Незалежний і прогресивний

100 років від дня народження американського режисера
Стенлі Креймера

Якщо поринути в буремні 60-ті роки ХХ століття, коли жоден митець, який тримав руку на пульсі свого часу і не міг пройти повз виступи молоді розвинутих країн проти війни, расизму, то зразу згадуємо американського режисера Стенлі Крамера з його фільмом «Нюрнберзький процес» (1961 р.).  Режисер сам заявляв, що в ньому він покаже всю правду, нічого не приховуватиме. Він завжди  посідав  осібне місце в американському кіно. Це був режисер «незалежний», оскільки сам був продюсером власних фільмів і проводив у них порівняно незалежні думки. Крамер належав до ліберальної частини американського суспільства. Якщо він говорив про відворотні сторони американського життя, то не з метою змінити існуючий лад, а тільки полегшити його, зробити більш справедливим, відповідним американської конституції. Порушення важливих суспільних питань, уміння їх викласти образною мовою фільму, реалістична спрямованість Стенлі Крамера, - все це робить його творчість значущою.

     Абстрактний характер креймеровського гуманізму підтверджує і відповідь режисера на запитання про тему, яка об’єднує всю його творчість: «Утвердження людської особистості, яка зможе жити в суспільстві справедливості». Фільм «Благословіть дітей і тварин» надзвичайно співзвучна тим настроям, що панували серед американської інтелігенції 60-х – початку 70-х років.Креймер показав, що цивілізація несе дітям право вбивати, право кулака, право знущатися над слабшими.  Благословляючи дітей і тварин, хто ближче стоїть до природи, хто не приймає благ цивілізованого суспільства, Креймер створив у своїй картині певну модель ситуації, що склалася у відносинах між поколіннями і у ставленні їх до «благ» сучасного життя.

      Золотий приз журі VIII Московського Міжнародного фестивалю картина американського режисера Стенлі Креймера «Оклахома як вона є» отримала за «послідовне втілення теми гуманізму». Після вручення нагороди в інтерв'ю на запитання, що ж все-таки лежить в основі всієї його творчості, Стенлі Краймер відповів: «Любов до людини. Як і кожен митець, я шукаю правду. А її важко відшукати. Ми виявляємо лише частину її, а це небезпечно: надто часто напівправда виявляється будівельним матеріалом для великої брехні. Тому художник повинен шукати правду, слідувати своїм концепціям і захищати їх ».

Митець українського барокко

300 років від дня народження українського архітектора 
Івана Григоровича Григоровича-Барського

У 60-х -  на початку 70-х рр.. ХVIII ст. найпопулярнішим архітектором Києва вважався Іван Григорович Григорович-Барський. У цьому році випала нагода здійснити власну подорож по місцях, пов’язаних з ім’ям митця, вшановуючи 300-річчя від дня його народження. І немає значення, якщо цей маршрут не розроблений мистецтвознавцями. Адже збереглися відомості про споруди, які він здійснив у завершальний період розвитку стилю українського барокко. І це дає можливість оглянути ті, що збереглися, адже вони  увібрали в собі увесь багатий досвід європейського мистецтва, примхливо об’єднавши його з власними естетичними засадами, розумінням прекрасного.  Григорович-Барський багато чого сприйняв від видатного майстра європейської школи Растреллі, однак своєрідно перетлумачив засвоєне в дусі українського архітектури. Він удосконалив композицію храмів на плані тетрахонта, надавши їм урочистого вигляду завдяки стовпоподібним силуетам. Упродовж 20 років він збудував церкву Красногорського монастиря, Набережно-Микільську дзвіницю, галерею Костянтинівської церкви, корпус братських келій Межигірського монастирі, Покровську церкву в Києві – одну з найкращих своїх споруд. Крім того, архітектор збудував багато цивільних споруд у Києві, зокрема будинки нової бурси, гостинного двору на Подолі та ін. Останнім його витвором була дзвіниця Успенського собору Києво-Печерської лаври (1782 р.).

