Нема таких великих душ на світі

200 років від дня народження українського співака і композитора

Семена Степановича Гулака-Артемовського

Літературно-мистецький вечір

Україна з давніх давен була постачальницею співацьких голосів, що ними поповнювались як придворна капела, так і імператорські оперні трупи Петербурга та Москви. Багато видатних оперних співаків, що завжди прикрашали оперну сцену – вихідці з України. Серед найкращих з них –Семен Степанович Гулак-Артемовський, небіж письменника Петра Гулака-Артемовського.

Отож, 21 лютого відбувся літературно-мистецький вечір, присвячений 200-річчю від дня його народження.

Бібліотекар Олена Довгун, яка вела вечір, розповіла присутнім про життя і творчість співака і композитора:

"За три кілометри від містечка Городище нинішньої Черкаської області розкинувся невеличкий хутір Гулаківщина. Тут у родині священика місцевої Покровської церкви, Степана Петровича Гулака-Артемовського, 16 лютого 1813 року народився син Семен, який згодом став видатним оперним співаком, талановитим композитором, автором першої популярної української опери «Запорожець за Дунаєм».

Кінець 40-х і 50-і роки XIX століття були роками творчого розквіту композитора. Він виступав у концертах, провадив інтенсивну композиторську роботу, співав в оперних виставах і, крім того, досить вдало робив художні мініатюри на слоновій кістці. Саме в цей час він збирав матеріал для задуманої статистико-географічної таблиці міст Російської імперії, розробляв проект петербурзького водогону. Цей стислий перелік свідчить про широту світогляду Гулака-Артемовського, різноманітність його творчих шукань та життєвих інтересів. Але у співака з’явились перші ознаки втрати голосу. Замість головних партій, його призначають на другорядні ролі. В цей нелегкий для нього час Гулак-Артемовський почав працювати над своєю оперою «Запорожець за Дунаєм». Він давно замислювався над сценічним твором, в якому б знайшли своє втілення прагнення українського народу до волі, його хоробрість, благородство, любов до батьківщини. Так поступово виникла думка про оперу, музика в якій була б цілком народна. Й справді численні інтонації, поспівки та інші засоби музичної виразності запозичені ним з багатющої скарбниці української народної пісенності. В цьому змогли переконатися студенти 1 курсу Луцького педагогічного коледжу, які були присутні на вечорі .

Романс і пісню з опери виконала викладач Дитячої музичної школи №1 Емілія Михайловська.

Вперше твір було поставлено на сцені Маріїнського театру в Петербурзі 14 квітня 1863 року в бенефісі автора, котрий сам виконував провідну роль Карася. Наскільки відомо, це єдиний випадок, коли оперний соліст створив і поставив власну оперу. Що ще красномовніше може свідчити про багатогранність і масштабність його музичного таланту?

В Україні ж опера була поставлена значно пізніше 1884 року в трупі Михайла Старицького. Роль Карася виконував Михайло Кропивницький, Одарки – Марія Садовська, Оксани – Марія Заньковецька. У наші дні опера «Запорожець за Дунаєм» є одним з найулюбленіших народом творів. Вона здобула всесвітню славу і по цей день не сходить зі сцени.

Про останні роки життя Гулака-Артемовського відомо дуже мало. За свідченням сучасників, увесь свій вільний час він віддавав читанню. Цікавився новими науками, особливо уважно стежив за розвитком медицини, захоплювався методом лікування гіпнозом.

Залишивши сцену наприкінці 60-х років співак переїхав з Петербурга до Москви, на батьківщину своєї дружини. Вона була піаністкою і арфісткою, дочкою директора московських театрів. Семен Степанович жив з родиною у невеличкому церковному будинку Кудринської Хрестовоздвиженської церкви. Тут він і помер від запалення легенів 5 квітня 1873 року. Похований співак на Ваганьковому кладовищі в Москві.

Маска і душа геніального співака

140 років від дня народження російського співака
           Федора Івановича Шаляпіна
                   Книжкова виставка

Ім'я Федора Івановича Шаляпіна називають, коли замислюються про природу російської артистичної школи, про долю оперного театру, коли прагнуть дати відповідь на вічно нерозв'язне запитання - у чому природа геніальності. Його ім'я називають і тоді, коли мова заходить про долю інтелігенції, про зв'язок художника з рідною землею, про те, як болісно позначається відрив від неї. Про Шаляпіна говорять, коли згадують композиторів Глінку, Мусоргського, Римського-Корсакова, Рахманінова, художників Рєпіна, Сєрова, Коровіна, Врубеля, письменників Горького, Буніна. Розповісти про генія так, щоб він воскрес в уяві читача, - немислимо. Пояснити в чому секрет художнього і душевного потрясіння, яке відчували слухачі-глядачі в Росії, Франції, в Буенос-Айресі, в Мельбурні, - не можливо. Для цього потрібно, щоб оповідач був нечувано талановитий і зумів висловити те, що немислимо пояснити словами.  В цьому випадку треба покладатися на читача, від його уяви, від його чуйності, від його вміння слухати музичні записи співака.

