Зодчий трьох країн

150 років від дня народження українського архітектора
Владислава Владиславовича Городецького

Не буде великим перебільшенням те, що архітектор Владислав Владиславович Городецький і на сьогодні залишився найпопулярнішим архітектором Києва. Варто запропонувати киянинові назвати спорудження цього архітектора, і ми почуємо про колишній прибутковий будинок – власність архітектора на вулиці Банківській 10, нині – Музей українського образотворчого мистецтва в давньогрецькому стилі, римо-католицький костьол св. Миколая в готичному стилі та інші. Ці пам’ятки архітектури є справжньою, невід’ємною окрасою Києва. Чимало дивного пов’язано з долею славетного киянина. Далеко не всім відомо, що Городецький, крім архітектури, займався карбуванням і гравіюванням, створював ювелірні прикраси і чудово оформив свою книгу «В джунглях Африки», проілюструвавши її власними малюнками та фотографіями. Тож, книжкова виставка, організована відділом мистецтв, пропонує користувачам переглянути матеріали про Городецького та дізнатися багато цікавого про його долю.

Це насамперед статті в журналах:

Єрофалов Б. Зодчий і художник В.Городецький// Образотворче мистецтво. – 1984. - №3. – С.18-20.

Килессо С. Владислав Городецкий //Архитектура СССР. – 1989. - №1. – С.96-103.

Малаков Д. Киянин вільний духом // Київ. – 1993. - №3. – С.159-164.

На жаль, останні 10 років свого життя Городецький провів за межами України. Бувши свідком величезних соціальних  потрясінь в Україні, втративши повністю всі своє маєтності, нажиті сумлінною невтомною працею, В.Городецький разом з дружиною опинився на еміграції у Польщі. Майже всі споруди, які він тут  проектував і будував у 1920-1927 роках збереглися. 

 1928 року Городецький одержав запрошення від американської фірми «Г.Улен і К» обійняти посаду головного архітектора в «Синдикаті у справі спорудження Перських залізниць». І 65-річний фахівець виїздить до Ірану. Він у досить короткий термін спроектував на замовлення уряду цієї східної країни шахський палац, театр, готель, вокзал у Тегерані. Ці споруди і досі є окрасою столиці Ірану. 3 січня 1930 року Владислав Городецький відійшов у вічність. На великому камені старого католицького кладовища, що на півдні Тегерана, напис польською мовою… І таке незвичне: «професор архітектури». Доля майстра була такою ж примхливою, як і його творчість. Хоча його життя і пройшло в різних країнах, можна вважати, що найкращі роки свого життя, як і найкращі творіння Владислав Городецький залишив все-таки в Києві.

Магія нібелунгів

200 років від дня народження німецького композитора
            Ріхарда Вагнера
            Книжкова виставка

Жоден діяч мистецтва не тримав публіку в такому стані безперестанного збудження, як Ріхард Вагнер. Через десятиліття після його кончини хвилі суперечок  по ньому не вщухали. Книги, написані противниками Вагнера і його захисниками, склали цілу бібліотеку. Біографії Вагнера, монографії про нього - це неозоре море літератури. І важко знайти подію в житті композитора, надзвичайно важливу або зовсім малозначну, яка не була б ретельно вивчена і підтверджена документами. Видані всі його листи, які тільки можна було розшукати.  Крім усього іншого, сам Вагнер подбав про багатий біографічний матеріал. Вагнер як людина, що сполучає в собі фантастичні протиріччя, - це ціла проблема. І як художник - проблема не менша. Будь-яке судження про нього кульгає - якщо тільки не грунтується на глибокому розумінні всієї величі його творчості. А його недоліки ми можемо об'єктивно зрозуміти, ймовірно, лише тепер,  склавши цілісне уявлення про все їм створене і нітрохи не применшуючи його досягнень. Занадто довго Вагнер був для одних божеством, а для інших - предметом відрази. Підстави для такого ставлення до нього є, проте істина глибше і складніше одностороннього, поверхневого, упередженого погляду. Назвати Вагнера шукачем пригод, авантюристом не означає зводити на нього хулу, якщо під рисою авантюризму розуміти природну схильність до фантастичних рішень, до вчинків, наслідки яких не можна передбачити, до ризику, який передбачає в людині безмежний оптимізм. До всього цього Вагнер був схильний протягом усього життя. Він постійно опинявся в найскладніших ситуаціях, у стані внутрішнього і зовнішнього конфлікту, його переслідувала поліція, він роками жив у вигнанні, йому постійно загрожувала боргова в'язниця - зрештою він дочекався тріумфу, апофеозу, який не випадав на долю інших художників, музикантів. 

Тож,  звернемося до книг і спробуємо зрозуміти Вагнера як митця і людину з усіма його проблемами, з усіма протиріччями,  зі всім тим, що залишається в ньому незрозуміло.

 

Пісня, обпалена війною

Стало прекрасною традицією, що у ці травневі дні увесь світ, усі чесні люди землі, віддають данину вічної  шани і любові особливій когорті людей, на долі яких особливу печать поставила війна. Фронтовики, партизани і підпільники, учасники визвольних змагань, в’язні концтаборів і діти, які там народилися живуть з страшною пам’яттю в серці, з особливим болем.