Цікаво, що зберігся проект епітафії Іванові Григоровичу-Барському, складений, хоч як це не дивно, ним сами, з яким можна ознайомитися в книзі: "Корені та парості".

  Саме  в цьому документі вказано «…сего 1785 умре, зде погребен… мая числа котрому будет вечное упокоение». Мабуть, будівничий переживав тоді кризу або тяжко хворів, проте помер він на шість років пізніше – 10 вересня 1791 року. Для істориків архітектури це важливо, адже дає змогу зараз більш певно датувати його ще не виявлені роботи, які в епітафії описані далеко не всі.

Неперевершений оперний співак

110 років від дня народження українського співака Бориса Гмирі

Музична година

Двадцяте століття подарувало українській оперній сцені ім’я, після появи якого весь світ заговорив про українську вокальну школу, – це ім’я Бориса Гмирі. Його називали великий Борис. Йому аплодували в багатьох куточках нашої країни і за її межами. Борис Романович Гмиря був і залишається одним із найвизначніших співаків сучасності. Він єдиний інтегрував українську вокальну школу і українську музичну культуру у світовий контекст. І зробив він це, живучи та працюючи в себе вдома, в Україні, а не в чужих світах. Слід зазначити, що твори у виконанні Бориса Гмирі введено в найпрестижніші музичні каталоги, а його ім’я прикрашає списки найвидатніших вокалістів світу. Сьогодні, вшановуючи його памяті, в обласній науковій бібліотеці імені Олени Пчілки було проведено музичну годину "Борис Гмиря: геній серед тернів". Ось, про що розповіла присутнім бібліотекар Олена Довгун:

"Народився геній вокалу у відомому історичному містечку Лебедині, що на Сумщині 1903 року. «Народився я 23 липня за старим стилем, а на другий день було свято «Бориса і Гліба», іменем одного із них мене й назвали. Днем народження лишилось 23 липня, або 5 серпня за новим стилем». Багатодітна родина бідувала. Бувало хліб ділили ниткою на прозорі скибки. Батько хлопчика шив кожухи, жив важким життям селянина, і помер під час голодомору в 1933 році, мати ж залишилася живою завдяки літру молока, який вчасно привіз її син. По закінченні початкової школи, 11-річний Борис пішов у найми. Потім працював сторожем, вантажником, кочегаром. І лише у віці 27 років отримав атестат про середню освіту. 1930 року Бориса Гмирю було зараховано студентом Харківського інженерно-будівельного інституту. Навчаючись, він почав серйозно займатися співом. На четвертому курсі його запросили на прослуховування до консерваторії, студентом якої він став в 1934 році.

Там доля звела молодого хлопця з талановитим педагогом Павлом Голубєвим, який згодом став близьким порадником на все життя Саме він поклопотав, щоб за особистим розпорядженням тодішнього наркома освіти Миколи Скрипника Борис, як виняток, одержав право навчатися у двох вузах одночасно. І хоча хлопець, вступивши на навчання до консерваторії, не знав навіть нот, а йому вже було тоді за 30, проте те, що інші вивчали роками, Гмиря засвоював за місяці та тижні.

 Згодом його запросили на роботу до Харківського театру опери та балету, на сцені якого він вперше з’явився у ролі Султана в опері С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм». А далі був Київський театр опери та балету ім. Т. Г. Шевченка, з яким пов’язана більша частина його життя.

Не можна не сказати про те, що перлиною творчого доробку співака стала «Шевченкіана». Гмиря – перший і до цього часу єдиний співак, який підготував і виконав концертну програму музичних творів на вірші Кобзаря. Прекрасно звучали у його виконанні музичні твори на вірші Тараса Шевченка «Гей, літа орел», «Реве та стогне Дніпр широкий», «Думи мої» тощо. Фірмою «Мелодія» шевченківська програма Гмирі була записана на пластинку під назвою «Великому Кобзареві» і надіслана в Монреаль на Всесвітню виставку, де мала неймовірний успіх.