Час необоротний. Сценічні і вокальні шедеври Федора Шаляпіна збереглися для нас лише в недосконалих кінематографічних копіях, звукозапису, в свідченнях очевидців. Мистецтво геніального актора невідтворюване. Ні фотографії, ні кінокартини, ні найдосконаліші музичні записи не в змозі злити воєдино те, що стає узагальненим сприйняттям безпосередньої артистичної творчості.

Але є ще одна дивна можливість особистісного спілкування з артистом без посередників - це написані ним біографічні книги: «Сторінки з мого життя» (1916) і «Маска і душа» (1932). Остання написана на схилі років, шістдесятирічним артистом. Біль розлуки з батьківщиною наклала свій відбиток на всю розповідь. Звичайно, багато чого залишилося за рамками розповіді: артист боявся повторитися - адже 15 років тому вийшла перша книга мемуарів. Дуже багато вмістилося в ті 15 років, які розділяють книги, ціла історична епоха, революція, злам колишніх соціальних форм, виникнення нових. Автор «Сторінки з мого життя» - художник, з вершини свого артистичного тріумфу розповідав про тернистий шлях у мистецтві. Автор «Маски і душі» досвідченіше, мудріше, суворіше ставиться до себе, до творчості, глибше судить і аналізує дійсність.

Уявлення про Шаляпіна, образ артиста і людини складався в широкому читацькому свідомості насамперед із суджень інтерпретаторів його творчості, біографів, літописців його життя. Література про Шаляпіна дійсно дуже широка і різноманітна - про нього писали не лише статті і музичні дослідження, він герой віршів, романів, повістей, оповідань, п'єс, кіносценаріїв, безлічі спогадів. Багатогранність великого артиста, його талановитість в різних галузях мистецтва нагадували про людей Відродження. Шаляпін був скульптором, малювальником, писав вірші, прозу, але став співаком - артистом, мислячим як художник, поет, композитор. Театральна історія знає імена багатьох видатних співаків. Але ніхто з них не міг змагатися з Шаляпіним в славі, прижиттєвої та всесвітньої.

Роздуми біля картин художника

70 років від дня народження волинського художника
    Геннадія Тарасенко

  Рівень  майстерності Геннадія Тарасенка виходив за провінційні масштаби нашого міста. Це був талановитий і неповторний художник. Його ім’я асоціюється з високим художнім смаком і великою працьовитістю. Тільки безкінечно жаль, що вік йому випав недовгий – він так рано і несподівано відійшов у вічність. 10 січня йому виповнилося б 70 літ. А 5 лютого, в день Геннадія, прихильники його творчості вирішили вшанувати пам’ять митця, зробили шляхетну справу і організували ретроспективну виставку з приватних зібрань міста. На виставці представлено більше 20 робіт. Це і портрети відомих людей Волині, натюрморти, пейзажи. Наш мистецький зал посвітлішав, побільшав, наповнився ледь помітним усміхом, теплом душевним, красою і ніжністю тих, хто дивиться нам і в очі, і в душу з експонованих картин.

