Сьогодні, 13 серпня у відділі літератури з питань мистецтва відбувся майстер клас в техніці «аплікація».

 Цього чудового літнього дня  до нас знову завітала майстриня Ричко Віта Костянтинівна, щоб допомогти нам поринути у багатобарвний, фантастичний безмежними можливостями світ мистецтва. У талановитих руках пані Віти навіть старі списані журнали стали матеріалом для втілення творчої фантазії.

На наших очах з кольорових клаптиків старого паперу складалися фантастичні дивовижні пейзажі, химерні композиції та казкові тварини... Всі учасники нашої майстерки мали змогу спробувати себе в ролі митців, підбираючи кольори та форми , фантазуючи з композицією задуму та працюючи над деталями.

  Обрана техніка має безліч можливостей для втілення найрізноманітніших ідей, дозволяючи виконавцю в повній мірі проявити свою фантазію. Можна звісно, скористатися і зразками запропонованими майстринею, та неважливо який шлях обрано, головне те відчуття занурення у дитинство, радість творчості, якої нам дорослим так не вистачає в нашому житті. А ось і результати, так би мовити наші шедеври, та головне радість творчого процесу у невимушеній дружній атмосфері.

«Мельпомена української сцени» 04.08. – 170 років від дня народження Марії Заньковецької, української акторки і театральної діячки.

      4 серпня 1854 року народилася Марія Заньковецька — королева українського театру, життя якої за драматичністю не поступається її ролям.

  Марія з’явилася на світ у селі Заньки на Чернігівщині у дворянській родині судді Костянтина Адасовського. Освіту отримувала в приватному пансіоні Чернігова, юнкою грала в аматорському театрі Ніжина, мріяла стати співачкою. 17-річною вийшла заміж за офіцера артилерії Хлистова — і разом з ним опинилася в Бесарабії, у фортеці Бендери, де познайомилася з унтерофіцером Миколою Садовським, одним з братів Тобілевичів, згодом засновників українського театру. Обоє залюблені в сцену, в умовах одноманітного життя у фортеці вони вигадують разом ставити вистави — "Наталку Полтавку", картини з російсько-турецької війни. Вистави йдуть з аншлагом, успішному дуету радять виходити на професійну сцену. Проте на деякий час життя їх розводить: Марія з чоловіком виїжджає до Фінляндії у фортецю Свеаборг, вчиться вокалу в Гельсінкі, отримує ангажемент у Гельсінській опері… Та листування із Садовським і пропозиція доєднатися до трупи Марка Кропивницького, яку саме організовували в Україні, змушують Марію одного дня наважитися на рішучий крок: 1882 року вона вирушає до Єлисаветграда — і розриває подружні стосунки, подавши на церковне розлучення. Останнє коштувало їй заборони Синоду надалі виходити заміж і втрати батьківської прихильності. Коли доньку запросили до театральної трупи, велика родина Адасовських колегіально вирішувала, пускати її в артистки чи ні. Ухвалили: нехай грає, але ні фамільного прізвища, ні чоловікового "легковажною професією" не соромить. Так Марія взяла собі псевдонім, утворений від назви рідного села, — Заньковецька.

    Заньковецька дебютувала в "Наталці Полтавці" наступного дня по приїзді до Єлисаветграда. Після ролі Ярини в "Невольнику" Шевченка засновник театру Марко Кропивницький подарував актрисі бірюзовий перстень, сказавши: "Заручаю тебе, Марусю, зі сценою, тепер мені є для кого писати драми". Карпенко-Карий, приїхавши на прем’єру вистави за своєю п’єсою "Наймичка", розчулений грою Заньковецької, плакав просто в глядацькій залі. Чайковський, побачивши актрису в "Безталанній", надіслав їй лавровий вінок з написом "Безсмертній од смертного". Коли 1886 року Кропивницький повіз свою трупу на гастролі до Петербурга й Москви, три місяці поспіль вистави йшли з аншлагом, квитки розкуповували за тиждень наперед. Гра акторів, як і режисура Кропивницького, декорації, музичне оформлення на рівень випереджали імператорські театри. Театрали назвали Заньковецьку королевою сезону — і це в той час, коли, крім російських прим Єрмолової, Савіної та Стрепетової, виступали також італійка Елеонора Дузе й француженка Сара Бернар, а українськомовний репертуар нашої актриси був обмежений цензурою до п’єс на побутову сільську тематику.