1957 року Борис Романович був змушений залишити роботу в Київському театрі опери та балету, де, на превеликий жаль, всі роки своєї праці не знав спокою. Останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння, було звинувачення його в неправильному співі.

Серце співака зупинилося 1 серпня 1969 року, на 66-му році життя митця. 4 серпня, майже в день його народження, піснею «Чуєш, брате мій» у супроводі Капели бандуристів Україна і весь Радянський Союз навіки прощалися з Борисом Романовичем. Це був найвелелюдніший похорон в Україні після похорону Остапа Вишні.

Борис Гмиря створив і залишив нам і майбутнім поколінням величезну спадщину: в його репертуарі нараховувалося 39 оперних партій, понад 500 вокальних творів, з-посеред яких 280 романсів, 150 народних пісень, 85 арій тощо. Дослідники стверджують, що ніхто з оперних співаків не зміг повторити або хоча б наблизитись до такого феномену творчих можливостей. На наше щастя, Борис Романович поклав на носії майже весь свій репертуар, який записано на двохста платівках, деякі з них перевидавались 120 разів!

У квартирі, де мешкав співак, зусиллями його вірної дружини Віри Августівни збереглося усе, що пов’язане з життям і мистецькою діяльністю цього славного артиста. Незважаючи на відсутність офіційного статусу і штатного розкладу, квартира-музей співака утримується в зразковому порядку. Тут зберігається близько 10 тисяч експонатів: фотодокументи, афіші, особисті речі співака, величезна архівна фонотека його записів, яка повинна би бути негайно переведеною на компакт-диски, оскільки їй загрожує руйнація… 

  Прикро, але тільки через 10 років після смерті Бориса Романовича (1979) був споруджений пам’ятник на його могилі, і це було також зроблено завдяки велетенським зусиллям Віри Августівни, яка відійшла від нас у вічність 1996 року. Вона заповіла поховати себе купкою попелу біля ніг чоловіка і її воля була виконаною…

Сьогодні в Києві діє Добровільний фонд Бориса Гмирі, президентом якого є Ганна Принц – племінниця Віри Августівни. Саме вона врятувала від тліну багато платівок із записами співака, в умовах хронічної нестачі коштів примудрилася видати невеликими тиражами компакт-диски з творами у виконанні свого великого родича."

На превеликий жаль, найкращі книги про співака видавалися в Москві. Реставрували записи і тиражували платівки теж там. Офіційна Україна вперто ігнорувала не лише спадщину, а й пам’ять про Бориса Гмирю.

І лише в 2006 році побачило світ мистецьке видання «Гмиря і Шостакович» як результат дослідження взаємин двох геніальних митців. Авторами книги виступили Ганна Принц, Маріанна Копиця, Наталія Цимбаліста.

Борис Гмиря і Дмитро Шостакович. Геніальний вокал і геніальна музика. Гмиря – син України. Шостакович – син Росії. Книга видана за підтримки Міністерства культури і туризму України, Міжнародного фонду «Відродження» накладом 5 тисяч примірників.

Іншою, рівнозначною працею попередній, є книга «Щоденники 1936-1969 рр.», укладачем і автором супроводжуючих текстів якої виступила Ганна Принц.

Відомо багато випадків ведення щоденників письменниками, поетами, політичними діячами, але зовсім мало співаками і артистами. Ведення щоденників співаками такого рівня і масштабу, як Борис Гмиря – факт унікальний і неймовірно цікавий. 

Співак вів щоденники з першого дня його роботи на сцені протягом 33-х років. Причому він вів не лише щоденники, але й значну за обсягом переписку, яка також являється цікавою сторінкою в літописі його творчої діяльності та життя. 

