Бібліовелнес «Рекреаційне розвантаження із елементами творчості. Розмова з психологом.»

У вівторок 17 грудня у соціокультурному просторі «Мистецький» уже вкотре відбувся бібліовелнес «Рекреаційне розвантаження із елементами творчості. Розмова з психологом.» Як всі ми знаємо, активні люди завжди прагнуть залишатися в тонусі у будь-якому віці. Однією з найбільш гострих проблем літніх людей у сучасно­му соціумі є дефіцит спілкування. Творчість об’єднує літніх людей задля цікавого та корисного дозвілля. Саме з цією метою була організована зустріч з користувачами Територіального центру соціального обслуговування міста Луцька, працівниками відділу літератури із питань мистецтва та психологом-волонтером Луцької міської організації товариства Червоного Хреста України Оленою Вітюк.

«Закарбовані спогади луцького фотографа» - до 70- річчя з дня народження Віктора Чухрая

«Незмінний музикант романтизму» - 16.12 — до дня народження Людвіга Ван Бетховена, німецького композитора і піаніста

     Людвіг Ван Бетховен народився 16 грудня 1770 року у місті Бонн,в музичній сім'ї. З дитинства його стали навчати грі на органі, клавесині, скрипці, флейті. Вперше серйозно займатися з Людвігом став композитор Нефі. Вже в 12 років Людвіг отримав першу роботу музичної спрямованості — помічника органіста при дворі.

Бетховен вивчав кілька мов, намагався складати музику. Після смерті матері в 1787 році він взяв на себе матеріальні обов'язки сім'ї, граючи в оркестрі.

   Слухаючи університетські лекції, він познайомився в Бонні з Гайдном. Бетховен вирішує брати в нього уроки. Для цього він переїжджає до Відня. Після деяких спроб Гайдн направляє Бетховена на заняття до Альбрехтсбергер (Гайдн вважав, що музика Бетховена була похмурою і дивною).

  Віртуозна гра на піаніно приносить Людвігу першу славу. У Відні були написані знамениті в майбутньому твори: Місячна соната Бетховена, Патетична. У наступні роки він активно пише нові твори: першу і другу симфонії, «Творіння Прометея», «Христос на Оливній горі».

Проте подальшу творчість Бетховена було ускладнене розвитком хвороби вуха — тиніт. Композитор усамітнюється в місті Гейлігенштадте. Там він працює над третьою — «Героїчною» симфонією.

    Повна глухота відокремлює Людвіга від зовнішнього світу. Однак навіть ця подія не може змусити його припинити складати. На думку критиків, третя симфонія Бетховена повністю розкриває його найбільший талант.

   У 1802-1812 роках Бетховен з особливим бажанням і завзяттям писав сонати. Тоді були створені цілі серії творів для фортепіано, віолончелі, знаменита Дев'ята симфонія, Урочиста меса. Слава і популярність композитора в ці роки були дуже великі. Навіть влада, незважаючи на його відверті волелюбні думки, не сміла чіпати музиканта.

У творчості Бетховена класична музика досягла своєї вершини. Сучасник подій французької революції кінця 18 століття, що проголосила свободу, рівність і братерство людей, Бетховен зумів показати в своїй музиці, що творцем цих перетворень є народ.

Помер видатний композитор 26 березня 1827 року у Відні, де і похований на центральному кладовищі.

 Цікаві факти про Бетховена:

