"Сергій Параджанов. Велика і друга моя Батьківщина"

09 січня 2024 року виповнюється 100 років з дня народження Сергія Йосиповича Параджанова, українського та вірменського кінорежисера, сценариста, одного із представників хвилі українського поетичного кіно".

Вірменин грузинського походження, творець візитної картки українського «поетичного кіно» – картини «Тіні забутих предків» (1964), яка отримала 39 міжнародних нагород і 24 гран-прі на кінофестивалях (у Мар-дель-Платі, Римі, Салоніках та ін.

Сергій Параджанов – знаменитий на увесь світ режисер-авангардист. Свій неповторний талант і багату уяву він успадкував від матері, яка була дуже артистичною та ексцентричною, яскравою жінкою свого часу. Народився Сергій 9 січня 1924 року, він був третьою дитиною в сім’ї, але першим хлопчиком. Батько – Йосиф – був заможним антикваром у Тифлісі (нині Тбілісі, Грузія), тож сподівався, що саме син успадкує та продовжить родинну справу. У хлопця ж були інші плани. Тато йому так і не пробачив зраду сімейному бізнесу. Щоправда, вміння відрізнити коштовну річ від підробки не раз ставала у пригоді режисерові, коли той сидів без роботи й заробляв на життя скуповуванням антикваріату.

У 1942-му Параджанов вступив до Тбіліської консерваторії, потім навчався на будівельному факультеті в інституті інженерів.

Але точні науки його цікавили дуже мало, а ось світ мистецтва вабив все більше та нестримніше. І він вступає одразу до двох навчальних закладів: Тбіліської консерваторії (на вокальне відділення) і Хореографічного училища при Оперному театрі. Далі він вирішує продовжити навчання у Московській консерваторії, паралельно склавши іспити на режисерський факультет ВДІКу. Саме тут він вперше відчув, що знайшов себе.

Після закінчення інституту був направлений на Київську студію художніх фільмів (ім. О. Довженка) як режисер-постановник.

Ще будучи студентом, Параджанов познайомився з дівчиною на ім’я Ніг’яр (за походженням була татаркою) та невдовзі одружився з нею. Але кохання завершилося трагедією. Рідня дівчини, довідавшись про шлюб з іншовірцем, примчала в Москву й вимагала у Сергія чималого викупу за Ніг’яр, як велить звичай. Але грошей він не мав. Далі брати намагалися забрати сестру із собою, але дівчина не хотіла розлучатися з чоловіком. Тоді брати просто штовхнули бідолаху прямо під електричку, яка мчала на швидкості. Так завершився перший шлюб молодого режисера.

Другою дружиною Параджанова стала Світлана Щербатюк. Українка була напрочуд красивою, у пари народився син Сурен. Але ексцентричні витівки чоловіка було витримати неможливо, тому Світлана, забравши дитину, покинула Сергія.

У 1950-1960 роках Параджанов працював в Україні. Перші чотири роботи режисера “Андрієш”, “Перший парубок”, “Українська рапсодія” та “Квітка на камені” були оцінені критиками “на трієчку”. Десять років пропрацював Сергій на ниві кінематографу, не отримавши жодного визнання чи нагороди. Ніхто вже й не сподівався, що він стане видатним митцем. Але у 1966-му Параджанов зняв картину “Тіні забутих предків”. Фільм став справжнім вибухом у кіномистецтві, однією з найяскравіших подій радянського кінематографу 60-х років, його порівнювали з такими шедеврами, як “Летять журавлі” Михайла Калатозова, “Балада про солдата” Григорія Чухрая, “Іванове дитинство” Андрія Тарковського. Кінофільм “Тіні забутих предків” отримав 28 нагород на міжнародних фестивалях і конкурсах у 21 країні світу, що було неймовірним успіхом і визнанням.

“Тіні забутих предків” – чи не найвідоміший український фільм, який вирізняється поліфонічністю, символічно-ритуальним міфологізмом, детальним етнографізмом, експресивною поетикою та новаторськими внутрішньокадровими рухами камери. “Ми навмисне віддалися матеріалу, його ритму і стилю, щоб література, історія, етнографія, філософія з’єдналися у єдиний кінематографічний образ”, – скаже пізніше Параджанов.