Відомий російський диригент Давид Бухін (Санкт-Петербург) у листі, датованому 12 грудня 1998 року, підкреслив: «...Вічно буде виникати думка про те, що якби прожив своє яскраве життя Борис Гмиря в якійсь незалежній європейській, навіть маленькій державі, він іще за життя став би святим. І було б це життя куди довше і щасливіше. Правда, виникає питання: чи співалося б так цьому рідкісному співакові? Адже партитурою йому стала трагічна і щемна історія українців, світового народу, який породив його на страждання і пам’ять про себе... Гмиря — це безодня, гігант. Він посланий Україні як національна ідея...»

 

Імператив музичної краси

75 років від дня народження українського композитора
             Мирослава Скорика
                                Книжкова виставка

Мирослав Скорик належить до того мистецького покоління, яке впевнено заявило про себе у другій половині 60-х і на початку 70-х років. Молодий композитор зі Львова привернув до себе неабияку увагу і інтерес слухачів прагненням сказати своє слово в мистецтві. Він одразу проявив себе в дуже різних напрямках музичної культури. Крім суто «класичного» спрямування музикант цікавився й естрадою, перший вніс в українську «легку» музику ритми джазу і рок-музики. Разом з тим Скорик відзначався якостями, що виявляли в ньому справжнього і переконливого послідовника визнаних майстрів українського мистецтва. Власне, коріння його творчості сягає, як це взагалі найчастіше спостерігається, у глиб перших дитячих музичних вражень. Дід по матері, І.Охрімович, був відомим фольклористом, сестра бабусі – славетна українська співачка Соломія Крушельницька, батько – історик і етнограф, який довгий час працював науковим співробітником Львівського відділення Академії наук України і до того непогано володів скрипкою і часто музикував у вільний час.

 Серед наших користувачів інтерес до творчості Мирослава Скорика не зникає з часом. Тож, користуючись ювілейною датою композитора – 75-річчю  від дня народження, у відділі організовано книжкову виставку. Матеріалу досить багато: крім книг і статей із періодичних видань, на виставці розміщені і його твори. Видатним досягнення останніх років стала опера «Мойсей» за мотивами поеми І.Франка. Клавір цієї опери є у фонді нашого відділу.

 Як зауважує музикознавець Любов Кияновська в своїй статті «До вершин досконалості» в журналі «Музика». - 2008.- №3.- с.8-9: «Все, що відбувається у музиці Скорика останніх років, - справжнє  і непідробне». Таке визначення  змушує звернути увагу саме  на пошуки  композитора на шляху своєї еволюції. Поєднання в своїй  творчості різних стилів, хоча і не всіма сприймається позитивно, однак нікого не залишає байдужим.

Король тенорів

         
  160 років від дня народження 
   українського співака 
       Олександра Мишуги
                Книжкова виставка

Ім’я Олександра Мишуги поруч з іменем Соломії Крушельницької сіяло  в сузір’ї найбільших співаків світу, таких, як Карузо, Тітта Руффо, Федір Шаляпін. Він співав на всіх головніших оперних сценах Європи, у найвідповідальніших партіях світового оперного репертуару. Не співав він лише в українському оперному театрі – з тієї простої причини, що такого театру тоді не було ні в царській Росії, ні в Австро-Угорщині, де проходила основна його діяльність. Але скрізь, де тільки можна було, він популяризував українську народну пісню, твори Лисенка, Вахнянина та інших українських композиторів. Це був патріот у найвищому розумінні слова. Не тільки багато самовідданої праці віддав він талановитій молоді, працюючи як викладач співу у Київській музично-драматичній школі Лисенка, але й раз у раз допомагав матеріально здібним молодим співакам. Та хоча він жив і творив порівняно недавно, на рубежі двох останніх століть, молоде покоління (та й не тільки молоде) мало знає про нього. Стало це з різних причин. По-перше, тоді Україна була розрізнена, і багато, що стосувалося Галичини, залишалося майже невідомим. По-друге, його творча біографія ще й досі не досліджена. Перша книга спогадів «Олександр Мишуга – мистець і людина, що вийшла у Львові 1938 року, давно вже стала бібліографічною рідкістю, а друга – «Славетний співак» (Львів, видавництво «Каменяр», 1964 рік) – побачило світ мізерним тиражем і не дійшло до читача. 