    Проте гра Заньковецької змушувала глядачів співпереживати її героїням так, як вони не співчували шекспірівській Джульєтті, а критиків — порівнювати наймичок, яких грала актриса, з Антігоною й Електрою. Олександр III пропонував Марії Заньковецькій залишити Україну та перейти на імператорську сцену в обмін на платню 24 тисячі золотом і світовий репертуар. Актриса відмовилася: "своє рідне владно кликало до української сцени, до її скорбот і молитов".

    Тендітна, струнка, мініатюрна, близько 150 см зросту, вона пильнувала себе по-королівськи: вбиралася в ошатні блузки, розшиті гладдю на манір народного одягу, елегантні сукні, капелюшки й рукавички, носила вишукані шалі й пальта, оздоблені каракулем за останньою модою; замовляла запашні креми з Лондона. Захоплені шанувальники приносили їй квіти кошиками, друкували оди-листівки, освідчувалися в коханні просто на вулиці, а після вистав молодь несла актрису в кріслі додому, як королеву. Кажуть, що Скліфосовський водив своїх студентів у театр на вистави із Заньковецькою, щоб наочно показати нюанси психологічних станів. Її ж геніальна гра "на розрив" підживлювалася непевними особистими стосунками: кохання до Миколи Садовського і 27-річний цивільний шлюб з ним принесли актрисі порівну щастя й болю. Зради, сварки, спроби самогубства, втечі з гастролей, примирення на очах у всієї театральної спільноти, виховання сина Садовського від коханки — життя Марії було схоже на латиноамериканський серіал. Коли зрештою вони в 1907 році разом створили в Києві перший стаціонарний театр України й актриса взялася готувати молодь до нової сцени — світла подія також обернулася на зле: Садовський закохався в юну фам фаталь Марію Мінченко.

 

  Це стало останньою краплею: Марія Заньковецька 1909 року, відзначивши 25-річний ювілей творчості, залишила театр Садовського і його самого. Решту життя вона віддала іншим сценам: виступала в мандрівних трупах; допомагала Гнатові Юрі організувати гастролі Гуцульського народного театру, надавши під заставу всі свої коштовності; організувала власний театр "Українська трупа під орудою М. Заньковецької" і першою дістала звання "Народної артистки УРСР".

У відділі літератури з питань мистецтва нашої книгозбірні можна переглянути такі книжки про Марію Заньковецьку:

Береза Р. Заньківська «грішниця» (Марія Заньковецька) / Р. Береза //

Береза Р. Мистецька слава України: у пошуку євшан-зілля / Р. Береза . – Львів, 2021. – С. 125 – 147.

Вінок спогадів про Заньковецьку / упоряд.: О. Ватуля , П. Долина , П. Перепелиця . – Київ : Мистецтво. – 1950. – 255 с.

Кагарлицький М. Безсмертя їй ім’я / М. Кагарлицький // М. Кагарлицький Наодинці з совістю. Образи діячів української культури / М. Кагарлицький . – Київ, 1988. – С. 10 – 24.

Корнійчук В. П. Роздуми про театр, музику, літературу… / В. П. Корнійчук . – Київ. : Фенікс, 2007. – 320 с.

Любарт В. М. К. Заньковецька / В. Любарт // Корифеї українського театру: збірник / упоряд. , вступ. стаття, приміт. І. О. Волошина . – Київ,

1982. – С. 104– 162.

Лемещенко А. Марія Заньковецька – легенда українського театру / А. Лемещенко // Українки в історії / за заг. ред. В. Борисенко. – Київ, 2004. – С. 259 – 265.

Марія Заньковецька. Легенда української сцени / ред.: І. Кресіна, Н. Прохоренко. – Київ : Вид.: «Бібліотека українця». – 1998. – 118 с.

Талан: життя і творчість Марії Заньковецької / упоряд. Н. Бабанської та ін. – Київ : Мистецтво, 2004. – 288 с. : іл.