 Розповідь про художника розпочала ведуча - головний бібліотекар відділу мистецтв Зоя Алексійчук: "Геннадій Петрович Тарасенко народився в апогей холодної воєнної зими 1943 року в с. Студениця Коростишівського району на Житомирщині. Його батько – військовий льотчик, пілот-винищувач, загинув у 1944 при визволенні України, так і не побачивши сина. Мати працювала стрілочницею в Житомирському вагонному депо. Геннадій, вдовиний син, маленький пагінець понищеного в 1917 році дворянського роду Скуратовичів , був незвичайною дитиною. Вже в шкільному віці він писав вірші, малював, зі сльозами на очах слухав музику, сам грав на народних музичних інструментах, перечитував масу книг – все що тільки можна було взяти у не дуже багатій повоєнній бібліотеці. Після закінчення школи навіть якийсь час працював бібліотекарем. Вихованням його займалася бабуся Леонора Скуратович з дому Свірчевських, яка і дала зернята благородства, делікатності. Він народився митцем, справа була тільки за тим, який вид творчості вибрати. Перемогло малярство. Перші фахові знання він отримав у Московському університеті самодіяльного мистецтва Ім. Н. Крупської, де була заочна форма навчання. Наступним кроком у формуванні Тарасенка - художника було навчання на монументальному відділенні живописного факультету Київського художнього інституту (1976-1981), нині вже Української академії мистецтва. За п’ять років навчання у майстерні народного художника України Олександра Лопухова, лауреата Національної премії ім. Т. Шевченка, Г. Тарасенко отримав блискучу школу. По закінченні - поїхав за направленням у рідний Житомир, повернувся досвідченим, цілком сформованим майстром. З 1981 по 1988 рр. працював у Житомирських майстернях Художнього фонду України. Виконував творчі замовлення монументального характеру: займався мозаїкою, фресками, вітражами, розписами. Слід його творчих пошуків – у багатьох будинках культури, адміністративних приміщеннях, оздоровчих закладах… Від 1988 року Г. Тарасенко переїжджає на Волинь і живе у Луцьку. Через два роки одружується з Оксаною Бальбузою, донькою актриси Лідії Бальбузи. Кохання, сім’я дають могутній поштовх для розвою таланту митця і кардинально змінюють напрямок його творчості. Не буде перебільшенням, коли скажемо – благодатним виявився для нього волинський творчий період. Саме на Волині увага художника концентрується виключно на станковому живописі. Він прагнув камерного стилю, глибини вираження почуттів, спалаху емоцій. А це можливе тільки у жанрі станковому. Портрет, пейзаж, натюрморт, історичні та станкові картини Г. Тарасенка стають окрасою міських та обласних виставок. Але найбільше реалізував себе у портреті. Заявив про себе сперш однією-двома роботами на художніх виставках. Але такими, що одразу привертали увагу, давали підставу говорити, що на Волині з’явився митець з своїм неординарним баченням світу, людей у цьому світі з їх болями, радощами, печалями. Його роботи, виставлені у Луцьку, Ковелі, Каневі, Києві, Бресті та інших містах завжди викликали великий інтерес і високу оцінку. Вони зберігаються у колекціях не лише України, але й Австрії, Австралії, Канади, США, Бельгії, Болгарії, Німеччини,Угорщини, дуже багато у Польщі і Росії…І не тільк у приватних, але й державних колекціях. Наприклад, у Канадському посольстві. Його працездатність просто вражала – рідко хто з митців працює так багато і так плідно. Ще в студентські роки, роки навчання у Київському художньому інституті Геннадій Тарасенко під час практики з мольбертом і пензлями приїжджав, як на прощу, до Канева. І всі роки мріяв привезти свої роботи, познайомити з своїм творчим доробком людей з різних кінців України, країв далеких, які приїжджають до священної Тарасової гори, до музею і пам’ятника Кобзаря. Влітку 1999 року його мрія здійснилась. У Національному музеї-заповіднику Тараса Шевченка відбулась презентація виставки робіт художника із Луцька Геннадія Тарасенка. До неї увійшли близько п’ятдесяти картин. Це був проект, куратором якого була народна артистка України Людмила Приходько. Він був першим посланцем Волині, чиї полотна експонувалися у найсвятішому місці України. Його виставка була дуже високо оцінена фахівцями і шанувальниками мистецтва. І на знак особливої поваги до художника йому було вручено пам’ятну Шевченківську медаль."

 Кожен глядач сприймає твір мистецтва по своєму. Емоційний вплив таких полотен на людину колосальний. І всяк бачить і розуміє те, що йому дано. Геніальність Тарасенка - художника якраз і виявляється в здатності скупим мазком кисті збурити такий вир емоцій в глядацькому серці, а далі думай сам.

Щастя жити поряд з художником, бачити його творіння, спілкуватися випало присутнім на виставці:

Надія Гуменюк - відома українська письменниця і журналіст, перша дитяча книжечка «Чапики - чалапики» якої була видана у Луцьку у видавництві «Надстиря» у 1999 році, з ілюстраціями талановитого художника Геннадія Тарасенка

.

Приходько Людмила Іванівна, народна артистка України

Простопчук Василь Васильович, заслужений журналіст України

Карпук Володимир  Георгійович, заслужений лікар України

 

 Зеленова Лариса Феодосіївна, заслужена артистка України

 Рівець Товій Михайлович, народний артист України

Комарук Зоя Василівна, народна артистка України

 Марчук Володимир Павлович, голова обласної організації Національної спілки художників України



Навроцька Зоя Михайлівна, завідувачка художнього музею

http://www.volynnews.com/news/society/v_lutsku_vshanuvaly_pamyat_vydatnoho_zemlyaka-khudozhnyka_tarasenka_foto/

http://www.volynnews.com/allnews/view.php?id=37975

Послідовник традицій М.Лисенка

150 років від дня народження українського композитора

  Остапа Нижанківського

    Книжкова виставка

Остап Йосипович Нижанківський – видатний український композитор, диригент та громадський діяч, збирач українських народних пісень, палкий прихильник творчих принципів М. Лисенка, один з перших його послідовників у Галичині. Закінчив духовну семінарію, працював священиком у с.Завадові, що на Стрийщині. Проте, духовний сан аж ніяк не став йому на заваді здобути самотужки музичну освіту.

1885 року Остап Нижанківський заснував у Львові музичне видавництво «Бібліотека музикальна», яке видавало передусім твори українських композиторів.

Невелика творча спадщина талановитого митця збереглася, в основному, в рукописах та деяких літографічних виданнях. Це переважно вокальні твори. Проте, появу Остапа Нижанківського на творчому горизонті Західної України можна порівняти з польотом метеора, що розсіяв навколо себе яскраве світло неабиякої обдарованості і творчого ентузіазму.

Великий син українського народу був заарештований польськими жандармами 21 травня 1919 року у с. Завадові і під конвоєм доставлений у Стрий, а наступного дня розстріляний без суду та слідства. Похований на кладовищі у Стрию.

На сьогоднішній день ім’я і творчість Остапа Нижанківського повернуто його землякам. Відновлено його твори. Про славного сина України відзнято також документальний фільм.