68 років Перемоги відзначає вся Європа, 68 років – так мало для історії, але для людини – це ціле життя. Перемога! Святе слово для кожного учасника війни і для кожного з нас. Це свято у нас залишиться в пам’яті навіки. Забути неможливо.Велич людського духу, незламна воля захисників Вітчизни закарбована у кожній зі сторінок безсмертного літопису Великої Вітчизняної війни.

Особливо емоційні і хвилюючі мистецькі сторінки цього літопису. Їх творці долали фронтовий шлях разом із рядовими солдатами і зробили свій вагомий внесок у справу Перемоги. «Другий фронт – мистецький» з перших днів війни став унікальним явищем. Всупереч законам військового часу багато театрів не тільки не закрились, а навпаки, розширювали свій репертуар новими п’єсами; багато солістів для підтримання незламності духу виступали у військових частинах. Усього за час війни було створено 4 тисячі театрально-концертних бригад, у складі яких було  45 тисяч артистів (це майже ціла армія). Під кулями, ризикуючи життям, підіймаючи бойовий дух своїми виступами, вони дали в тилу і на передовій 1,5 млн. концертів, по  10 щодня. Той, хто сказав, що коли б’ють гармати, музи мовчать, гадаю, нічого не знав про війну. Тому що війну виграють не тільки завдяки чисельній перевазі, але в значній мірі – духовній. А це означає, що назло усім смертям – любити, мріяти і… співати.

 "Кто сказал, что надо бросить песни на войне? После боя сердце просит музыки вдвойне."

Так написав прекрасний поет, автор багатьох всенародно улюблених пісень Василь Лебедєв-Кумач. А вже він із перших вуст знав, як це важливо для бійців, щоб музи не мовчали. І вони не мовчали. Виходили на екрани фільми, композитори і поети писали пісні.

Відомий поет Михайло Матусовський назвав пісні воєнних літ справжнім дивом. Вони з’являлися начеб у зовсім неслушний для пісень час, у найважчі і найтривожніші роки, але були такі значні, зігрівали в окопах, навіювали спогади про дім, коханих, і в них було стільки поезії та почуття. У багатьох бійців і командирів у кишенях гімнастерок, біля самого серця, разом з фотографіями рідних зберігались потерті блокноти з записами фронтових пісень. Інший старшина навіть вимагав, щоб солдати знали стройові пісні, як особисту зброю. Вважалось, що фронтова пісня – це друга гвинтівка.  Й донині вони хвилюють молодих людей, які не знали війни. Ці пісні стали класикою, увійшли до скарбниці музичної культури нашого народу. 

Ці пісні прозвучали 8 травня на мистецькому вечорі "І музи тоді не мовчали" у виконанні імпровізованої концертної бригади. Ведуча вечіра Зоя Алексійчук розповіла історію написання відомих пісень. 

Присутні  переконалися, що мовою пісні можна розказати історію війни не гірше за підручники.  І не завжди замислюєшся, що у цих знаменитих пісень Великої Вітчизняної є історія. У кожної своя. Правдива, тому що основана на реальній фронтовій історії. 

 Пісня «Огонек» – співає Оксана Калькова
Концертмейстер – Катя Борисюк

 

Пісня «Темная ночь» – співає Вікторія Чайка

                                          Концертмейстер – Ксенія Стречен

Пісня «Синий платочек» - співає Дарина Зубчук

Пісня «Хусточка червона»  – співає Ірина Котлицька (бандура)

 

Пісня «Майський вальс» -  співає Василь Закрева

Вірність покликанню

120 років від дня народження українського режисера  

     Василя Степановича Василько

Книжкова виставка

     

Творчий портрет Василя Степановича Василько хотілося б розпочати уривком з  його книги «Театру віддане життя»: «…Пам’ять і час! Вони з нами… Вони – ми самі… Я не претендую на історичні узагальнення. Де в чому мої спогади, безумовно, суб’єктивні. Але у своїй непримиренності до всіх негативних проявів, у вимогливості до відданого служіння мистецтву я завжди лишався, як мені здається, чесним, принциповим і доброзичливим. Я люблю Людей! Я люблю Актора!

P.S. «Собі на згадку минулих літ» - напис на моєму першому щоденникові юнацьких років. Вам, читачам, лишаю я своє без останку – «Театру віданне життя». 

    

   Василь Василько стояв на чолі таких театрів, як одеський, харківський Червонозаводський, донецький, чернівецький, і здійснив тут десятки блискучих і оригінальних постановок. Він у тому першому ряду української режисури, що позначений іменами Леся Курбаса, Гната Юри, Марка Терещенка, Мар’яна Крушельницького, Бориса Романицького. Його ім’я в історії українського театру поруч з іменами Наталі Ужвій, Амвросія Бучми, Юрія Шумського, Івана Мар’яненко.