В 2004 році у видавництві «Музична Україна» вийшла книга «Олександр Мишуга – король тенорів», яка містить спогади відомих діячів вітчизняної культури і зарубіжних країн. У книзі подано також листи, архівні документи, матеріали і літературні твори, в яких розкривається образ одного з найвизначніших українських митців ХІХ – початку ХХ ст. Із спогадів сучасників та учнів Мишуги, із статей мистецтвознавців та істориків театру перед нами виступає надзвичайно привабливий образ людини дивовижної чарівливості, величезного артистичного хисту і надзвичайно ясного й сильного розуміння свого громадського обов’язку, людини, що мала щастя і право вважати своїми друзями, однодумцями  Івана Франка і Миколу Лисенка. Все своє життя Олександр Мишуга віддав рідному народу, любимій Україні. Про них він не забував ні в хвилини радості і тріумфів, ні в тяжкі часи невдач і розчарувань. Тож його ім’я повинні знати і шанувати в Україні сучасники і наступні покоління.

Різнобарв’я

Відкриття виставки творчих робіт Іванни і Ксенії Дацюк та Олени Звягінцевої

З творчістю родини Дацюків наші користувачі добре обізнані. Адже в бібліотеці це вже 4 виставка творчих робіт молодих мисткинь цієї династії. За час останньої зустріч з ними (1,5 роки тому) відбулися деякі зміни в їхньому житті. Вони взяли участь  в різноманітних виставках:  "Різдвяний вертеп" Волинської організації Національної Спілки художників України (Луцьк2012-2013),"Акварелі" Волинської організації Національної Спілки художників України (Луцьк 2013). Деякі їхні роботи знаходяться у приватних колекціях України, Росії, Великобританії, Канади, США.

Кожна нова виставка в  бібліотеці ще більш вражає своїм масштабом. Присвячуючи своє життя улюбленому жанру образотворчого мистецтва - живопису, дівчата не роблять зупинок, довгих пауз. Годину за годиною проводять Олена Звягінцева, Іванна і Ксенія Дацюки за мольбертом з палітрою в руці. Тож завдяки цій   дивовижній працьовитості вони й  створили так багато полотен.

На  виставці представлено понад 90 робіт художниць. Для картин  кожної із них відведена окрема площина, тож маємо змогу порівняти їхні роботи. Зразу впадає в око те , що їх об’єднує – це вибір жанру, переважно портрети. Якщо поглянути на натюрморти, то помітимемо, що в кожної з художниць є зображення, присвячені святу Великодня – Пасхи, і їх досить багато і це, в свою чергу, свідчить про те, що дівчата свято шанують традиції свого народу. Оскільки навіть серед портретів, уважно поглянувши,  побачимо елементи народного побуту. Виставка має назву «Різнобарв’я», напевне, тому, що картини насичені різними кольорами. Переважно це теплі відтінки, які вносять у споглядання спокій та радість.

 Олена Звягінцева                           Ксенія Дацюк

 Іванна Дацюк

Олена Звягінцеів з відвідувачами виставки

Зодчий трьох країн

150 років від дня народження українського архітектора
Владислава Владиславовича Городецького

Не буде великим перебільшенням те, що архітектор Владислав Владиславович Городецький і на сьогодні залишився найпопулярнішим архітектором Києва. Варто запропонувати киянинові назвати спорудження цього архітектора, і ми почуємо про колишній прибутковий будинок – власність архітектора на вулиці Банківській 10, нині – Музей українського образотворчого мистецтва в давньогрецькому стилі, римо-католицький костьол св. Миколая в готичному стилі та інші. Ці пам’ятки архітектури є справжньою, невід’ємною окрасою Києва. Чимало дивного пов’язано з долею славетного киянина. Далеко не всім відомо, що Городецький, крім архітектури, займався карбуванням і гравіюванням, створював ювелірні прикраси і чудово оформив свою книгу «В джунглях Африки», проілюструвавши її власними малюнками та фотографіями. Тож, книжкова виставка, організована відділом мистецтв, пропонує користувачам переглянути матеріали про Городецького та дізнатися багато цікавого про його долю.

