24 травня День слов’янської писемності і культури

24 травня відзначається День слов’янської писемності і культури, який в Україні було запроваджено в 2004 році указом тодішнього президента Леоніда Кучми. Загалом, цей день святкують в усіх слов’янських країнах: Росії, Білорусі, Болгарії, Сербії, Македонії, Польщі, Чехії, Словаччині, Словенії, Чорногорії, Хорватії. Перш за все, народи віддають шану двом братам ─ Кирилу і Мефодію, які винайшли кирилицю, тобто слов’янську абетку. Потрібно відзначити, що виникнення письма мало важливе значення й для літератури, мистецтва та культури загалом.

У цей день хотілося б згадати імена українських науковців, які усе своє життя присвятили вивченню української культури як складової частини слов’янської, і праці яких були презентовані та подаровані ними особисто для відділу літератури з питань мистецтва головної книгозбірні Волині.

Дмитро Степовик ─ український мистецтвознавець, провідний співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського НАН України, професор історії мистецтва Київської православної богословської академії, професор історії культури Українського вільного інституту у Мюнхені. Спеціалізується на вивченні історії українського та  болгарського мистецтва.

У книзі розкриваються особливості розвитку української ікони від хрещення Київської Русі до кінця 20 століття. Дається періодизація історії ікономалювання, характеризуються стилі й специфічні риси української ікони, аналізуються осередки та школи ікономалювання. Значна увага приділяється продовженню національних ікономалярських традицій у діаспорі.

Для мистецтвознавців та всіх тих, хто цікавиться розвитком української духовної традиції.

Автор дібрав ключові слова, покликані формувати християнську свідомість, на всі тридцять три літери української абетки. Мова абетки проста, але не спрощена. Зразкове мистецьке оформлення книги, в якому використані образи і мотиви української християнської іконографії та елементи оформлення давніх українських рукописних і друкованих книг, сприятиме успішному сприйняттю християнської віри українською дитиною.

У пропонованій книжці висвітлюється доробок видатних майстрів українського походження, які творили ікони, іконостаси, мозаїки, фрески, вітражі в українських храмах США, Канади, країн Західної Європи в ті часи, коли тоталітарний режим в Україні суворо забороняв будь-яку духовно-християнську діяльність, у тому числі священне мистецтво Церкви. Йдеться насамперед про творчість найвідоміших майстрів ікони — Петра Холодного, Святослава Гординського, Ювеналія Мокрицького, Якова Гніздовського, Христини Дохват,Дмитра Блажейовського, Ростислава Глувка, Миколи Бідняка, Омеляна Мазурика, Івана Денисенка, Євгена Андрухіва.   

З 85 прожитих років (1878-1963) скульптор Михайло Паращук тільки молоді літа провів у рідній Галичині та три роки в Наддніпрянській Україні, в Києві. Решта його життя пройшла на чужині: у Польщі, Австрії, Німеччині, Франції, Естонії, Латвії, Болгарії. Паращук, отже, - це типовий мистець-емігрант. Але дай, Боже, кожному майстрові так послідовно й стійко утверджувати високу професійність у творчості і так плекати національні традиціїяк це робив Паращук. Портрет і монументально-декоративна скульптура - ось два основні жанри, в яких працював Паращук. Проте ці два жанри не скували ініціятиви майстра, бо, використовуючи засоби давніх мистецьких стилів - барокко та клясицизму, - він домігся великого розмаїття в пластичній інтерпретації образу.

У книзі розповідається про українського скульптора-монументаліста, різьбяра по дереву, педагога і громадського діяча лемківського походження, який в 1949 році переїхав з Баварії до США й з 1973 року був головою Об’єднання митців-українців в Америці.

У книзі на прикладі творчості чотирьох визначних майстрів української барокової графіки XVII й початку XVIII століть - Олександра Тарасевича, майстра Іллі, Леонтія Тарасевича та Івана Щирського - висвітлюються характерні риси одного зі світових мистецьких стилів епохи Просвітництва - стилю бароко. Україна в XVII - XVIII століттях набула унікального досвіду серед країн Центральної та Східної Європи щодо органічного єднання західноєвропейських варіантів стилю бароко з українськими мистецькими традиціями, а в широкому розумінні - зближення православної та католицької естетики у творах на релігійну та світську тематику. Автор детально досліджує феномен українського бароко, визначає його суттєві й формальні риси у порівнянні з автохтонним стилем бароко у мистецтві країн Заходу.

Книгу присвячено Леоніду Молоджанину - скульптору українського походження, відомому під псевдонімом Лео Мол. Його діяльність у галузі станкової і монументальної скульптури високо оцінена не лише в Канаді (де Леонід Молоджанин живе з кінця 1948 р.), а й у багатьох країнах світу. Останньою визнала талант Лео Мола Україна. Особливе місце у творчості митця посідає образ Тараса Шевченка. У книзі детально висвітлено творчий та життєвий шлях Леоніда Молоджанина, репродуковано багато творів майстра. Розрахована на широке коло читачів.

Є у фондах нашого відділу і книги Дмитра Власовича, присвячені болгарському мистецтву: «Болгарське образотворче мистецтво 1878 – 1978», «Сучасне образотворче мистецтво Болгарії. Шляхи і тенденції розвитку у післявоєнний період». Загалом, колекція науковця нараховує декілька десятків видань.