   Бібліотекар відділу мистецтв Олена Довгун підготува книжкову виставку про Нижанківського. Ось, яку  літературу вона відшукала у фондах нашої бібліотеки:

1. Дем’ян Г. В. Музей Остапа і Нестора Нижанківських / Г. В. Дем’ян // Народна творчість та етнографія. – 1998. – № 6. – С. 9.
2.Дитиняк М. Українські композитори: біо-бібліограф. довід. / М. Дитиняк. – Едмонтон, 1986. – (Серія Довідників № 14). – 160 с.
Про О. Нижанківського – С. 103.
3. Загайкевич М. Музичне життя Західної україни другої половини XIX ст. – К.: Видавництво Академії наук Української РСР, 1960. – 191 с.
Про О. Нижанківського – С. 185-187.

4. Кияновська Л. О. Українська музична культура: Навч. посіб. – Львів: Тріада плюс, 2008. – 344 с.

Про О. Нижанківського – С. 103-104.
5. В. Луговенко, Н. Ніколаєва. Остап Йосипович Нижанківський // Луговенко В., Ніколаєва Н. Українська хорова література. – К., 1985. – С. 20.
6. Людкевич С. Дослідження, статті, рецензії, виступи. Т. 2. Упорядкування, редакція, переклади, примітки і бібліографія З. Штундер. – Львів: Дивосвіт, 2000. – 816 с.
Про О. Нижанківського – С. 360, 362, 372, 380, 382, 383,391, 404, 410, 430, 454, 519, 520, 522, 546, 615, 625, 647, 649, 651, 654, 667/760
7. Михальчишин Я. Остап Нижанківський – композитор і громадський діяч / Михальчишин Я. // Михальчишин Я. З музикою крізь життя. – Львів: Каменяр, 1992. – С. 184-192.
8. Муха А. І. Композитори України та української діаспори: Довідник / А. І. Муха. – К.: Муз. Україна, 2004. – 352 с.
Про О. Нижанківського – С. 216-217.

9. Пастух Н. Про один із найстаріших пам’ятників Тарасові Шевченку / Н. Пастух // Літературна Україна. – 2012. – 8 берез. – С. 1, 15.

10. Рудницький А. Українська музика: історико-критичний огляд. – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1963. – 406 с.

Про О. Нижанківського – С. 136,137, 303, 310, 311.

11. Співоче поле України / Упоряд. Б. А. Артищук. – К.: Молодь, 2004. – 399 с.

Про О. Нижанківського – С. 374.

12. Штундер З. О. Й. Нижанківський / З. Штундер // Історія української дожовтневої музики / За ред. О. Я. Шраєр-Ткаченко. – К., 1969. – С. 460-469.

13. Яременко С. Нижанківський Остап (1862-1919) / С. Яременко // Нариси з історії української культури. Кн. 2. – Едмонтон, 1984. – С. 24.

Великий реформатор сцени

150 років від дня народження російського режисера
         К.С.Станіславського
                          Книжкова виставка

Років 80 тому ім'я Костянтина Сергійовича Станіславського було відомо широкому глядачеві головним чином як ім'я засновника Художнього театру, видатного актора і геніального режисера. Набагато більш обмежене коло людей, переважно фахівців, бачили у геніальному художнику і найбільшого мислителя, теоретика театрального мистецтва, творця знаменитої теорії сценічного реалізму, відомої під назву «системи» Станіславського. В даний час багато в сприйнятті імені Станіславського змінилося. Тепер всі знають, що Станіславський створив «систему», але на другий план відходить іноді натхненний, одержимий художник, творець чудових спектаклів, творець дивовижних образів Тригоріна, Сатіна, Вершиніна, Астрова.

 До 150-річного ювілею Станіславського у відділі мистецтв організована книжкова виставка, на якій представлені в більшій мірі саме його теоретичні роботи,  думки про мистецтво.

Час не владний над великими витворами мистецтва, але з чарівною силою він переоцінює художні цінності, по-новому переосмислює їх значення і виявляє в творчості видатних митців нові грані. І якщо геній художника поєднує в собі не тільки творчу силу, але й аналітичний дар дослідника природи мистецтва, випробуванню часу піддаються не тільки створені ним художні твори, а й вся його система поглядів і уявлень про мистецтво. Час все в більшій мірі і з більшою повнотою виявляє і стверджує життєвість і неминущу цінність теоретичної спадщини К. Станіславського. Жоден художник не здатний залишитися до Станіславським байдужим. Можна йти у мистецтві іншим шляхом, але не рахуватися з його спадщиною не можна.

Станіславський сам ніколи не знав спокою у творчості і нікого не залишався спокійним. Дуже добре про нього сказав артист Качалов - з ним важко, без нього неможливо.