Це насамперед статті в журналах:

Єрофалов Б. Зодчий і художник В.Городецький// Образотворче мистецтво. – 1984. - №3. – С.18-20.

Килессо С. Владислав Городецкий //Архитектура СССР. – 1989. - №1. – С.96-103.

Малаков Д. Киянин вільний духом // Київ. – 1993. - №3. – С.159-164.

На жаль, останні 10 років свого життя Городецький провів за межами України. Бувши свідком величезних соціальних  потрясінь в Україні, втративши повністю всі своє маєтності, нажиті сумлінною невтомною працею, В.Городецький разом з дружиною опинився на еміграції у Польщі. Майже всі споруди, які він тут  проектував і будував у 1920-1927 роках збереглися. 

 1928 року Городецький одержав запрошення від американської фірми «Г.Улен і К» обійняти посаду головного архітектора в «Синдикаті у справі спорудження Перських залізниць». І 65-річний фахівець виїздить до Ірану. Він у досить короткий термін спроектував на замовлення уряду цієї східної країни шахський палац, театр, готель, вокзал у Тегерані. Ці споруди і досі є окрасою столиці Ірану. 3 січня 1930 року Владислав Городецький відійшов у вічність. На великому камені старого католицького кладовища, що на півдні Тегерана, напис польською мовою… І таке незвичне: «професор архітектури». Доля майстра була такою ж примхливою, як і його творчість. Хоча його життя і пройшло в різних країнах, можна вважати, що найкращі роки свого життя, як і найкращі творіння Владислав Городецький залишив все-таки в Києві.

Магія нібелунгів

200 років від дня народження німецького композитора
            Ріхарда Вагнера
            Книжкова виставка

Жоден діяч мистецтва не тримав публіку в такому стані безперестанного збудження, як Ріхард Вагнер. Через десятиліття після його кончини хвилі суперечок  по ньому не вщухали. Книги, написані противниками Вагнера і його захисниками, склали цілу бібліотеку. Біографії Вагнера, монографії про нього - це неозоре море літератури. І важко знайти подію в житті композитора, надзвичайно важливу або зовсім малозначну, яка не була б ретельно вивчена і підтверджена документами. Видані всі його листи, які тільки можна було розшукати.  Крім усього іншого, сам Вагнер подбав про багатий біографічний матеріал. Вагнер як людина, що сполучає в собі фантастичні протиріччя, - це ціла проблема. І як художник - проблема не менша. Будь-яке судження про нього кульгає - якщо тільки не грунтується на глибокому розумінні всієї величі його творчості. А його недоліки ми можемо об'єктивно зрозуміти, ймовірно, лише тепер,  склавши цілісне уявлення про все їм створене і нітрохи не применшуючи його досягнень. Занадто довго Вагнер був для одних божеством, а для інших - предметом відрази. Підстави для такого ставлення до нього є, проте істина глибше і складніше одностороннього, поверхневого, упередженого погляду. Назвати Вагнера шукачем пригод, авантюристом не означає зводити на нього хулу, якщо під рисою авантюризму розуміти природну схильність до фантастичних рішень, до вчинків, наслідки яких не можна передбачити, до ризику, який передбачає в людині безмежний оптимізм. До всього цього Вагнер був схильний протягом усього життя. Він постійно опинявся в найскладніших ситуаціях, у стані внутрішнього і зовнішнього конфлікту, його переслідувала поліція, він роками жив у вигнанні, йому постійно загрожувала боргова в'язниця - зрештою він дочекався тріумфу, апофеозу, який не випадав на долю інших художників, музикантів. 

Тож,  звернемося до книг і спробуємо зрозуміти Вагнера як митця і людину з усіма його проблемами, з усіма протиріччями,  зі всім тим, що залишається в ньому незрозуміло.