16 травня 2019 року в актовій залі бібліотеки відбулася презентація книжкового зібрання, переданого книгозбірні авторитетним ученим Галиною Стельмащук ─ доктором мистецтвознавства, професоромом Львівської національної академії мистецтв, членом-кореспондентом Національної академії мистецтв України, членом Національної спілки художників України. Усього передана колекція нараховує близько 300 видань – монографій, мистецьких розвідок, збірників наукових праць,  періодичних видань. Серед подарованого вирізняються ошатно видані монографії самої Галини Стельмащук „Традиційні головні убори українців: класифікація, символи та обереги, художні особливості”, „Давнє вбрання на Волині”, „Еклібриси родини Опанащуків”, „Українське народне вбрання”, „Українські народні головні убори”, „Український стрій”. 

  Отож, працюючи на ниві дослідження та вивчення української культури, Дмитро Степовик та Галина Стельмащук досягнули висот, які вивели науковців на світовий рівень. Завдячуючи їм, наша книгозбірня збагатилась новими виданнями, а користувачі отримали змогу здобувати знання із книг, які містять ґрунтовні  наукові розвідки.

День Європи в Україні

Офіційно в Україні щорічно у третю суботу травня відзначається День Європи. Цьогоріч святкування припало на 16 травня. Не маючи можливості, в умовах нинішнього карантину, підготувати повноцінну книжкову виставку, пропонуємо вашій увазі переглянути грампластинки зарубіжних гуртів, які вже є справжньою рідкістю і становлять велику цінність для нашого фонду. Загалом, відділ літератури з питань мистецтва Волинської ДОУНБ ім. Олени Пчілки має найбільший в області фонд грамзаписів, який складає близько семи тисяч одиниць обліку.

John Lennon — Plastic Ono Band (1970)

Ono Band ─ група, яка була сформована британським рок-музикантом, співаком та композитором Джоном Ленноном і художницею-авангардисткою Йоко Оно в 1968 році, проіснувала в різному складі до 2013-го.

Пластинка містить пісні написані Джоном Ленонном, серед яких: «Mother», «Hold on», «Isolation», «Remember», «Love», «Well Well Well», «God» та ін. Це був перший сольний альбом колективу, який виявився неймовірPlastic но простим за звучанням.

Нижче подані грампластинки славнозвісного британського гурту The Beatles («Битлз»), засновником якого був вищезазначений рок-музикант.

"Revolver" (Револьвер) - сьомий студійний альбом рок-групи "The Beatles", який побачив світ 5 серпня 1966 года. В хронології американських видань, що були підготовлені компанією Capitol Records, "Revolver" був одинадцятою пластинкою групи ".

ABBEY ROAD

ВИКОНАВЕЦЬ: THE BEATLES

1.Come Together
2. Something
3. Maxwell's Silver Hammer
4. Oh! Darling
5. Octopus's Garden
6. I Want You (She's So Heavy)
7. Here Comes The Sun
8. Because
9. You Never Give Me Your Money
10. Sun King
11. Mean Mr. Mustard
12. Polythene Pam
13. She Came In Through The Bathroom Window
14. Golden Slumbers
15. Carry That Weight
16. The End
17. Her Majesty

ВИКОНАВЕЦЬ: THE BEATLES

«A hard day's night»

I сторона:

1. A Hard Day's Night
2. I Should Have Known Better
3. If I Fell
4. I'm Happy Just To Dance With You
5. And I Love Her
6. Tell Me Why
7. Can't Buy Me Love

II сторона:

8. Any Time At All
9. I'll Cry Instead
10. Things We Said Today
11. You Can't Do That  
12. I'll Be Back

Пінк Флойд ─ британський рок-гурт, який за свою історію продав 210 мільйонів альбомів по всьому світу. Колектив сформувався у Лондоні в 1965 році й здобув велику популярність. 

Сторона 1

Shine On You Crazy Diamond

Learning To Fly

 Yet Another Movie

Round And Around

Сторона 2

Sorrow

The Dogs Of War

On the Turning Away

Польська фолк-рок група «Скальди» була створена в 1965 році в Кракові. В 1967-му випустила свій перший альбом. Слава колективу зростала з роками, їхні хіти наспівувала вся Польща: «Кролик», «Утікай, утікай», «Я не бачу тебе у своїх мріях» та інші композиції звучали й поза межами Радянського Союзу. Наприкінці 1980 року група розпалась, проте в 2006 році колектив знову розпочав гастролі.

Дискографія:
Skaldowie (1967, studio album)

Wszystko mi mуwi, ze mnie ktos pokochal (1968, studio album)

Cala jestes w skowronkach (1969, studio album)

Od wschodu do zachodu slonca (1970, studio album)

Ty (1971, studio album)

Wszystkim zakochanym (1973, studio album)

Krywan, Krywan (1973, studio album)

Szanujmy wspomnienia (1977, studio album)

Stworzenia swiata czesc druga (1977, studio album)

Rezerwat milosci (197, studio album)

Droga ludzi (1980, studio album)

Nie domykajmy drzwi (1989, studio album)

Podrуz magiczna (1996, boxset/compilation)

Antologia (2000, boxset/compilation)
Harmonia swiata (2006, studio album)

Modern Talking ─ німецький дует, що був створений у 1984 році й став одним з найпопулярніших у світі, але в 1987 році, в силу обставин, припинив свою діяльність і лише через одинадцять років знову з’явився на сцені. Останній концерт відбувся у червні 2003 року в Берліні.

Про ансамбль «АББА» вперше заговорили в 1974 році після того, як група молодих музикантів із Швеції стала переможцем на конкурсі Євробачення, що проходив в англійському місті Брайтоні. Пісня «Ватерлоо», яку вони представляли, була визнана кращою. Згодом з’явились і інші пісні, які сприяли славі ансамблю в усьому світі. Назва гурту складається з перших літер імен учасників (Агнета, Бйорн, Бенні, Анні Фрід). Колектив вважається одним із найуспішніших за всю історію популярної музики. ABBA продали більше 380 мільйонів альбомів і синглів по всьому світу.