Художник-оформлювач української державності

  

Василь Григорович Кричевський – унікальна постать в мистецтві України XX cтоліття, яка напродчуд довго чекала на повернення в український культурний контекст. З нагоди 140-річчя від дня народження художника у відділі літератури з питань мистецтва організована виставка «Засновник українського стилю в архітектурі». Бібліотекар Олена Довгун зробила підбірку літератури, яка на сьогоднішній день різносторонньо висвітлює багатогранну творчість Василя Кричевського. Ось, що ви коротко можете почерпнути з опрацьованого нею матеріалу:

«Народився художник 31 грудня 1872 року на Сумщині. Освіту здобув самотужки, відвідуючи вільним слухачем Харківський університет. Саме відсутність «чужої школи», якою тоді виступав московський інститут, допомогла йому знайти свою власну українську дорогу.

70 літ життя й творчості дослідника українського мистецтва пов’язані з Україною, з них понад 30  років – з Києвом. Саме в цьому древньому місті створювалась більшість його шедеврів.

1917 року Михайло Грушевський, тодішній голова Центральної Ради, доручив Василю Григоровичу розробити для Української Народної Республіки проект паперових грошей номіналом дві гривні. Цю роботу майстер виконав у блискучій графічній манері. Також йому випала честь створити Великий і Малий герби Української Народної Республіки, що нині відроджено в якості державного (Малого) герба України.

У чому ж полягає унікальність митця? Та в тому, що він не тільки стояв біля витоків художньої освіти в Україні, не був лише художником-оформлювачем української державності, а й плідно працював у царині архітектури, малярства, дизайну, книжкової і станкової графіки, сценографії тощо. Разом із Данилом Щербаківським доклав усіх зусиль, щоб піднести в очах людей здобутки народної культури. Це, на його думку, мало сприяти утвердженню країни на світовій арені. Саме тому Василь Григорович збирав предмети, які найбільше засвідчували оту незрівнянну, поряд з іншими народами, самобутність українців. Усі ці скарби з часом формували неповторну колекцію, яку, на превеликий жаль, було повністю знищено 7 лютого 1918 року.

Майстер розпочав свою мистецьку діяльність як архітектор. Створений за його проектом будинок Полтавського земства (1903-1908), а нині це Полтавський краєзнавчий музей, було визнано взірцем українського архітектурного стилю. На жаль, ця будівля згоріла під час Другої світової війни і була відбудована з багатьма змінами 1964 року. Також Василю Кричевському належить авторство меморіального музею Шевченка в Каневі (1931-1934 рр.) Було багато й інших архітектурних проектів. Проте, доля його малярських творів краща за долю архітектурних. Це пояснюється тим, що вони створювались без будь-якого редагування.

Загалом за життя Василь Кричевський створив понад 3 тисячі робіт. У радянський час систематично відбувались їх вилучення й знищення з фондів музеїв і бібліотек.

1943 року стомлений від постійного тиску Василь Кричевський виїхав за кордон до сина в Париж, а в 1948 році переїхав з дружиною до доньки Галини у Венесуелу, де до останнього свого подиху продовжував працювати. Після війни роботи майстра експонувалися на 17 виставках, з них лих лише тричі на Україні. Це пояснюється тим, що митець емігрував, а його ім’я було під забороною.

Помер майстер у м. Каркаасі 15 листопада 1952 року напередодні свого 80-річного ювілею. Після здобуття незалежності Україною на батьківщину художника було повернуто значну частину його творчої спадщини».