• У біографії Бетховена він зазвичай називається останнім представником класичної віденської школи композиторів. Це правда, у ХІХ столітті, після його смерті, музична мода змінилася дуже помітно.
• Великий композитор походив з музичної династії. Його батько та дід були співаками у капелі, причому дід у результаті навіть дослужився до капельмейстера (керівника хорової капели).
• Перше видання його музичних творів відбулося, коли йому було 12 років. Сам композитор на цей час уже працював помічником придворного органіста.
• Величезний вплив життя Людвіга ван Бетховена надав його батько. Той був одержимий ідеєю зробити із сина другого Моцарта, а тому почав навчати його музиці з раннього дитинства.
• На робочому місці Бетховена завжди панував безлад.
• У віці чотирьох років він за батьківським наполяганням займався грою на клавесині по шість годин на день. Іноді він навіть музикував ночами, знову ж таки, якщо того вимагав батько.
• В юності він навчався у школі, в якій особливий наголос робився на музику та латину. Тому композитор ще підлітком, вільно опанував латинь, але до кінця життя Бетховен писав з помилками, а множити, ділити і робити інші арифметичні операції він і навчився ніколи.
• Одним з наставників юного Людвіга ван Бетховена став Антоніо Сальєрі, друг Моцарта та знаменитий композитор. Той самий, якому приписується отруєння Моцарта, хоч це й неправда.
• Для сучасників Бетховен був не так композитором, скільки геніальним композитором-віртуозом. Публічна гра на фортепіано роками була його основним джерелом прибутку.
• Композитор вільно володів трьома іноземними мовами – французькою, італійською та латиною. Відомо, що він без проблем читав твори давньоримських класиків в оригіналі.
• Своїми улюбленими письменниками він вважав Плутарха, Гомера та знаменитого драматурга Шекспіра. А серед поетів він особливо виділяв своїх співвітчизників Йоганна Гете та Фрідріха Шіллера.
• Коли в 17 років Бетховен вперше виступав у Відні, музичній столиці Європи, у залі був присутній Моцарт. Прослухавши імпровізацію композитора-початківця, Моцарт вигукнув “Він усіх змусить говорити про себе!”.
• Сучасникам він запам’ятався ще й своїм зовнішнім виглядом. Композитор зазвичай дуже недбало одягався, часто з’являвся на публіці з нечесаним і неохайним, анітрохи не переймаючись думкою оточуючих.
• У короткій біографії Бетховена згадано випадок, що свідчить про його різкість і уразливість. Одного разу на його концерті один із гостей почав перемовлятися з дамою, що сидить поруч, і композитор, помітивши це, перервав концерт, заявивши “таким свиням я грати не буду”.
• Одного разу він гостював у свого покровителя, австрійського князя Ліхновського і той попросив його зіграти гостям. Бетховен проте відмовився. Його почали вмовляти, але він замкнувся в окремій кімнаті. Розлючений князь наказав виламати в неї двері, що й було зроблено, після чого композитор пішов, а вранці надіслав князю листа, в якому написав, що князів у світі є і будуть тисячі, а ось Бетховен у ньому всього один.
• До 27 років композитор почав швидко втрачати слух, але не припинив писати музику. Щоб “чути”, він затискав у зубах паличку, прикріплену до передньої панелі фортепіано, на якому він грав – це допомагало йому відчувати вібрації.
• Чути хоч щось йому якийсь час допомагали слухові трубки, виготовлені для нього Йоганном Мельцелем, його другом, відомим піаністом та винахідником.
• Спілкуючись із оглухлим Бетховеном, його друзі взяли у звичку записувати свої репліки у зошиті, на які він відповідав або усно, або письмово. Частина з них збереглася, але деякі були знищені його друзями, оскільки у зошитах містилися різкі випади і навіть образи імператора та членів правлячої династії. Відомо, що критика влади була улюбленою темою композитора.
• Неабияка частина пізньої творчості Бетховена є творчою обробкою народних пісень. Здебільшого це уельські, шотландські та ірландські пісні, але є серед них також російські та українські.
• На прем’єрі “Дев’ятої симфонії” публіка аплодувала композитору так довго, що довелося втрутитися поліції, тому що настільки тривалі овації дозволялися лише по відношенню до самого імператора.
• Оглухнувши, композитор продовжував слухати музику внутрішнім слухом. Для цього він читав партитури музичних творів, і музика при цьому звучала у нього в голові.
• Можливо, Бетховену, який страждав від важкої хвороби печінки, навмисно “допомогли” піти з життя – є теорія про те, що лікар, який відвідував його, при кожному візиті ставив йому примочки з токсичним свинцем. На користь цієї версії говорить те, що дослідження збереженого волосся композитора підтвердило те, що після кожного візиту лікаря вміст свинцю в них збільшувався.
• Після смерті Бетховена понад 20 тисяч людей прийшли проводити його в останній шлях. Вони зібралися у величезну жалобну процесію.

Завітайте у відділ літератури з питань мистецтва нашої книгозбірні! 

Якщо ви маєте музичну освіту, або вчитеся, у нас для вас є нотний матеріал, якщо ви просто поціновувач класичної музики, у нас ви зможете прослухати твори цього видатного композитора записані на вінілових платівках. Власне, неважливо, наскільки ви обізнані у музиці, можливо прослухавши його сонату №14 так звану «Місячну» ви скажете наслідуючи давніх римлян : «Життя коротке, мистецтво — вічне».

Арт-зустріч «Закарбовані спогади луцького фотографа» - до 70-річчя з дня народження Віктора Чухрая

 

Карел Михайлович Якубек – яскрава постать українського мистецтва другої половини ХХ століття.

 

10 грудня 1923 року в Ужгороді народився Карел Михайлович Якубек – заслужений художник України, член Спілки художників СРСР (1960), член Національної спілки художників України (1964), лауреат Волинської обласної мистецької премії імені Йова Кондзелевича (2004), нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня (2006). Зростав майбутній митець під опікою батька Михала Якубека, словака за походженням, висококваліфікованого інженера-будівельника, який здобув освіту в престижному Віденському університеті. Заможна, шанована людина на Закарпатті, Михал Якубек був репресований і розстріляний у застінках НКВС опісля звільнення радянськими військами Ужгорода. Саме батько заохочував і сприяв Карелу Якубеку в його творчих починаннях. Не шкодуючи коштів, фінансував пізнавальні подорожі до Відня, Праги, Будапешта, мандрівки кращими музеями Європи, а також студіювання живопису в провідних художників того часу.