Взимку 1981-1982 активність групи почала йти на спад. У грудні 1982 року вийшов останній записаний разом сингл ABBA Under Attack. Новий ріст популярності колективу розпочався із 1992 року.

Отож, говорячи про закордонні музичні гурти, не забуваймо й про те, що й в Україні в цей час були популярні музичні колективи, серед яких вокально-інструментальний ансамбль «Смерічка», створений Левком Дутківським, що здобув неймовірну славу й який згодом назвуть українськими «Бітлз». У наших фондах Ви можете відшукати цілу низку грамзаписів, які в найкращому світлі презентують й  українську культуру в європейському контексті!

18 травня День пам’яті жертв депортації кримських татар

18 травня 2020 року Україна відзначатиме День боротьби за права кримськотатарського народу, що історично сформувався в Криму з різних етнічних груп, а також вшанує пам'ять жертв депортації кримських татар.

Саме в цей день 1944 року за наказом Сталіна увесь кримськотатарський народ, який звинувачувався у масовій зраді і колабораціонізмі, тобто співпраці з ворогом, був депортований з Криму до різних республік СРСР ─ Узбецької, Киргизької, Казахської, Таджицької РСР та різних областей Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки (РРФСР). Загалом, за офіційними даними, було депортовано 183 тисячі 144 особи, за кримськотатарськими джерелами ─ понад 400 тисяч. Згідно інформації кримськотатарських активістів, 46 % депортованих загинуло, а, отже, це був фактично кожен другий.

Зі спогадів очевидців, бійці військ НКВС у найкоротший термін дозволили взяти усе необхідне, а далі людей відправили на вантажівках до залізничних станцій, потім ─ ешелонами у далеку дорогу. Зважаючи на кількість людських жертв, значна частина дослідників уже сьогодні притримуються одностайної думки, яка полягає в тому, що цю депортацію сміливо можна прирівняти до геноциду кримськотатарського народу.

Сьогодні ми говоримо про те, що не тільки кожен українець, а й увесь світ має знати і пам’ятати про злочинні діяння радянської влади, а також про наслідки депортації, яка полягала не лише у втраті чисельності, а й в масовому знищенні культури даного народу, який, до речі, Верховна Рада України спромоглася тільки нещодавно визнати корінним народом у складі нашої держави.

На сьогодні кримські татари, окрім України, проживають на територіях Росії, Туреччини, Румунії, Болгарії, Узбекистану, де зберігають свої звичаї та традиції. На превеликий жаль, українцям й донині не вистачило часу, коштів, а швидше за все бажання, для того, щоб на науковому рівні дослідити та вивчити культурну спадщину цього народу. Якщо говорити чесно, то на сьогоднішній день ми маємо обмаль фахівців, які були б компетентними в кримськотатарській тематиці. Лише нещодавно в столиці, у Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка, розпочато вивчення кримськотатарської мови й літератури.

Нині кримські татари переживають нові випробування, живучи в анексованому росіянами Криму. Хотілося б, щоб кожен із нас усвідомлював усі наслідки трагедії кримських татар. Для того, щоб бути, як кажуть, «у темі», закликаємо переглянути українську кінострічку режисера і виконавця головної ролі Ахтема Сеїтаблаєва під назвою «Хайтарма», що в перекладі означає «повернення», або ж прослухати пісню української кримськотатарської співачки Джамали «1944», з якою вона здобула перемогу на Євробаченні в 2016 році. Є ще один варіант: можна прочитати книгу (на превеликий жаль, її ще й досі немає у фондах нашої книгозбірні) британської журналістки й письменниці Лілі Хайд «Омріяний рай», де зібрано десятки інтерв’ю про депортацію та репатріацію кримських татар.

Й насамкінець пропонуємо вашій увазі бібліографічний список на тему: «Мистецтво кримських татар та його відображення у дослідженнях науковців на сторінках періодичних видань».

 Аблялімова Е. Бахчисарайський ханський палац: реставрація чи реконструкція / Е. Аблялімова // Пам’ятки України. – 2019. – № 4-6. – С. 79–82.

Аблямитова Л. Символические аспекты национального крымскотатарского костюма в свадебном обряде / Л. Аблямитова // Нар. творчість та етнографія. – 2008. – № 1. – С. 24–31.

Акчуріна-Муфтієва Н. Етнографічні дослідження кримськотатарського житла / Н. Акчуріна-Муфтієва // Нар. творчість та етнографія. – 2005. – № 1. – С. 92–96.

Акчуріна-Муфтієва Н. Історіографія вивчення кримськотатарського народного декоративного мистецтва / Н. Акчуріна-Муфтієва // Вища школа. – 2010. – № 5-6. – С. 92–101.

Акчуріна-Муфтієва Н. Килимарство й виробництво з вовни у кримських татар / Н. Акчуріна-Муфтієва // Нар. творчість та етнографія. – 2007. – № 2. – С. 80–87.

Акчуріна-Муфтієва Н. Ювелірне мистецтво кримських татар / Н. Акчуріна-Муфтієва // Образотворче мистецтво. – 2013. – № 3. – С. 106–109.

Бавбекова І. Орнаментальні форми кримськотатарського традиційного мистецтва / І. Бавбекова // Нар. творчість та етнографія. – 2005. – № 1. – С. 97–99.

 Букет Є. Творчі задуми Рустема Скібіна: [нещодавно в столиці навчали кримськотатарського розпису хною] / Є. Букет // Українська культура. – 2015. – № 7-9. – С. 24–31.