В творчих пошуках

 Фотовиставка Валентина Однов’юна

 Фотографія - найтонше мистецтво зупиняти час в той самий, єдино правильний момент, знаходити унікальний кут зору, під яким звичне стає неймовірним, з разючою точністю вихоплювати з навколишньої реальності фрагменти і перетворювати їх на справжні шедеври. В наш час для того щоб створити чудові знімки  не обов'язково бути професіоналом: достатньо доброго чуття, загальних уявлень про композиції і якісного фотоапарата. Безсумнівно, що загострене почуття прекрасного, сприйнятливість до пульсу всесвіту, вміння знаходити особливе в тривіальному і доносити свій погляд до глядача неспотвореним - задатки фотографа, які, мабуть,  живуть в багатьох з нас, але не кожен готовий обрати цю стезю основною в житті. Адже серед нескінченної кількості можливостей для самореалізації напевно знайдуться й такі, в яких ми не просто гарні, а блискучі і, безсумнівно, успішні. А фотографія залишиться нашою пристрастю, постійної і сильною, але не спонукає витрачати роки на відточування майстерності. 
 Ці слова, безперечно,  не стосуються   автора  фотовиставки, яка відкрилася в відділі мистецтв 4 грудня - Валентина Однов’юна, цікавого в усіх відношеннях і який, безперечно,   володіє талантом фотохудожника. Він обрав цю стезю творчості основною в своєму житті. Валентин багато фотографує і не намагається когось копіювати, старається бути чесним по відношенню до своєї творчої сутності. Народився Валентан Однов’юн у 1987 році в місті Харкові. В 13 років Валентину поставили діагноз онкозахворювання. Після чотирьох років хвороби і реабілітації Валентин захопився фотографією.  Валентин закінчив Харківський професійний поліграфічний ліцей за спеціальністю оператор комп’ютерної верстки і Харківський національний педагогічний університет імені Григорія Сковороди за спеціальністю вчитель англійської мови.  
З 2005 року він  активний учасник обласних виставок, що проводилися на базі Харківського обласного центру народної творчості, а також дипломант VII, VIII етнічно-мистецького фестивалю «Печенізьке поле» (2008-2009 рр.) і міжнародного фестивалю «Покуть» (2010 р.). На сьогоднішній день Валентин брав участь у 10 спільних фотовиставках в Україні та 7 персональних виставок в Україні та Європі, взяв участь у 3 проектах і аукціонах на підтримку онкохворих дітей та дітей сиріт. У 2011 році Валентину була вручена подяка Королівського Посольства Норвегії в Україні. Валентин Однов’юн – фотохудожник міжнародного рівня. Публікації про нього неодноразово з’являлися в країнах Європи, СНД, а також США, Аргентині, Бразилії та Кореї. Його фотографії зберігаються в приватних колекціях Литви, України, Росії, Туреччини, США, Бельгії та Італії. Це вже 8 персональна виставка Валентина. І хоча у хлопця немає спеціальної освіти, саме фотографію бачить своїм покликанням.  На виставці, яка має назву «В Пошуках», представлено 23  різножанрових світлин. В основному це фотознімки пейзажів, Абсолютно всі фотографії, представлені на виставці в чорно-білих тонах. На думку фотографа, чорно-біла картинка чіткіше, ніж кольорова відображає ідею і суть роботи. У роботах Валентина відразу помічається унікальне бачення незвичайного в повсякденному.         Знайти об'єднуюче слово для різножанрових робіт вкрай важко - схоже, автор прагне відобразити все те незвичайне і прекрасне, що щодня потрапляє в поле його зору. Особливу увагу художник приділяє контрастності і кольору, що викликає асоціації з використанням особливих технік зйомки та технічної обробки зображення. Однак автору чуже використання фотошопу, він прагне створити необхідні умови ще в процесі зйомки, що дозволяє домагатися надзвичайного правдоподібності зображень. Як і будь-який художник, що знаходиться в безперервному творчому пошуку, автор представлених робіт намагається відобразити своє бачення світу, а це є джерелом творчого натхнення. 

 Сюжет-роздум. Це особливість робіт фотохудожника Валентина  Однов’юна. Молодий автор любить життя. Кожна з його 23 фотографій - погляд на події, які запам'яталися.   На стінах немає жодної нудної фотографії - кожна несе свій настрій і це від випадкових, не постановочних кадрів. Тоді враження найяскравіші. А ще цікаво, що загалом Валентин постійно носить з собою кілограмі шість. Адже у нього при собі завжди фотокамера, три об’єктиви, спалах. Для фотографа момент, який зачепив, може зустрітися на кожному кроці. 

Чудові мелодії, які виконували на гітарі Світлана та Анастасія Семенюк, допомагали глядачам налаштуватися на мистецьку хвилю. 
 За новими враженнями Валентин Однов’юн на Західну Україну збирався заплановано. Тут хлопець гостював тільки в дитинстві. А зараз він приїхав до Луцька вже з фотоапаратом. Сподіваємося, що він знайде цікаві кадри і згодом побачимо їх на новій виставці.

Перший народний артист України на Волині. Спомин після життя.

Літературно-мистецький вечір до 100-річчя від дня народження українського актора і режисера, народного артиста України Григорія Канішевського

По обіді 26 листопада 2012 року у Волинській обласній науковій бібліотеці імені Олени Пчілки було надзвичайно велелюдно. Зібралося близько сотні представників театральної громади міста, нащадки актора, щоб вшанувати пам’ять першого на Волині народного артиста України Григорія Митрофановича Канішевського з нагоди його столітнього ювілею.

На великому екрані демонструвалися світлини із вистав, у яких він грав, його образи-портрети у ролях Черкаського, Волинського театрів. Присутні мали змогу візуально переконатися у широті його виконавської палітри, неповторності створених ним образів. Ті, хто «ходив колись на Канішевського» впізнали голос улюбленого актора (касети зберігаються в його родини). А ще були представлені фамільні реліквії – справжнісінька знахідка для дослідників мистецтва: численні рецензії, світлини, програмки постав, рукописи. Волинь була кінцевою, найвищою сходинкою до вершин високої майстерності Григорія Канішевського.