       

 Був Василь Степанович не лише режисером і не лише актором, а й драматургом, що створив чимало інсценувань. Він започаткував на українській сцені театр Кобилянської, створивши за її творами п’єси «Земля» та «У неділю рано зілля копала…».

 Він був теоретиком театру – написав перші в українському театрознавстві «Фрагменти режисури», був істориком театру: вперше – і за власними спогадами й записами, і за тогочасними рецензіями преси – створив фундаментальні праці про Миколу Садовського і його театр, про Любов Ліницьку і Федіра Левицького. Стільки, як Василько, не писав ніхто з сучасних українських режисерів. У фондах нашого відділу є ці книги.

А про самого режисера написана лише одна книга Незвідського А.В. «Василь Василько: Нарис про життя і творчість. – К.: Мистецтво, 1981.- 116 с.».

 Тож більше про режисера можна дізнатися саме з його книги спогадів:

«Я – громадянин, я – митець. Мене хвилює доля українського театру, і я не знімаю з себе відповідальності за його майбутнє. Я мушу працювати. З величезним напруженням сил і волі, з усією можливою самовіддачею я працював. Роками!»

Її душа співає разом з нами

60 років від дня народження американської співачки українського походження

 Цісик Квітки

        Музична подорож з  України до Сполучених Штатів Америки

Змінюється час, міняється мода на пісні та виконавців. Але деякі з них не підвладні часу. До таких особистостей належить Цісик Квітка, якій сьогодні мало б виповнитись 60. На жаль, доля не милостива до талановитих. Цісик Квітка пішла з життя напродчуд рано, не доживши п’яти днів до свого 45-річчя. Про таких людей, як вона, непросто говорити, бо емоції беруть гору. Однак, бажання це робити – непереборне. Саме сьогодні  і була проведена музична подорож до Сполучених Штатів Америки, яка була здійснена в інформаційному центрі "Вікно в Америку". Бібліотекар відділу літератури з питань мистецтва Олена Довгун підготувала матеріал, який познайомив присутніх з життям і творчістю співачки.

 В Україні є дуже багато підпільних шанувальників таланту Квітки Цісик. Чому підпільних? Тому що вона широко ніколи не звучала. Ті, що мали можливість послухати її музику, ставали просто її фанатами. Власне, для тих, хто взагалі не знає про кого наразі йдеться, варто сказати: Квітка – це співачка, що, народившись і проживши все своє життя в Сполучених Штатах Америки, співала українських пісень так, як їх ще не співав ніхто. У неї була своя музична манера виконання, неймовірної краси голос і добра українська душа.

1977 року вийшов голлівудський кінофільм «Ти світло мого життя», де молода співачка заспівала однойменну пісню, за яку їй було присуджено «Оскар» – найпрестижнішу в світі премію Американської кіноакадемії. Так у шаленому темпі її життя знайшлися час і бажання заспівати для батьківського краю. І, так як це зробила вона, не зміг повторити ніхто. Треба сказати, що незабутній спів Цісик Квітки й нині полонить слухачів особливим українським ліризмом, проникливістю та головне – всепоглинаючою ніжністю, що ллється із самого серця. Вона виконує «Два кольори» Білаша-Павличка. Здається, мільярд разів усіма чуті, але вона співає їх так, що справді слухаєш «як уперше».

Квітка увесь час прагнула відвідати Україну. 1983 року мрія Квітки здійснилась. Вона приїхала разом із матір’ю до рідного її серцю Львова, але виступити з концертами, транслювати записи по радіо, ба навіть пересуватися територією УРСР їй не дозволили. Можливо, якби тоді знала, що така можливість буде вперше та в останнє, адже її нога більше ніколи не торкалася рідної батьківської землі, то б і не стрималась попри усякі заборони. Але Квітка надіялась, що ще приїде. Та цьому уже, на жаль, не судилося бути. Передчасна хвороба обірвала усі плани. 29 березня 1998 року Цісик Квітка померла в Манхеттені на «рідній чужині» – від невиліковної хвороби. У США на знак пам’яті про Квітку Цісик і її талант заснувано фонд підтримки музично обдарованих дітей. 

Широке визнання співачки на батьківщині прийшло вже після того, як її не стало. Однак і цього могло не відбутися, якби не Олександр Горностай (директор Національного Симфонічного Оркестру України, що записав свого часу інтерв’ю з Квіткою), а також вихідці з Тернопільщини брати Ярослав та Ігор Мельники, які 2007 року в Києві на своїй фірмі «Укрм’юзік» перевидали обидві платівки і почали продавати їх на Майдані Незалежності. Відтак спів Квітки Цісик отримав нове життя в незалежній Україні, про яку вона так мріяла.

Вона співала «Чуєш, брате мій...» на вірші Богдана Лепкого – про смерть на чужині. Співала, як молитву. Голос злегка тремтів, в кожній інтонації – прощання. Саме під цю пісню проводжала її в далеку потойбічну дорогу Америка. А тепер лишається запитати лише нас, українців, чому на наші очі навертаються сльози, коли ми чуємо її спів? Можливо тому, що в Квітці наша душа, душа українського народу.