Вивчили колекцію з кримськотатарським орнаментом: [фахівці досліджували етнографічну колекцію, що надійшла до фондів Харківськ. історичн. музею після визволення міста в 1943 р. та пов'язана з історією і культурою кримськотатарського народу] // Голос України. – 2019. – 23 берез. – С. 6.

 Волошенюк О. Перший кримськотатарський фільм: постколоніальні студії / О. Волошенюк // Студії мистецтвознавчі. – 2017. – № 1. – С. 51–60.

 Грушецька В. О. Традиційний костюм кримських татар у науковій спадщині У. А. Боданінського / В. О. Грушецька // Наук. вісн. Східноєвроп. нац. ун-ту ім. Лесі Українки. Історичні науки. – 2014. – № 7. – С. 152-157.

 Гуменюк В. Вистава ярка, концептуальна: («Лісова пісня» в постановці кримськотатарських митців) / В. Гуменюк // Український театр. – 2005. – № 4. – С. 9 – 11.

 Гуменюк О. Рекрутчина та еміграція в кримськотатарському фольклорному епосі / О. Гуменюк // Слово і час. – 2017. – № 5. – С. 69–78.

 Гуменюк О. Жіноча любовна пісня в кримськотатарській любовній ліриці / О. Гуменюк // Нар. творчість та етнографія. – 2007. – № 2. – С. 87–90.

 Джулай Д. Подих кримського вітру: [в укр. Нац. центрі нар. культури «Музей Івана Гончара» відбулася виставка творів кримськотатарського мистецтва з приватних колекцій «Зінджір»] / Д. Джулай // Літературна Україна. – 2014. –17 квіт. – С. 16.

 Ізмаїлова Е. Особливості музичного виховання дітей в кримськотатарській школі / Е. Ізмаїлова // Початк. школа. – 2003. – № 6. – С. 55–57.

 Катриченко Т. Про відроджений культурний код: [у Нац. центрі нар. культури «Музей Івана Гончара» відкрилася виставка кримськотатарського мистецтва] / Т. Катриченко // День. – 2014. – 8 квіт. – С. 12.

 Марчук Є. Бахчисарайська хайтарма: кримськотатарський нар. танець [Ноти] : перекладення для двох фортепіано / Є. Марчук // Муз. школа. – 2018. – № 7. – С. 35–45.

 Мона Ж., Хайбуллаєва Ф. Похоронний обряд кримських татар / Ж. Мона, Ф. Хайбуллаєва // Народознавчі зошити. – 2001. – № 3. – С. 599–601.

 Музиченко Я. Народ степу і гірських джерел: історико-культульна спадщина кримських татар свідчить: Крим – саме їхня Батьківщина / Я. Музиченко // Україна молода. – 2014. – 16–17 трав. – С. 18–19.

 Пащенко А. Алім – кримськотатарський бунтар / А. Пащенко // Кіно-театр. – 2016. – № 4. – С. 10–12.

 Сеїтаблаєв А. «Кожен кримський татарин мріяв, щоб у нас було своє кіно. Я щасливий: зняти перший фільм випало мені» / А. Сеїтаблаєв // Кіно-театр. – 2013. – № 5. – С. 13–17.

 Семена М. З «тіла самого Криму» створює картини художниця Ельвіса Татарова / М. Семена // День. – 2015. – 14 лип. – С. 12.

 Семена М. Зацвів «Сад мистецтв»: [відроджено традицію кримськотатарської народної вишивки золотом] / М. Семена // День. – 2016. – 14 січ. – С. 12.

 Семена М. Перші професіонали: у Криму виставлено полотна кримськотатарських авторів знищеної під час Другої світової війни і депортації школи живопису / М. Семена // День. – 2014. – 16 жовт. – С. 8.

 Семена М. «Таїна вишивки»: [у Кримськотатарському музеї мистецтв у Сімферополі відкрилася виставка «Таїна вишивки»] / М. Семена // День. – 2014. – 11 груд. – С. 12.

 Скрипник В. Збирають спогади про депортацію: [про театр. виставу, презентовану у Вінниці активістами, що співпрацюють з вимушеними переселенцями з Криму – до 75-х роковин примусового виселення корінного народу з півострова] / В. Скрипник // Голос України. – 2019. – 15 трав. – С. 8.

 Фіалко Д. «Зінджір» поєднав наші народи: укр. Нац. центр народної культури «Музей Івана Гончара» показав твори кримськотатарського мистецтва з приват. колекцій Києва / Д. Фіалко // Урядовий кур'єр. – 2014. – 24 квіт. – С. 20.

 Хайруддінов М. Виховання дітей у кримськотатарській родині / М. Хайруддінов // Початк. школа. – 2001. – № 5. – С. 45–49.

Василю Зінкевичу ─ 75

1 травня виповнилося 75 років легендарному українському естрадному співаку Василю Зінкевичу. Велика кількість пісень з його репертуару («Червона рута», «Скрипка грає», «Шлях до Тараса», «Світлиця» та ін.) вже давно, беззаперечно, увійшли до золотого фонду української музики. Хоча народився Василь Іванович на Хмельниччині, у селі Васьківці, проте значну частину життя прожив в обласному центрі Волині.

Вокальні здібності і любов до мистецтва передалися хлопцю від батька, який гарно співав і, до речі, був регентом церковного хору. Дітей у родині було троє. Мати важко працювала, як і більшість тодішніх селян, у колгоспі, намагаючись заробити хоч якусь копійчину.

Шлях до світової слави молодому хлопчині довелось торувати через Вижницьке училище декоративно-прикладного мистецтва, згодом самодіяльний танцювальний колектив «Смеречина», де Василь Іванович працював художнім керівником. Декілька танців у постановці самого Василя Зінкевича увійшли в Золотий фонд українського мистецтва, а розроблені ним костюми експонувалися навіть на виставках за кордоном, зокрема, у Парижі.