Народився Григорій Канішевський 26 листопада 1912 року в м. Києві. Батько працював на залізниці оглядачем вагонів і помер 1920 року, його замордували петлюрівці. Після смерті батька жити стало важко. Працював лише старший брат Сава. Решта дітей – школярі. Григорій був найменшим у сім’ї. Мати була неписьменною. Часто під час жнив їздила до свого рідного села Рудьківка, що на Чернігівщині, жати за сніп. У 1927 році, закінчивши семирічну трудову школу залізничників, Григорій вступив у школу ФЗУ при кондитерській фабриці імені Карла Маркса і після закінчення її залишився там працювати. А згодом він за порадою старшого брата, перейшов на Київський паровозовагоноремонтний завод, працював токарем по металу найвищого розряду. Молодий хлопець з однаковим запалом віддавався роботі і брав активну участь у драматичному колективі клубу залізничників імені Фрунзе. Виступаючи в драматичному гуртку, він і гадки не мав, що це – початок його великого творчого шляху. У житті все вирішують обставини, в яких людина опиняється. Можливо, якби в долі Григорія Канішевського не трапився драматичний гурток, не залюбив в театр раз і назавжди, доля склалася б інакше. Але все склалося саме так – у житті майбутнього актора з’явилося мистецтво. Він відчув його смак. Провідні актори і режисери Києва допомагали цьому драматичному колективові, і, звичайно, не могли не помітити обдарованого юнака. Згодом Григорія Канішевського запрошують як актора до Другого Робітничо-селянського театру у місті Бородянка під Києвом. У 1932 р. базою Другого Робітничо-селянського театру імені Шевченка стає місто Черкаси. Йшли роки, театр міцнів і бажання продовжити акторську нелегку і цікаву працю не полишали Канішевського. Репертуар став серйозним. Грали навіть «Бориса Годунова» О. Пушкіна. Черкаський театр мав авторитет, великий успіх у глядачів. Але почалася війна. Як правило, театральні колективи всіх великих міст встигли евакуюватися. Черкаському ж не поталановило – він, якщо можна так сказати, потрапив під колеса військової машин. 13 вересня 1941 року театр перестав існувати. Але тільки на деякий час. У 1944 році Григорія Канішевського було призначено директором театру. Він виправдав довір’я. І як директор зробив усе можливе, щоб Черкаський театр імені Т. Шевченка швидше почав діяти. Сам він невдовзі став провідним актором Миргородського пересувного театру.

І вже в 1945 році Миргородський театр з Полтавщини в повному складі за рішенням уряду був переведений на Волинь, в Луцьк. Саме на Волині особливо яскраво розцвів його талант, саме тут акторська майстерність досягла вершин. Він став окрасою волинської сцени. Майже 30 літ, починаючи з 1945 року, щовечора на сцені обласного музично-драматичного театру ім. Т. Шевченка зустрічалися лучани й гості нашого міста з талановитим актором. Кожна нова роль митця ставала подією, глядачі йшли на Канішевського, йшли на зустріч з високим і прекрасним мистецтвом. То був неповторний час, коли гаряче й віддано любили книгу і театр, коли нова книга і прем’єра в театрі були найвищими цінностями. Луцьк для Григорія Канішевського позначений не тільки театром, де його гаряче любили глядачі.

Його життя було насиченим і сповненим різноманітної діяльності. Григорій Канішевський здійснив постановку кількох вистав, сам створив драматичні твори «Осине гніздо» і «Шахтарська рапсодія». Сім років він викладав у студії при обласному драмтеатрі, дав путівку у життя багатьом служителям Мельпомени, допомагав становленню талановитих особистостей. Доля відвела на цьому світі Григорію Канішевському майже 80 років. Першого листопада 1991 року актор помер. І хоч останні роки свого життя він безпосередньо не працював у театрі, але не поривав з колективом, жив його радощами, болями і надіями. Він лишився у добрій пам’яті колег, глядачів, людей, залюблених у театр, у світле й прекрасне мистецтво майстра сцени – народного артиста України Григорія Канішевського.

З ініціативи колег, у 1995 році на будинку, що на проспекті Волі , 7, де з 1954 і до останніх своїх років жив Г. Канішевський, встановлено меморіальну дошку.

Є різні подоби пам’яті. Пам’ять, яка знайшла місце у багатотомних енциклопедіях, і пам’ять, яка залишилася в людях. Саме вона і промовляла про нашого славного земляка.

 Спогадами про Григорія Канішевського
 поділилися:

Данило Поштарук, директор Волинського обласного театру ляльок; заслужений діяч мистецтв України;














  заслужений артист України Олександр Пуц;

актори волинського театру Мирослав Юзефович

і Адам Даценко;














заслужена артистка України Лариса Зеленова;

 народна артистка України Людмила Приходько.









 Зустріч стала квіткою пам’яті цьому прекрасному акторові, який створив особливу епоху волинського театру, котра не відійшла із ним – вона зосталася незатертим знаком в історії театрального мистецтва.

