7 грудня 1900 року народилася мисткиня Катерина Білокур, яка увійшла до історії українського мистецтва завдяки своїм фантастичним квітковим композиціям. Квіти, намальовані Катериною Білокур, упізнають одразу, бо вони ніби висять у повітрі і випромінюють світло. «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ», – сказав про Білокур Пабло Пікассо. Між тим, художниця, як і всі українські селяни в СРСР на той час, не мала навіть паспорта. Однак сила її таланту була такою, що пробилася навіть крізь «залізну завісу».
Катерина Білокур пережила голод, війну і жила у скруті. Часом їй не було чим натопити хату. Але найгірше було те, що майже 30 років Катерині забороняли малювати.
Шлях художниці до мистецтва почався з самого дитинства. Вона рано почала малювати: її полотном була біла тканина, а фарбами — шматок вугілля. Вона довго це приховувала. У сім'ї Білокурів малювання для жінки вважалось зайвим і ледве не гріховним. Адже завданням жінки було вести господарство та вдало вийти заміж. Та для Катерини мистецтво було всім. Вона згадує, що кожному женихові ставила умову: вийде заміж, якщо той дозволятиме малювати. Ніхто на це так і не погодився.
Окрім малювання, у Катерини Білокур було ще одне захоплення — театр. Вона навіть намагалася вступити до театрального училища, однак її не взяли ні в Київ, ні в Миргород через те, що не було шкільного атестата. Так, двічі вона намагалась втекти від свого сільського життя. Білокур була письменною та освіченою, однак ніколи не вчилась у школі. Батьки вважали, що жінці не потрібна освіта.
У 1940-х усе нарешті змінюється завдяки щасливому випадку. Катерина любила слухати радіо, особливо літературні та театральні програми. Її дуже вразив та зворушив талант української оперної співачки Оксани Петрусенко. Вона написала листа та намалювала кетяг калини. І лист дійшов до адресатки в Київ! Завдяки опіці співачки про Білокур дізнаються в Полтавському музеї. І так, нарешті, починається період виставок, поїздок у музеї та знайомство з українськими культурними діячами.
Роботу "Цар колос" навіть показували в Луврі. Там вона загадково зникла і досі вважається втраченою.
Попри популярність та високий рівень майстерності, система забороняла виходити Білокур з образу наївної сільської художниці. Про гонорари теж не йшлося.
Майстерність самоуки Білокур не поступається митцям, які мали академічну освіту. Катерина самостійно навчилась не тільки малювати, а й створювати пензлі та розмішувати фарби, часом навіть на рукаві фуфайки. Фарби та полотна для неї були розкішшю. Можливо, якби Катерина не бідувала і не змушена була господарювати, то створила б ще більше робіт. У листах вона писала, що поки натопить взимку хату — вже не лишається часу на малювання.
Більшість робіт Білокур — це не натюрморти, як заведено вважати. На картинах помічаємо, що художниця поєднує різні квіти та овочі між собою, які не квітнуть в один і той самий час. Отже, вона вигадувала комбінації квітів. Як модерністка створювала свій світ. Але реальність теж потрапляє у цей світ — через чорний простір на картинах. Українська природа багата, але завжди поруч чигає чорнота: колонізація, терор, голод, війна.
Зараз роботи художниці зберігаються у багатьох музеях України, зокрема Національному музеї декоративного мистецтва.
Завітайте на книжкову виставку у відділ літератури з питань мистецтва нашої книгозбірні, щоб докладніше ознайомитися з літературою про життя та творчий шлях Катерини Василівни Білокур, майстрині народного живопису.