Повернувшись з військової служби зі Львова, Василь Зінкевич дізнався, що новий художній керівник районного Будинку культури, Левко Дутківський, створив вокально-інструментальний ансамбль «Смерічка». Останній виконував пісні рідною мовою й поєднував тогочасні ритми поп- та рок-музики з типовим буковинським мелосом та фольклором й набув такої слави, що до Вижницького Будинку культури з’їжджались не тільки з навколишніх сіл, а й з самих Чернівців. Мине зовсім небагато часу, і ансамбль «Смерічка» Левка Дутківського назвуть українськими «Бітлз».

1968 року Василь Іванович стає солістом ВІА «Смерічка» й співає поряд з Назарієм Яремчуком.  За спогадами очевидців, 1970 року «Червону руту» у виконанні Назарія Яремчука та Василя Зінкевича транслювали з Театральної площі у Чернівцях на всю Україну!!!

У грудні 1971-го в Останкіно (московська концертна студія) у фіналі «Пісні-71» українська «Червона рута» у виконанні Василя Зінкевича, Назарія Яремчука та Володимира Івасюка стала переможцем пісні року.

Слава колективу зростає й він переходить з Вижниці до Чернівецької філармонії, й дає чималу кількість концертів вживу. Київ, Москва, Ленінград, Прибалтика, Крим, Європа… Де тільки не гастролювали буковинські митці, отримуючи в подяку від слухачів зворушливу хвилю оплесків.

Не витримавши такого напруженого графіка, Василь Зінкевич у 1975 році покидає «Смерічку» і переїжджає до Луцька, де невдовзі на багато років стає незмінним солістом ВІА «Світязь» Волинської обласної філармонії (з 1980 р. ─ його художнім керівником). 

Василь Іванович ─  народний артист України (1986 р.), лауреат Шевченківської премії (1994 р.), почесний громадянин Луцька (2001 р.). 2009 року, згідно указу президента України Віктора Ющенка, Василю Зінкевичу присвоєно звання «Герой України».

 До речі, перші сценічні костюми для Софії Ротару, «Смерічки», а пізніше «Світязя», ансамблю пісні і танцю ім. Павла Вірського розроблялися за ескізами Василя Зінкевича.

Справу батька нині продовжують два його сини Василь та Богдан ─ лідери популярних серед молоді хіп-хопових колективів «Тартак» та «Основний показник».

У цьому році заплановано чимало концертів співака на великих сценах міст України: 22 червня 2020 року в Палаці культури ім. Тараса Шевченка міста Трускавець, 23 червня 2020 року в кіноконцертному залі «Арена-центр» в Івано-Франківську, 4 жовтня 2020 року – в Палаці «Україна» в Києві. Зичимо ювіляру міцного здоров’я й здійснення усіх великих починань.

23 квітня відзначається Всесвітній день книги і авторського права.

23 квітня відзначається Всесвітній день книги і авторського права. Саме тому наш відділ підготував добірку цікавих книг із питань мистецтва, що надійшли протягом останнього часу до фондів книгозбірні. Обравши собі для прочитання хоча б одне з нижченаведених видань, Ви обов’язково зростете духовно, збагатите свій внутрішній світ.

Книгу «Журавлі відлетілі. Есеї про Квітку Цісик та її рід» письменник Роман Горак писав на основі архівних документів, а також спогадів сучасників самої  Квітки Цісик.

«Ця книга розповідає історію Квітчиної родини і є заповітом любові до музики, любові до сім’ї, любові до країни. Вона дозволяє зазирнути нам у світ, який сформував її і зробив її тією чарівною людиною, якою вона була» (Христина Лев).

Навчальний nосібнuк Валерія Марчака «Про малярство» прuсвячено методологічним проблемам викладання «Живoпиcy», курс якого є фундаментальною дисципліною фахової підготовки у художніх навчальних закладах України. В книзі розглядаються складові мистецького твору: форма та ідея, розвиток мистецької форми тощо. Дане наукове дослідження вийшло друком у Львові в 2018 році.

Автором даної монографії, присвяченої історії української музичної культури від давнини до XX cтоліття є Лідія Корній ─ відома українська музикознавець, докторка мистецтвознавства, ім’я якої, до речі, пов’язане з Луцьком. Пані Лідія у 1966-1967 роках викладала в Луцькому музичному училищі (нині ─ Волинський коледж культури і мистецтв імені І. Ф. Стравінського).

Книга орієнтована на музикознавців,  культурологів, а також усіх, хто цікавиться історією української музичної культури. Видання містить відомості про славетних українських композиторів: Максима Березовського, Дмитра Бортнянського, Артема Веделя, Миколу Лисенка, Кирила Стеценка, Станіслава Людкевича та інших.

Ця книжка кардинально змінить ваш погляд на архітектуру. Адже будівлі у формі куба з вікнами, колонами та балконами, а ще підведеними центральними комунікаціями — це позавчорашній день. Уже сьогодні у світі будують споруди найхимерніших форм і з найдивніших матеріалів (церква з паперових трубок, надувна концертна зала, павільйон, сплетений шовкопрядами, хмарочос, стіни якого поглинають вуглекислий газ). Автор розповідає про понад 100 будівель, які доводять, що новітні високі технології та нестримна фантазія архітекторів створюють комфортний простір для людства, простір, де зручно жити і творити. Таким є майбутнє архітектури.