 

Пісня, обпалена війною

Стало прекрасною традицією, що у ці травневі дні увесь світ, усі чесні люди землі, віддають данину вічної  шани і любові особливій когорті людей, на долі яких особливу печать поставила війна. Фронтовики, партизани і підпільники, учасники визвольних змагань, в’язні концтаборів і діти, які там народилися живуть з страшною пам’яттю в серці, з особливим болем.

68 років Перемоги відзначає вся Європа, 68 років – так мало для історії, але для людини – це ціле життя. Перемога! Святе слово для кожного учасника війни і для кожного з нас. Це свято у нас залишиться в пам’яті навіки. Забути неможливо.Велич людського духу, незламна воля захисників Вітчизни закарбована у кожній зі сторінок безсмертного літопису Великої Вітчизняної війни.

Особливо емоційні і хвилюючі мистецькі сторінки цього літопису. Їх творці долали фронтовий шлях разом із рядовими солдатами і зробили свій вагомий внесок у справу Перемоги. «Другий фронт – мистецький» з перших днів війни став унікальним явищем. Всупереч законам військового часу багато театрів не тільки не закрились, а навпаки, розширювали свій репертуар новими п’єсами; багато солістів для підтримання незламності духу виступали у військових частинах. Усього за час війни було створено 4 тисячі театрально-концертних бригад, у складі яких було  45 тисяч артистів (це майже ціла армія). Під кулями, ризикуючи життям, підіймаючи бойовий дух своїми виступами, вони дали в тилу і на передовій 1,5 млн. концертів, по  10 щодня. Той, хто сказав, що коли б’ють гармати, музи мовчать, гадаю, нічого не знав про війну. Тому що війну виграють не тільки завдяки чисельній перевазі, але в значній мірі – духовній. А це означає, що назло усім смертям – любити, мріяти і… співати.

 "Кто сказал, что надо бросить песни на войне? После боя сердце просит музыки вдвойне."

Так написав прекрасний поет, автор багатьох всенародно улюблених пісень Василь Лебедєв-Кумач. А вже він із перших вуст знав, як це важливо для бійців, щоб музи не мовчали. І вони не мовчали. Виходили на екрани фільми, композитори і поети писали пісні.

Відомий поет Михайло Матусовський назвав пісні воєнних літ справжнім дивом. Вони з’являлися начеб у зовсім неслушний для пісень час, у найважчі і найтривожніші роки, але були такі значні, зігрівали в окопах, навіювали спогади про дім, коханих, і в них було стільки поезії та почуття. У багатьох бійців і командирів у кишенях гімнастерок, біля самого серця, разом з фотографіями рідних зберігались потерті блокноти з записами фронтових пісень. Інший старшина навіть вимагав, щоб солдати знали стройові пісні, як особисту зброю. Вважалось, що фронтова пісня – це друга гвинтівка.  Й донині вони хвилюють молодих людей, які не знали війни. Ці пісні стали класикою, увійшли до скарбниці музичної культури нашого народу. 

Ці пісні прозвучали 8 травня на мистецькому вечорі "І музи тоді не мовчали" у виконанні імпровізованої концертної бригади. Ведуча вечіра Зоя Алексійчук розповіла історію написання відомих пісень. 

Присутні  переконалися, що мовою пісні можна розказати історію війни не гірше за підручники.  І не завжди замислюєшся, що у цих знаменитих пісень Великої Вітчизняної є історія. У кожної своя. Правдива, тому що основана на реальній фронтовій історії. 

 Пісня «Огонек» – співає Оксана Калькова
Концертмейстер – Катя Борисюк

 

Пісня «Темная ночь» – співає Вікторія Чайка

                                          Концертмейстер – Ксенія Стречен

Пісня «Синий платочек» - співає Дарина Зубчук

Пісня «Хусточка червона»  – співає Ірина Котлицька (бандура)

 

Пісня «Майський вальс» -  співає Василь Закрева