Вечір підготувала і провела головний
 бібліотекар відділу Зоя Алексійчук

Повернення Майстра

 130 років від дня народження українського художника        Михайла Бойчука

                      Перегляд образотворчих матеріалів

              Неупереджено розглядаючи зародження, становлення і розвиток українського новітнього мистецтва, фрескового живопису і всього монументального живопису ХХ століття, не можна обминути імені Михайла Бойчука.            Доля не була прихильною художникові, внаслідок чого він протягом тривалого часу залишався невідомим широкому загалові. Його фрески не збереглися, картин і рисунків відомо мало, осталися поодинокі репродукції творів. Пошуки матеріалів про Бойчука приводять багатьох авторів публікацій у село Романівка Теребовлянського повіту в Галичині (Тернопільська область), де 30 жовтня 1882 року народився майбутній художник. Родинна хата після війни згоріла і згодом була розібрана. Разом з хатою пропали ранні малюнки. Чудово, коли в юності трапляється людина, яка допоможе обрати вірний шлях у житті. В біографії визначних людей нерідкі такі випадки. Вчитель і директор школи в Романівці Ковальський побачив в хлопця мистецькі здібності і допоміг йому виїхати до Львова на навчання.
         При матеріальній підтримці Наукового товариства імені Тараса Шевченка Михайло Бойчук продовжував освіту у Відні, потім у Краківській Академії красних мистецтв, Мюнхені та Парижі.
         Взагалі у графіці Бойчук працював небагато та збереглося з його графічних творів зовсім замало. Проте в них розв’язувалися основоположні проблеми школи Бойчука – художнього методу, стилю, форми. Про один з найбільш ранніх малюнків митця «Жінка» дізнаємося з книги К.Сліпка-Москальціва «М.Бойчук», в якій цей портрет відтворено. Зроблено його у 1907 році під час перебування митця в Парижі. Там також написаний інший малюнок художника «Жінки з гусками». Порівняння цієї речі з «Жінкою» виявляє, що в ній лінія стає найголовнішим компонентом композиції, тоді як в «Жінці» їй відводилася додаткова роль. Рух, життя лінії, динаміка, напруженість – ось що цікавить тепер Бойчука.
         У 1912 році Михайло Бойчук повертається з-за кордону на Україну. Від часу перебування Бойчука у Львові вціліла невелика збірка його станкових творів, збережена художницею Ярославою Музикою. Вони залишилися головним джерелом дослідження його творчого доробку, знищеного майже повністю. Випадкові, часом незавершені невеличкі рисунки, начерки, живописні композиції, доносять творчу думку їхнього автора, свідчать про його пошуки національних тем, форми та нового естетичного канону. Серед робіт новизною рішення привертає невеликий портрет Кобзаря. Самим лише легким окресленням олівцевої лінії Бойчук досяг переконливості величного і скорботного образу поета. У виконаних з натури рисунках М.Грушевського та А.Шептицького лінія також не моделює форму, а втілює суть образу від перших начерків аж до самого завершення портретів.
       Продовжуючи свої попередні пошуки сучасного національного стилю, митець, всупереч натуралістичному, етнографічному напрямку, виходить за рамки реального буття заради виявлення «природного», «первісного» змісту. Такий підхід спостерігаємо в його «Молочниці», виконаній темперою на папері. Орієнтація на міф, тяжіння до вселенських узагальнень, до символу у цьому образі було характерним для нової естетики ХХ століття з її прагненням до «ідеальної реальності, вищої за реальність справжню».
    У 1917 році в Києві була заснована Українська Академія. В склад її професорів увійшов Михайло Бойчук. Михайло Бойчук, його учні та послідовники склали основне ядро найбільшого художнього об’єднання того часу – Асоціації революційного мистецтва України (АРМУ), заснованого в 1925 році. У ті роки на Україні поширився монументальний живопис. Найбільші за обсягом і значенням були розписи Луцьких казарм у Києві. Над розписами стін працювало близько 200 художників різних напрямків і шкіл. 14 композицій виконала група студентів Української Академії мистецтв під керівництвом професора М.Бойчука. Темою розписів, виконаних клейовими фарбами, була праця і побут робітників та селян. Крім кількох репродукцій, від них не залишилося нічого. Зацікавленість настінним монументальним живописом привела Бойчука до реставрації пам’яток українського церковного малярства, фресок давньої церкви Розумовських у Лемеші. Визначною монументальною роботою були фрески Селянського санаторію ім. ВУЦВК в Одесі (1928). Вони складалися з великих тематичних панно (одне з них виконав особисто Бойчук), портретів та орнаментального оформлення.
       Якщо повернутися до графіки Бойчука, треба зауважити, що він був одним із тих. хто стояв при витоках українського графічного дизайну. Збереглися відбитки проектів грошового знаку на 40 карбованців та театральної марки, виконані Бойчуком у 1918 році. Лаконізм, чіткість композиційної побудови, спрощеність рисунку – це риси, які визначають пошуки в графіці Бойчука, що простежуються у двох плакатах 1920 року, котрі дійшли до наших днів, - «Несите подарки Красной армии» та «Шевченківське свято». В першому плакаті певна спрощеність малюнка та поєднання зображень з текстом викликає асоціацію з лубком. З іншого боку, виразність ліній, круглястість окреслень похилених постатей створює атмосферу лагідності, внутрішньої доброти, що явно спрямовано на виклик відповідного відгуку у глядача. Зовсім іншу реакцію, викликає образ вершника у плакаті «Шевченківське свято», де діагональ древка прапора, перетинаючи аркуш, має особливе формальне значення в композиції, підкреслюючи в ній нестримний, вседолаючий рух. Слова Тарасового «Заповіту» доповнені підписом «Шевченківське свято», не тільки підкреслюють масштабність змісту образу, а й показують, як митець сприйняв революцію.
     Інтерес до творчості Михайла Бойчука сьогодні набуває особливого значення. Праця художника не вимірюється лише кількістю творів. Адже окрім творів живопису та графіки, він виступив як новатор-монументаліст, який створив власну школу в монументальному малярстві.