Відома американська феміністка та правозахисниця Глорія Стайнем писала, що мистецтво завжди було цариною чоловіків, натомість жінкам залишалося тільки ремесло. Тому немає нічого дивного в тому, що з усіх 15 імен, згаданих у книжці Бріджит Квінн, пересічний читач відразу згадає хіба що Луїзу Буржуа. Світлі образи художниці італійського бароко Артемізії Джентілескі чи дивовижної Юдіт Лейстер, представниці золотої доби голландського живопису, переконливо заступили митці-чоловіки. Написати про них, а також про старшу сестру Вірджинії Вулф – Ванессу Белл, талановиту постімпресіоністку, чи Лі Краснер, абстрактну імпресіоністку, яка, на жаль, більш відома як дружина Джексона Поллока, означає хоч трохи встановити історичну справедливість.

Бріджит Квінн обирає дуже достойний пул персоналій. Аж настільки, що їй самій неодмінно кортить пов’язати себе з дивовижними жінками, що робили мистецтво і змінювали світ. Але в авторки «Неймовірних» це виходить менш пафосно і нав’язливо, ніж, скажімо, у Сари Торнтон. Завдяки цьому вийшло легке, пізнавальне чтиво, яке вкотре, але неагресивно, підтверджує суворість і несправедливість фалоцентричного суспільства, а заразом актуалізує питання про необхідність аналогічної популярної літератури і про українське мистецтво. АНАСТАСІЯ ГЕРАСИМОВА книжкова оглядачка

Вілл Ґомперц — редактор «Бі-бі-сі Мистецтво». Сім років працював директором галереї «Тейт». Серед його зацікавлень особливе місце займає сучасне мистецтво. Ґомперц пише про мистецтво для «Таймс», «Ґардіан» та «Бі-бі-сі». Нью-йоркський журнал «Кріейтівіті» визнав Ґомперца одним із п’ятдесяти найкращих креативних мислителів.

У даній книзі автор охоплює 150 років сучасного мистецтва й розповідає про різні його напрями, серед яких: імпресіонізм, постімпресіонізм, примітивізм, футуризм, фовізм, кубізм та інші.

Альбом-каталог художніх виставок мистецького об'єднання «Куля» під назвою «Луцьк 1429. Остання столиця» побачив світ у видавництві «Ініціал» у 2019 році. Книга буде цікавою для краєзнавців, мистецтвознавців, краян. В альбомі йдеться про 820-ту річницю створення Волинсько-Галицької держави. Луцьк був її четвертою столицею після Володимира, Галича і Холма.

Присвячена українському мистецтву другої половини ХХ століття, книга висвітлює процеси його поступу через творчі біографії видатних художників кількох поколінь — з відлиги до Незалежності. Уважний аналіз мистецтва кожного з них — живопису, графіки, скульптури, фотографії, нових концептуальних практик — дає можливість не лише певною мірою реконструювати складні колізії та суперечності епохи, ту еволюцію, якої зазнали уявлення про мистецтво у вітчизняному художньому середовищі у пізньорадянські десятиліття, а й висвітлити особливості культурно-мистецьких процесів в Україні, зокрема, неоднозначне розшарування творчих сил у офіційному та неофіційному просторі, вплив на мистецтво ідеологічних коливань у суспільно-культурному кліматі країни, індивідуальне осмислення національних традицій та світового художнього досвіду. Творчість кожного з представлених у книзі художників постає як яскраве та своєрідне явище, що у свій спосіб не лише віддзеркалювало свій час, а й надавало йому нового змісту. Видання розраховане на істориків мистецтва, критиків, художників та зацікавлених читачів.

Вінсент ван Гог – нідерландський художник-постімпресіоніст, один із найвидатніших та найвпізнаваніших митців ХIХ ст. За своє трагічно коротке життя він створив низку геніальних полотен, у кожному з яких відчувається особлива експресія. Ван Гог втілював у живописі своє емоційне сприйняття світу: чи то захоплення красою природи, чи відгук на людське горе. Ця книжка – ілюстрований життєпис художника, своєрідна мозаїка з його біографії, фрагментів листування з братом Тео та знаменитих картин. Для тих, хто цікавиться творчістю Ван Гога та захоплюється мистецтвом.

«Прості речі» — це відверті діалоги великої акторки про її життя, родину, близьких людей, покликання, професію і країну з журналісткою Тетяною Терен і театральним критиком Анною Липківською.

У цих текстах перед нами постає не лише жива легенда українського театру та кіно, а й гранично щира жінка, якій випав непересічний життєвий шлях. У розмовах згадуються знакові події та відомі особистості нашої культури, які для Ади Роговцевої були і залишаються друзями чи колегами.

До видання увійшли архівні та сучасні фотографії, багато з яких публікуються вперше.

Писанкарство − відновлення прадавніх традицій

Через декілька днів частина християн буде святкувати одне з найбільших свят року − Великдень, прославляючи Воскресіння Ісуса Христа. Вже в цю неділю ми вітатимемо одне одного словами «Христос воскрес», а у відповідь почуємо підтвердження «Воістину воскрес». До речі, одним з атрибутів свята Пасхи є писанки та крашанки. Відповідно останніми можуть називатися яйця, що пофарбовані лише одним кольором. Яйця ж, на яких нанесені малюнки ручної роботи, іменують писанками.

В свою чергу, писанка, як і вишивка, має свої особливості: різниця полягає у кольорі та формленні, які залежать від тієї чи іншої місцевості, того чи іншого регіону. Так, на Волині, з давніх-давен  робили переважно червоні писанки, адже цей колір був символом радості життя, добра, любові, а для закоханих − надією на вдалий шлюб.