Після приватних уроків у Михайла Розенберга і за порадою цього молодого, талановитого професора Карел Якубек на початку 1940-х років вступає до Будапештської академії мистецтв. Однак вже на перших курсах навчання усвідомлює, що його рівень підготовки значно перевищує вимоги академічної програми. Отож, прислухавшись до слів Іштвана Сйоньї – вже знаного тоді мистця, він від’їжджає до румунського містечка Бая-Маре і вступає до Вільної академії мистецтв. Цей вельми специфічний навчальний заклад славився у той час своєю прогресивністю. Довкола нього гуртувалося багато відомих європейських мистців. Сюди прагнули потрапити молоді таланти, адже отримуючи професійний вишкіл, студенти не тільки слухали курс лекцій, а й отримували унікальне гуманітарне виховання, часто-густо вони ставали свідками цікавих дискусій, обговорень проблеми сучасного малярства, суперечок класиків про природу мистецтва, його роль у суспільстві тощо.

Перебуваючи в Бая-Маре (1940 роки), Карел Якубек опанував багато фахових секретів станкового малярства, засвоїв головні принципи стилістичної методи, на яких базувався вишкіл. Саме тут він узагалі усвідомив себе митцем, вибудувавши в уяві модель власної творчості. Доля внесла свої корективи у плани амбітного початківця. В 1944 році переривається його навчання. Як і інші студенти академії, він мобілізований у робітничий батальйон. Певний час перебуває в Німеччині. Стає свідком страшного бомбардування Дрездена. Потім потрапляє в полон. Опиняється в Парижі. Перемога над фашизмом застає його тут, в столиці мистецтв. Однак у грудні 1945-го турбота про матір спонукає повернутися до Ужгорода.

В повоєнні роки разом із близькими людьми Карел Якубек поступово пристосовується до нових порядків. Життєві перспективи, за риторикою радянської влади, виглядали дуже звабливо. Однак все було зовсім інакшим, ба навіть чужим тому ідеалу майбутнього, який вимріяв собі тоді в Європі. Так, ламаючи власне «Я» Карел Якубек знову розпочав свій творчий шлях, але вже в умовах нових реалій. Необхідність в отриманні офіційних документів про освіту спонукала його вступити у 1946 році на останній курс новоствореного Ужгородського художнього училища, в якому викладали Е. Ерделі, Й. Бокшай, О. Грабовський. Закінчивши у цьому ж 1946 році училище, художник влаштовується на роботу в ужгородський Художній фонд УРСР.

У 1964 році разом із дружиною Євою Ібрагімівною Єрохіною Карел Якубек прибуває до Луцька. Тут йому та колезі по ужгородському Художньому фонду Григорію Чорнокнижному керівництво Спілки художників УРСР доручило зорганізувати Волинську секцію СХУ. В 1964 – 1968 роках Карел Якубек очолює цю організацію, поєднуючи роботу із обов’язками головного художника Луцька. Жвава виставкова діяльність, професійні обговорення творів, суворі кваліфікаційні вимоги художньої ради, запровадження традиції відчинених дверей творчих майстерень, обов’язкове вдосконалення професійної майстерності під час вечірніх студій – ці та інші ініціативи Карела Якубека позитивно вплинули тоді на художній клімат міста.

Нещадно критикуючи інших, Карел Якубек водночас був дуже вимогливим до себе. Він брав найактивнішу участь у мистецькому житті краю. Здійснював багато творчих мандрівок з етюдником по Волині, заохочував колег до творчих подорожей Карпатами, Київщиною та Прибалтикою.

Архівний фонд художника у Волинському краєзнавчому музеї свідчить, що його діяльність не була спонтанною. Працюючи осмислено та послідовно, він ставив перед собою багато завдань і зазвичай їх виконував. Ще з раннього періоду творчості звик постійно фіксувати на фотоплівці власні творчі пошуки. Напевно ніхто із луцьких художників так сумлінно не каталогізував і не систематизовував свого доробку. Архіви художника об’ємні та різноманітні. Вони відображають не тільки сторінки його життя, а й сам процес роботи над полотнами.

