Сергій Лифар – постать унікальна і легендарна. Він був не тільки видатним артистом балету, а й реформатором танцю, танцювальної техніки.
Серж Лифар ніколи не вказував свого справжнього соціального статусу – син чиновника селянського походження. Навпаки, натякав, що по лінії матері належить до дворян. У своїх спогадах навіть згадує про театр з кріпаків, який начебто був у його прадіда. Близькість до російської емігрантської, а також французької мистецької еліти певно спонукала його якщо й не до відвертого вигадування відповідної біографії, то до суттєвого її коригування. Насправді ж батьки Сержа Лифаря, як по батьковій, так і по материній лінії, були українцями, та належали до селянського прошарку. Родина батька, Михайла Яковича Лифаря походила з села Велика Мотовилівка Васильківського повіту Київської губернії. Мати Сергія Лифаря, Софія Василівна Лифар (уроджена Марченко) походила з селянської родини з с. Македони Канівського повіту Київської губернії.
В сім’ї Михайла та Софії Лифарів народилося четверо дітей – дівчинка і троє хлопчиків. Сергій був третьою дитиною.
У 1913 році Сергій пішов навчатися до Імператорської Олександрівської гімназії. Пізніше продовжив навчання у 8-й Київській гімназії. Хлопчик був наділений тонким музичним чуттям. З дитинства Лифар співав у церковному хорі, брав уроки гри на скрипці, відвідував клас фортепіано.
Визначальною в його долі стала зустріч із Броніславою Ніжинською, сестрою відомого на той час танцівника Вацлава Ніжинського. Саме її київська балетна студія «Школа руху» і стала для 17-річного Сергія першим кроком до вершин слави.
У 1922 році Ніжинська емігрувала до Парижа, де співпрацювала зі знаменитим «Російським балетом» Сергія Дягілєва. Через рік вона запросила до трупи своїх найкращих учнів, серед яких і Лифаря. В Парижі його вчителями стали віртуозний італієць Енріке Чекетті та колишній наставник Вацлава Ніжинського Ніколя Лега. Самовіддана праця, фанатична любов до танцю швидко зробили зі скромного, допитливого юнака першого соліста «Російського балету». Танцівник із неймовірною швидкістю проходить шлях від артиста кордебалету до соліста.
Переломним у житті Лифаря став 1929 рік. На той час російський балет за кордоном переніс три великих потрясіння: померли Анна Павлова і Сергій Дягілєв, залишив сцену Ніжинський. Саме тоді яскраво спалахнула зірка Сержа Лифаря.
Після смерті Дягілєва 24-річному Лифарю запропонували очолити балетну трупу «Гранд-Опера». Він став для французького балету тим, ким для російського у XIX сторіччі був француз Маріус Петіпа. Більше 30 років віддав цьому театрові, був його солістом, хореографом, педагогом. Фактично він відродив французький балет, його репертуар, трупу, його школу та славу, ставши основоположником нового напрямку в балеті — «неокласицизму».
Поки Лифар насолоджувався славою, всі його, так би мовити «гріхи» ретельно збиралися і підраховувалися. До пори до часу. Наприклад, Лифар привітав Німеччину після захоплення Києва – це була телеграма від 25 вересня 1941 року. Листувався з Геббельсом, з яким уперше зустрівся в окупованому Парижі. 23 червня 1940 року показував Оперу Гітлеру.
Попри те, що гітлерівці визнавали беззаперечний талант Лифаря, вони ретельно перевіряли, чи не має він єврейських коренів. Лифар наголошував, що він «росіянин» і виправдовувався. Написав декілька газетних дурниць, що начебто єврейська культура несумісна з арійською.
У березні 1944 року він здійснив гастрольний тур по Швейцарії та Італії, організований посольством Німеччини, що було чимось екстраординарним – воно цим ніколи не займалося. Все це мало на меті підкреслити – французька культура за німецької окупації процвітає, а не нидіє – тобто, лило воду на млин німецької пропаганди. Всюди був тріумфальний успіх і Лифар з того неабияк тішився. 23 липня 1943 року відбулась прем’єра «Сюїти в білому». Безсюжетна «Сюїта» і по сьогодні залишається одним із кращих балетів Сержа Лифаря й є чи не вершиною усієї його творчості.
Після визволення Парижа Лифаря одразу ж звільнили з Опери – він став вигнанцем, парією, але завдяки численним шанувальникам таланту, а також впливовим знайомим, йому вдалося уникнути смертного вироку, а згодом повернутися на сцену Гранд-Опера. Ліва преса малювала на Лифаря злі карикатури, до того ж, доволі гомофобні. Спочатку він знайшов притулок у Монте-Карло, де очолив місцевий балет. Але про колишній успіх можна було забути. Його освистали в Королівському балеті Лондона, де він виступав 24 червня 1946 року. Під час гастролей у 1948 році по США теж зіштовхнувся з протестами. З ним відмовлялися працювати працівники сцени. Вони не могли пробачити Лифарю те, що один із них, Жан Юг, комуніст, профспілковий активіст, загинув у квітні 1942 року в Біркенау. І Лифар начебто досить байдуже до цього поставився. Але молоді танцівники, для яких він був учителем, наставником, його підтримували. Вони відмовлялися без нього танцювати, ставали на його захист. І це було для нього втіхою.
У 1956 році Серж Лифар остаточно попрощався зі сценою. Втім, танцювати продовжував до 1969 року. Потім натхненно займався хореографічним інститутом Опери і Університетом танцю. В 1967 році ставив хореографію під час урочистої коронації в Тегерані шахиншаха Мохаммеда Реза Пахлаві.
Попри успіх і славу, йому завжди не вистачало овацій. Їх завжди було замало. Він мріяв станцювати на сцені Київської опери. Мріяв про овації в рідному місті. Але втілити мрію в життя йому не вдалося. В Києві він побував у 1961 році під чужим прізвищем. Провідав могили батьків. Місто його дитинства і юності, яке він обожнював до останніх своїх днів, змінилося… Незмінним залишався хіба що Дніпро.
Завітайте на книжкову виставку у відділ літератури з питань мистецтва нашої книгозбірні, щоб докладніше ознайомитися з літературою про життя та творчий шлях видатного генія балету, та реформатора танцю Сергія Михайловича Лифаря.