У місті Луцьку до Великодня у Волинському краєзнавчому музеї щорічно проходить обласний  конкурс «Волинська писанка третього тисячоліття», який був започаткований ще у далекому 1993 році. Його метою є розвиток писанкарства, дослідження великодніх звичаїв та обрядів, а також поповнення фондової колекції вищезазначеної установи. Цьогоріч у конкурсі взяли участь 35 писанкарів. За його підсумками, у музеї розгорнута виставка робіт, як уже переможців, так і учасників, яка, в силу нинішніх обставин, чекатиме на свого глядача.

Також у нашому місті запрацювала онлайн «Великодня майстерня», що, враховуючи нинішню ситуацію, працює у незвичному форматі. Тут відбуваються онлайн зустрічі з етнографами та фольклористами, а також проходять майстер-класи з писанкарства, які неодноразово відбувались і у межах нашої книгозбірні. Загалом відділ літератури з питань мистецтва Волинської державної обласної універсальної наукової бібліотеки містить чи не найбільшу книжкову колекцію області, яка в значному обсязі висвітлює декоративно-прикладне мистецтво України, в тому числі й  писанкарство. Запрошуємо усіх охочих ознайомитись з даними матеріалами після закінчення карантину.

Талант, осяяний глибинною вірою (до 110-річчя від дня народження Лідії Спаської)

Цьогоріч минає 110 літ від дня народження і 20 років від дня смерті Лідії Спаської – людини з  нелегкою долею, художниці, яка намалювала ікони для десятків храмів усього світу. Лідія Іванівна Спаська народилась за православним календарем в день святої Лідії Ілларійської – 5 квітня 1910 р. в м. Умані (Черкаська область), у заможній сім’ї, в якій була восьмою дитиною. Мати майбутньої художниці, Євдокія Лисяна, була викладачем географії у гімназії, а батько, Іван Лук’янович, обіймав посаду судового службовця. Дитячі роки майбутньої художниці пройшли у батьківському маєтку в с. Гавчиці (нині Муравище), недалеко від містечка Ківерці Луцького повіту. У вісім років Лідія вступила до Луцької гімназії. У цей час сім’я переїхала в добротний батьківський будинок, розташований в центрі міста. Після закінчення вищезазначеного навчального закладу, (орієнтовно 1928 – 1929 рр.) талановита дівчина два роки навчалася у Варшаві, в приватній школі. Новою сходинкою її художньої освіти став Париж. Вона приїхала туди 1931 року і прожила тут чотири найкращі роки. До речі, на той час Париж був найбільшим мистецьким центром Європи, до якого звідусіль з’їжджалися молоді живописці, щоб удосконалювати свою майстерність. З- поміж  численних студій молода художниця обрала Академію малярства і скульптури Рудольфа Жульєна, яку колись, до речі, свого часу закінчила Марія Башкирцева.  У квітні 1935 р. Лідія Іванівна разом зі своїм нареченим, якого зустріла в Парижі, Василем Спаським, повернулись на Волинь. Коштів на вінчання у них не було, тому поїхали в село Тутовичі (за Сарнами). Саме тут знайомий священик обвінчав їх безкоштовно на другий день Трійці. Молодята поселились в урочищі села Гавчиці, яке дісталось Лідії у спадок і називалось «Монахувка». Урочище являло собою 65 гектарів лісу і боліт. Позичивши гроші, Василь Георгійович енергійно зайнявся меліоративними роботами: з допомогою робочих було прорито 5 км каналів,  завдяки яким відвели воду. Таким чином, молода сім’я отримала родючий грунт, а на галявині серед лісу збудувала дім.

Літом 1941 р., рятуючись від поляків і бандерівців, з сином-первістком на руках, сім’я Спаських перебралась в містечко Ківерці. Гавчиці були спалені, а їх будинок розібраний на будівельні матеріали.  На початку літа 1943 р. Спаські переїхали жити до подруги Лідії Іванівни – Віри Огібовської в Луцьк. Щоб не бути для неї тягарем, через два місяці Лідія Іванівна з чоловіком і сином Микитою пішки дісталися міста Дубно й оселилися у сестри Марії. П’ятого лютого 1944 р., коли на місто наступали радянські війська, під залпи катюш народився другий син Климент. Чоловіка ж Лідії Спаської у березні 1944 р. мобілізували в Червону армію, а в 1945 р. він героїчно загинув на фронті.

Брат Данило покликав сестру до себе в стародавнє місто Острог, обгрунтувавши своє запрошення тим, що тут є музей і школи, отже, може знадобитися її професія живописця. По прибутті до міста Лідія Іванівна деякий час жила з дітьми у будинку своєї братової, вчительки музики Неллі Лисяної, згодом їй виділили кімнату в приміщенні школи, далі – у напівпідвальному сирому приміщенні. За спогадами сина, Клима Васильвича: «Ми жили в комірчині у школі, потім у хрущовські часи, у великій шафі, де діркою було вікно. То була кімнатка, яку з мамою та братом знімали на розі вулиць Сталіна і Шевченка. Тоді мамина робота (мається на увазі картина «Повстання в селі Новомалині 1905 року», про неї згадано нижче) виборола перше місце в області, Києві, і згодом в Москві. Після цієї перемоги до нас завітав київський кореспондент – кремезний чоловік, обвішаний фотоапаратами, який побачивши маму, запитав: «Тут живет Лидия Спасская?». Кинувши оком на наше убоге помешкання, він пішов шукати фон, на якому можна було зробити пристойний знімок для столичної газети. Наступного дня мама повідомила, що нам дають нове житло. Це було світле приміщення з трьома вікнами на вулиці Татарській, правда без зручностей. Але і там у нас не було дзеркала. Навіщо? Матеріального для мами не існувало. Вона жила малюванням і глибокою вірою в Бога, мала дар яснобачення.»