«Я син свого часу» - 100 років від дня народження Олександра Анатолійовича Хмельницького, українського живописця, педагога

 

Хмельницький Олександр Анатолійович - український художник, живописець, художник монументально-декоративного мистецтва. Народився 2 серпня 1924 року в Харкові. Вчитися малярству почав в гуртку малювання при Харківському палаці піонерів, де його першим вчителем був Євдоким Мінюра. Протягом 1947—1953 років навчався у Харківському художньому інституті, де його викладачами були Олександр Любимський, Михайло Рибальченко, Леонід Чернов. Після здобуття мистецької освіти викладав у ньому, після реорганізації у 1963 році— у Харківському художньо-промисловому інституті (доцент з 1970 року; професор з 1978 року). Одночасно з викладацькою діяльністю у 1972—1976 та 1981—1998 роках очолював секцію живопису Харківської організації Спілки художників України. З 1956 року Член Спілки художників України. З 1951 року бере участь у республіканських, всесоюзних і зарубіжних виставках. Працював у галузі станкового та монументального живопису. Персональні виставки художника проходили в Харкові в 1989, 1995, 1998 роках, в Сімферополі в 1997 році. З 1978 року – професор Харківського художньо-промислового інституту. З 1984 року Народний художник України. Був членом-кореспондентом Академії мистецтв України з 1997 року. Твори художника знаходяться в музеях, галереях, приватних колекціях України та за її межами. Помер художник 5 червня 1998 року.

«Музикант барв та майстер гобелену» - до 100-річчя від дня народження Біласа Михайла Якимовича, українського митця художнього текстилю.

 

    Михайло Якимович Білас народився 1 серпня 1924 року, у селі Креховичі на Івано-Франківщині у сім'ї лісничого. Закінчив Дрогобицьку гімназію, навчався у хореографічній студії. Вступив у художнє училище І. Труша у Львові. У 1953 році став студентом відділення художнього текстилю Львівського інституту декоративного-прикладного мистецтва (нині Львівська Академія Мистецтв). Закінчив навчання у 1959 році уже зі званням “Народний художник України” (1955).

    У 1959—1973 роках Михайло Білас працював старшим і головним художником-модельєром будинків моделей у Львові, Харкові, Києві. Був автором експозиції давнього періоду Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття (Коломия), побудованої у 1970—1972 роках.

    Асортимент творів Михайла Біласа: гобелени, килими, міні-гобелени, аплікації, вишиті килимки, сервети, ляльки. Застосовуючи різні техніки ткання, Михайло Білас створив неповторні художні роботи — шедеври українського мистецтва. Його численні вишиті килими вельми різноманітні — це і тематичні композиції, присвячені побуту селян і природі Карпат, і широке звернення до орнаментальних народних мотивів.

   Митець постійно проживав у Трускавці, де у 1992 році відкрили Художній музей Михайла Біласа. як перший в Україні державний прижиттєвий музей. Такий статус він мав до 2016 року, до часу, коли у 2016 році у віці 91 рік художник помер. Його чудова колекція – це найпізніші роботи, експонується в музеї.

   Художній музей Михайла Біласа розміщено в одному з найгарніших будинків Трускавця – старовинній віллі під назвою «Гопляна». Це пам’ятка дерев’яної архітектури початку ХХ століття і єдина зі збережених будівель зрубної конструкції. Вілла «Гопляна» побудована без жодного цвяха в традиційних формах модерну з елементами карпатського різьбленого стилю. Вона розташована в центральній частині курорту і дотепер є окрасою міста. Твори майстра зберігаються також у багатьох музеях України, за кордоном та у приватних збірках.