Творчий запал і натхненність притаманні всьому, що створив Карел Якубек. Виконавча манера художника – смілива і дивовижно розкута, хоча по-реалістичному виважена й організована водночас. Це мистецтво споріднене із майстерністю найвищого рівня, коли ремесло, сама кухня художника приховані від глядача за ілюзією невимушеності вражаючим артистизмом праці. Його полотна неначе дихають, пульсують, миготять кольорами. Січневий сніг сліпуче іскриться аж до болю в очах. По-справжньому відчутна вологість повітря опісля весняної грози. Пелюстки маків ромашок, ірисів буквально вибухають барвами літнього дня. Спадщина художника сьогодні – це сотні одиниць станкового малярства, авторська графіка, ескізи, фотоматеріали. Все загалом – значний внесок до скарбниці вітчизняної культури, художнє відображення складної, суперечливої доби – ХХ століття.

18 грудня 2008 року Карел Михайлович Якубек залишив цей світ. Розпорядником його творчої спадщини став колекціонер і добрий товариш художника Олег Володимирович Гаврилюк, який і передав значну частину архівів художника, окремі твори авторської графіки та малярства до Волинського краєзнавчого музею.

Запрошуємо вас у відділ літератури з питань мистецтва нашої книгозбірні, де  можна переглянути репродукції картин та ознайомитися з біографією яскравого митця минулого століття Карела Михайловича Якубека.

Книжкова виставка «Майстриня народного живопису» - до дня народження Катерини Василівни Білокур, української художниці

 

   7 грудня 1900 року народилася мисткиня Катерина Білокур, яка увійшла до історії українського мистецтва завдяки своїм фантастичним квітковим композиціям. Квіти, намальовані Катериною Білокур, упізнають одразу, бо вони ніби висять у повітрі і випромінюють світло. «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ», – сказав про Білокур Пабло Пікассо. Між тим, художниця, як і всі українські селяни в СРСР на той час, не мала навіть паспорта. Однак сила її таланту була такою, що пробилася навіть крізь «залізну завісу».

Катерина Білокур пережила голод, війну і жила у скруті. Часом їй не було чим натопити хату. Але найгірше було те, що майже 30 років Катерині забороняли малювати.

  Шлях художниці до мистецтва почався з самого дитинства. Вона рано почала малювати: її полотном була біла тканина, а фарбами — шматок вугілля. Вона довго це приховувала. У сім'ї Білокурів малювання для жінки вважалось зайвим і ледве не гріховним. Адже завданням жінки було вести господарство та вдало вийти заміж. Та для Катерини мистецтво було всім. Вона згадує, що кожному женихові ставила умову: вийде заміж, якщо той дозволятиме малювати. Ніхто на це так і не погодився.

 

Окрім малювання, у Катерини Білокур було ще одне захоплення — театр. Вона навіть намагалася вступити до театрального училища, однак її не взяли ні в Київ, ні в Миргород через те, що не було шкільного атестата. Так, двічі вона намагалась втекти від свого сільського життя. Білокур була письменною та освіченою, однак ніколи не вчилась у школі. Батьки вважали, що жінці не потрібна освіта.

  У 1940-х усе нарешті змінюється завдяки щасливому випадку. Катерина любила слухати радіо, особливо літературні та театральні програми. Її дуже вразив та зворушив талант української оперної співачки Оксани Петрусенко. Вона написала листа та намалювала кетяг калини. І лист дійшов до адресатки в Київ! Завдяки опіці співачки про Білокур дізнаються в Полтавському музеї. І так, нарешті, починається період виставок, поїздок у музеї та знайомство з українськими культурними діячами.

Роботу "Цар колос" навіть показували в Луврі. Там вона загадково зникла і досі вважається втраченою.

  Попри популярність та високий рівень майстерності, система забороняла виходити Білокур з образу наївної сільської художниці. Про гонорари теж не йшлося.

Майстерність самоуки Білокур не поступається митцям, які мали академічну освіту. Катерина самостійно навчилась не тільки малювати, а й створювати пензлі та розмішувати фарби, часом навіть на рукаві фуфайки. Фарби та полотна для неї були розкішшю. Можливо, якби Катерина не бідувала і не змушена була господарювати, то створила б ще більше робіт. У листах вона писала, що поки натопить взимку хату — вже не лишається часу на малювання.

  Більшість робіт Білокур — це не натюрморти, як заведено вважати. На картинах помічаємо, що художниця поєднує різні квіти та овочі між собою, які не квітнуть в один і той самий час. Отже, вона вигадувала комбінації квітів. Як модерністка створювала свій світ. Але реальність теж потрапляє у цей світ — через чорний простір на картинах. Українська природа багата, але завжди поруч чигає чорнота: колонізація, терор, голод, війна.

Зараз роботи художниці зберігаються у багатьох музеях України, зокрема Національному музеї декоративного мистецтва.

Завітайте на книжкову виставку у відділ літератури з питань мистецтва нашої книгозбірні, щоб докладніше ознайомитися з літературою про життя та творчий шлях Катерини Василівни Білокур, майстрині народного живопису.