1952 р. художниця отримала від музею замовлення намалювати картину про повстання 1905 року в с. Новомалині. Це була її перша робота на історичний сюжет, яка принесла художниці неабияке визнання. Вона демонструвалась на виставках у Рівному, Києві та Москві й була удостоєна Грамоти Української республіканської ради профспілок. З цьго часу Лідія Спаська малювала чимало картин на історичні теми, відобразивши у них фактично всі головні події, які відбулись в історії прадавнього міста. Це «Битва з татарами під Острогом 1578 р.», «Северин Наливайко в Острозі», «Повстання острозьких міщан проти княгині Ганни Алоїзи Ходкевич 1636 р.», «В’їзд Богдана Хмельницького в Острог у грудні 1648 р.», «Тарас Шевченко в Острозі», «Страйк учнів Острозької чоловічої гімназії 1905 р.» та багато інших. В 50-х роках минулого століття мисткиня інтуїтивно відчула внутрішню потребу малювати ікони й розписувати храми. Хоча це були часи войовничого атеїзму й займатися цим мистецтвом було небезпечно, проте, Лідія Спаська ризикнула, оскільки бачила в цьому свій шлях до Бога. Її іконописні роботи стали окрасою храмів різних країн.

У 1957 – 1958 рр. художниця розписувала Покровську церкву в Києві, де, до речі, самотужки створила майже усі ікони для іконостасу. На той час священиком у цій обителі був Олексій Глаголєв – один із найшановніших священнослужителів Києва, який, до речі, в часи нацистської окупації єдиний відмовився служити молебень за здоров’я Гітлера в день його народження. Наприкінці 1950-х років на запрошення отця Сергія Кульчицького Лідія Іванівна для церкви в с. Дермань Рівненської області намалювала Голгофу та ікону Петра і Павла. Згодом священик переїхав на північ  Росії й запросив художницю розписувати церкви у Великому Устюзі, Мурманську та Архангельську.

У 1960 – 1970-ті роки художниця розписувала церкви в Астрахані  (Росія) і Ташкенті (столиця Узбекистану). У середині ж 1970-х років Лідія Спаська працювала у Феодосіївській церкві в Луцьку. За спогадами очевидців, їй довелось малювати ікони на значній висоті, стоячи на лісах. Одного разу, захопившись роботою, Лідія Іванівна забула, що стоїть на дошці. Щоб краще оцінити свою роботу, відступила від неї на крок назад і в цей момент впала вниз, на підлогу храму, зверху ж посипались дошки. На крик збіглися люди, які вже подумки думали, що вона розбилась на смерть. Та на радість всім Лідія Іванівна не тільки не розбилась, але навіть і не покалічилась. Цей випадок вона розцінювала як Боже спасіння Люди, які пам’ятають як працювала Лідія Спаська у Свято- Феодосіївській церкві, розповідають, що вона була дуже набожна, небагатослівна, вела скромний спосіб життя, вдягалась у майже чернечий одяг. Мала вражаючу працездатність. У свої 60 років ця тендітна жінка розписала близько 150 кв. м. церковних стін. Художниця створила 56 образів святих, апостолів, ангелів-хранителів та 8 багатофігурних композицій.  Розписи Свято-Феодосіївської церкви – це свідчення професійної досконалості зрілого майстра. Єдиною діючою церквою в Острозі з 1961 до 1991 року був Свято-Воскресенський храм, який постійно відвідувала художниця. Для цієї церкви вона намалювала ікони «Христос і самарянка», «Ходіння апостола Петра по водах», «Зцілення сліпого». Коли наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років почали знову відкривати закриті в шістдесяті роки та будувати нові церкви, ікони для них часто замовляли у Лідії Спаської, яка на той час була одним з провідних іконописців Волині. Однією з кращих її робіт є монументальний образ «Розп’яття» висотою близько трьох метрів, намальований для острозького Свято-Успенського римо-католицького костелу. В 1991 р. після тридцятирічної перерви відкрився острозький Богоявленський собор й Лідія Іванівна намалювала для нього ікони «Трійця Старозавітна» (копія з ікони Андрія Рубльова), «Покладання у гроб», «Покрова», «Іоанн Предтеча». У 1994 р. Лідія Іванівна, маючи на той час 84 роки, безкоштовно розписала відновлену церкву у с. Гавчиці, де пройшли її дитячі роки. Протягом життя художниці в Острозі, Рівному, Луцьку, Нетішині влаштовувалось чимало персональних виставок Лідії Спаської. У 1998 році, маючи 88 років, художниця взяла участь у всеукраїнському конкурсі на кращий портрет першої фундаторки Острозької академії і здобула перше місце.

За своє життя Лідія Іванівна намалювала більше 200 ікон у храми багатьох міст, і більше 100 ікон приватним особам, крім того сотні чудових портретів, пейзажів, натюрмортів, картини на історичні теми. Загальне число художніх творів Лідії Іванівни більше тисячі, кількість ескізів не піддається навіть приблизній оцінці. Художниця ніколи не підписувала своїх творів, і нині догадатись чи належать вони пензлю Спаської можна, тільки вивчаючи характер письма. Твори художниці зберігаються в Острозькому та Рівненському музеях, а також Брестському та Мінському, у приватних колекціях багатьох міст України і за її межами. Весь доробок художниці за тематично-жанровим принципом можна поділити на: історичні й побутові картини, портрети, пейзажі, натюрморти, а також твори релігійного змісту. 15 серпня 2000 р. Лідія Іванівна Спаська упокоїлась. Поховали її біля могил батьків у Гавчицях поряд з церквою, яку люди побудували за її проханням, і яку вона всю безоплатно розписала наприкінці свого земного життя.