І справді, зближення різних форм мистецтва – образотворчого, поетичного, музичного, їх синкретизм – чи не основа стилістики Параджанова, його творчої майстерності. Йому пощастило зібрати навколо себе виключно талановитих творців: художника Георгія Якутовича, оператора Юрія Іллєнка, акторів Івана Миколайчука, Ларису Кадочникову і композитора Мирослава Скорика.

Майстру вдалося відтворити дух однойменної повісті М.Коцюбинського, де первозданність смерекових лісів, гір та полонин переплітається з суворим життєвим укладом гуцулів, пройнятим містичним світосприйняттям. Фільм здобув призи на Всесоюзному кінофестивалі у Києві, Римі, Мардель-Плате, премію Британської академії — загалом же отримав двадцять вісім нагород.

Наступним знаменитим фільмом Параджанова став “Колір граната”, в якому він прагнув відтворити духовний світ та історію кохання вірменського середньовічного поета Саят-Нови. На жаль, новаторські ідеї режисера не знайшли розуміння в офіційних колах через “важкість сприйняття”. Фільм довго пролежав на полицях фонду, доки не був змонтований С. Юткевичем (таким чином, на сьогодні існують дві його версії). Але і “адаптовану для радянського глядача” стрічку швидко зняли з прокату через арешт Параджанова у 1973 році. Творчість рятувала митця упродовж довгих чотирьох років тюремного ув’язнення, які йому судилося пройти завдяки наклепу.

Дивна річ: знівечивши життя й кар’єру Параджанова-режисера, тюрма виплекала Параджанова-художника. Не маючи змоги довгий час проявляти себе у кінематографі, він зосередився на створенні колажів, що сприймалися його уявою як застиглі кадри кінострічки. За роки тюремного ув’язнення він зробив близько 800 робіт . Матеріалом для колажів ставало все, що потрапляло художнику на очі: папір, газети, скло, сухі квіти або листя, жерстяні коробки з малюнками, картини, порцелянові рамочки, лампи, свічники, пір’я, ґудзики, дроти, мереживо, уламки окулярів, циферблати, фрагменти коштовного посуду.

 

    Параджанова називали «генієм» та «маестро» його друзі – світові митці Федеріко Фелліні, Мікеладжело Антоніоні, Жан-Люк Годар, Анджей Вайда, Ів Сен Лоран, Андрій Тарковський та інші. Сам про себе режисер казав, що він: «вірменин, який народився у Тбілісі і сидів у російській в’язниці за український націоналізм».

Сергій Йосипович був і режисером, і сценаристом, актором, художником, скульптором, і композитором, костюмером, гримером, епістоляром та хореографом. Своїми вчителями Параджанов вважав Олександра Довженка та Андрія Тарковського. Великий вплив Параджанов здійснив на Федеріко Фелліні.

З нагоди київської прем’єри фільму “Ашик-Керіб” Сергій Параджанов дав своє останнє інтерв’ю українською мовою. І на завершення бесіди вигукнув: “Хай живе Україна! Хай живе український націоналізм у тому сенсі, у якому розумію його я: не можна допустити, щоб настав час, коли не буде слова українською, не буде пісні української, не буде сонця українського і не буде соняшника українського!”

“Не знаю, що чекає на мене, але знаю, що хотів померти в Україні. Хоч би там як, а я їй багато чим завдячую. Вона велика друга моя Батьківщина”, – так говорив Параджанов.

Але помер видатний режисер у Єревані 20 липня 1990 року. Того ж року отримав звання народного артиста УРСР (посмертно), а у 1991 році – Державну премію України імені Тараса Шевченка.Пам’ятник Сергію Параджанову — пам’ятник режисеру, народному артисту України Сергію Параджанову; встановлений в 1997 році в Києві на території кіностудії ім. Олександра Довженка на майданчику біля одного з центральних корпусів. Автор — скульптор Богдан Мазур.