   Ім’я Народного художника України Михайла Біласа добре відоме в Україні та далеко за її межами. Він був людиною найширших творчих зацікавлень. За фахом-художник-текстильник, блискуче володів малюнком, витончений колорист, мав музичну та хореографічну освіту. Проте найвиразнішою рисою його мистецької особистості був незвичайний, якийсь таємний контакт із духом рідної землі, творче проникнення у форми образності, що властиві різним видам образотворчого фольклору. Він створив верети, волохаті ліжники, був майстром різних видів ткацтва: килимарства, гобелену, міні-гобелену; автором аплікацій, декоративних квітів, пастелей, вишитих сервет, доріжок, подушок. Текстильні роботи М. Біласа, як яскраві барви в палітрі українського художнього текстилю, демонструють бездоганний смак їх автора, досконале володіння кольором, високий професіоналізм, поєднання передового мистецького мислення і глибокої української народної традиції. Гобелен у митця народжувався, наче симфонія, від малюнка – ескіза, ниток основи на верстаті, підбору тонів і напівтонів волокон до щоденної важкої праці – самого процесу ткання, де кожна деталь максимально опрацьовувалася для розкриття художнього задуму. За кожним твором – жива дія чи пережитий задум і сюжет,який пройшов етапи підсвідомого відбору й асоціативного осмислення.

   От як писав про нього відомий український поет Дмитро Павличко:

Клубки волокон різних кольорів,

Простора хата. Таємничі стіни.

Михайло Білас тут з волічки сплів

Сукняний вічний образ України.

    Після смерті художника Дмитро Павличко написав: «Тебе не стало, але образ України, створений тобою, ніколи не зблідне, не згасне, ти великий художник і незламний син України… Твій гобелен наді мною, твій голос у моїм серці, а в серці України сьогодні я чую молитву за тебе, вдячність тобі за дорогу до творчого життя нації, яке ніхто вже не зламає».

У відділі літератури з питань мистецтва нашої книгозбірні ви можете ознайомитись з такою літературою про Михайла Біласа:

Михайло Білас : альбом / вступ. ст., упоряд. В. С. Бутник-Сільверський. – Київ : Мистецтво, 1972. – 63 с.

Михайло Білас – 90 // Культура і життя. – 2014. – № 1 серп.-7 серп. (31). – С. 22.

Горак Р. Ностальгія Михайла Біласа / Р. Горак // Дзвін. – 2017. – № 1. – С. 279 – 318 : іл.

Гузар З. Мій Михайло Білас / З. Гузар // Образотворче мистецтво. – 2009. – № 3. – С. 42 – 43.

Котляр А. Михайло Білас. Спогади про літо / А. Котляр // Дзеркало тижня. –2019. – № 12 –18 жовт. (№ 38). – С. 11 : іл.

Павличко Д. Михайло Білас / Д. Павличко // Дзвін. – 2015. – № 1. – С. 2 – 3.

 

 

Виставка - календар "Історія Луцька у фотографіях" (до Всесвітнього дня фотографа)

 

Історія Луцька у фотографіях

    Луцьк — одне із найдревніших міст України. Першу згадку про Луцьк знаходимо під 1085 роком в Іпатіївському літописі, коли місто опинилося в центрі міжусобної боротьби нащадків Ярослава Мудрого. Проте археологічні дослідження дають підстави вважати виникнення граду близько 1000 року.

Походження назви Луцька

   Найбільш вірогідна версія походження назви Луцьк (давнє — Лучеськ) пов’язана з географічним розташуванням міста на повороті (луці) річки Стир. Слід зазначити, що виникнення граду відбувалося на острові утвореному Стиром та його рукавами, що зумовлено передусім оборонними міркуваннями. На сучасних картах — це територія Історико-культурного заповідника «Старий Луцьк».

   Ми постаралися зібрати для Вас найцікавіші факти про древній Лучеськ та сучасний Луцьк.

Найвідоміша історична подія

Зображення учасників З'їзду європейських монархів у Луцьку.

  З поміж усіх історичних подій, які відбулися у Луцьку, найбільший вплив на розвиток міста мав З’їзд європейських монархів у 1429 році. Немає в Україні такого міста, де б одночасно було стільки монархів та представників високого духовенства. У Європі відбувалися схожі з'їзди, але для нашого регіону він мав величезне значення. Це насправді була унікальна подія, історичний момент, який вирізняє Луцьк серед інших міст України.

Відомі автографи у Луцьку

Автограф письменниці на стіні Луцького замку.

   На стіні Владичої вежі Луцького замку одна із цеглин досі зберігає автограф письменниці Ольги Косач. Сестра Лесі Українки власноруч лишила напис " 1891 Ольга Косач". Відомо, що родина Косачів проживала свого часу неподалік замку у Луцьку. Біля древніх мурів любила відпочивати Леся Українка.

  Як розповідають краєзнавці, найстаріші автографи та написи на вежі замку датують 17 століттям.

Стародавні музейні скарби

Скарби Волинського краєзнавчого музею.

  Луцьк приховує в собі чимало артефактів з події середньовіччя, кажуть працівники Волинського краєзнавчого музею. Під час меліоративних робіт у річці Глушець в 30-их роках минулого століття були знайдені мечі, датовані 13-15 століттям та віднесені до періоду монгольської навали.

  В місті була створена перша друкована книга, яка датується 1628 роком. Унікальним експонатом музею також є кахля з зображенням луцького кликуна, яка датується 15 століттям. Знайдена вона була в Старому місті.

Півтори сотні історичних пам'яток

Найвідоміші історичні пам'ятки Луцька.

  У Луцьку близько 150-ти історичних пам’яток. Найбільше їх на території Державного історико-культурного заповідника, що у Старому місті. Це і замок, костели, монастирі колишні, деякі житлові будиночки, які входять в перелік національних пам’яток. В замку можна експозиції подивитися, підземелля під костелом та під колегіумом, і обов’язково треба піти до будинку Голованя, це така самобутня річ для Луцька. Більшість історичних пам'яток Луцька збережені досі та відкриті для туристів.

Польські золоті злитки на Луцькому вокзалі

Так виглядала будівля Луцького вокзалу у 1930 році.

  В 1939 році на Луцькому вокзалі зберігали майже усі золоті запаси тодішньої Польщі - 80 тонн. Так влада країни намагалася врятувати злитки від німецьких загарбників. "Нацисти нападали на Варшаву. Тому Варшава евакуювала все золото на Схід, спочатку до Любліна, потім до Луцька, потім на південь і воно стояло кілька днів на території луцького вокзалу", - кажуть краєзнавці. Золото з Польщі до Луцька везли вантажівками, автобусами та легковими автомобілями.

Славнозвісна Волинянка

Волинянка - перший передньопривідний автомобіль в Україні.

  Відому в усіх пострадянських країнах та Європі Волинянку виготовляли у Луцьку. Автомобіль з 1966 року почали збирати на Луцькому автозаводі. Волинянка швидко завоювала симпатії автолюбителів. В 1978 році на Туринській виставці в Італії Волинянка увійшла у десятку найкращих авто Європи. А через рік на виставці в Чехії авто ЗАЗ-969 визначили найкращим автомобілем для села.

  До речі назва "Волинянка" не є офіційною. Авто випускали 36 років. На бортах виставкових екземплярів завжди красувався напис "Волинь", звідси пішла народна назва авто.

Найдовший будинок Європи

Довжина будинку - 2775 метрів.

  На останок - один з найвідоміших фактів про обласний центр Волині. Зводити дім у 33-му мікрорайоні Луцька почали в 1969 році. Будівництво тривало 11 років. Як результат, з урахуванням відгалужень, довжина будинку 2775 метрів. Будівля являє собою 40 будинків заввишки 5-9 поверхів, сполучених між собою в формі стільників. Усього в будинку 120 під'їздів.

  Зі здобуттям Україною незалежності Луцьк зберігає провідні позиції в політичному, економічному, культурному та релігійному житті Волині. Місто — одне з найбільших на західній Україні (близько 215 тисяч мешканців). Прикордонне розташування Волині робить Луцьк центром міжнародної торгівлі. Нові економічні умови розвитку змінюють і зовнішній вигляд міста.

  Сучасний Луцьк – це комфортне європейське місто, одне з найбільших у західній частині України, яке зберігає провідні позиції в політичному, економічному, культурному та релігійному житті Волині. Це - визнане в Україні місто фестивалів, в якому щорічно проводяться яскраві, масштабні та популярні фестивалі, у т. ч. й міжнародні. Унікальний ландшафт, парки, сквери, фонтани, давні планування та забудова історичного центру, особливості архітектури, на яку впливало багато різних культур, - усе це робить Луцьк унікальною пам’яткою містобудування.

На нашій виставці присвяченій історії нашого древнього міста, ви можете ознайомитися з такою літературою: