"Сергій Параджанов. Велика і друга моя Батьківщина"

09 січня 2024 року виповнюється 100 років з дня народження Сергія Йосиповича Параджанова, українського та вірменського кінорежисера, сценариста, одного із представників хвилі українського поетичного кіно".

Вірменин грузинського походження, творець візитної картки українського «поетичного кіно» – картини «Тіні забутих предків» (1964), яка отримала 39 міжнародних нагород і 24 гран-прі на кінофестивалях (у Мар-дель-Платі, Римі, Салоніках та ін.

Сергій Параджанов – знаменитий на увесь світ режисер-авангардист. Свій неповторний талант і багату уяву він успадкував від матері, яка була дуже артистичною та ексцентричною, яскравою жінкою свого часу. Народився Сергій 9 січня 1924 року, він був третьою дитиною в сім’ї, але першим хлопчиком. Батько – Йосиф – був заможним антикваром у Тифлісі (нині Тбілісі, Грузія), тож сподівався, що саме син успадкує та продовжить родинну справу. У хлопця ж були інші плани. Тато йому так і не пробачив зраду сімейному бізнесу. Щоправда, вміння відрізнити коштовну річ від підробки не раз ставала у пригоді режисерові, коли той сидів без роботи й заробляв на життя скуповуванням антикваріату.

У 1942-му Параджанов вступив до Тбіліської консерваторії, потім навчався на будівельному факультеті в інституті інженерів.

Але точні науки його цікавили дуже мало, а ось світ мистецтва вабив все більше та нестримніше. І він вступає одразу до двох навчальних закладів: Тбіліської консерваторії (на вокальне відділення) і Хореографічного училища при Оперному театрі. Далі він вирішує продовжити навчання у Московській консерваторії, паралельно склавши іспити на режисерський факультет ВДІКу. Саме тут він вперше відчув, що знайшов себе.

Після закінчення інституту був направлений на Київську студію художніх фільмів (ім. О. Довженка) як режисер-постановник.

Ще будучи студентом, Параджанов познайомився з дівчиною на ім’я Ніг’яр (за походженням була татаркою) та невдовзі одружився з нею. Але кохання завершилося трагедією. Рідня дівчини, довідавшись про шлюб з іншовірцем, примчала в Москву й вимагала у Сергія чималого викупу за Ніг’яр, як велить звичай. Але грошей він не мав. Далі брати намагалися забрати сестру із собою, але дівчина не хотіла розлучатися з чоловіком. Тоді брати просто штовхнули бідолаху прямо під електричку, яка мчала на швидкості. Так завершився перший шлюб молодого режисера.

Другою дружиною Параджанова стала Світлана Щербатюк. Українка була напрочуд красивою, у пари народився син Сурен. Але ексцентричні витівки чоловіка було витримати неможливо, тому Світлана, забравши дитину, покинула Сергія.

У 1950-1960 роках Параджанов працював в Україні. Перші чотири роботи режисера “Андрієш”, “Перший парубок”, “Українська рапсодія” та “Квітка на камені” були оцінені критиками “на трієчку”. Десять років пропрацював Сергій на ниві кінематографу, не отримавши жодного визнання чи нагороди. Ніхто вже й не сподівався, що він стане видатним митцем. Але у 1966-му Параджанов зняв картину “Тіні забутих предків”. Фільм став справжнім вибухом у кіномистецтві, однією з найяскравіших подій радянського кінематографу 60-х років, його порівнювали з такими шедеврами, як “Летять журавлі” Михайла Калатозова, “Балада про солдата” Григорія Чухрая, “Іванове дитинство” Андрія Тарковського. Кінофільм “Тіні забутих предків” отримав 28 нагород на міжнародних фестивалях і конкурсах у 21 країні світу, що було неймовірним успіхом і визнанням.

“Тіні забутих предків” – чи не найвідоміший український фільм, який вирізняється поліфонічністю, символічно-ритуальним міфологізмом, детальним етнографізмом, експресивною поетикою та новаторськими внутрішньокадровими рухами камери. “Ми навмисне віддалися матеріалу, його ритму і стилю, щоб література, історія, етнографія, філософія з’єдналися у єдиний кінематографічний образ”, – скаже пізніше Параджанов.

І справді, зближення різних форм мистецтва – образотворчого, поетичного, музичного, їх синкретизм – чи не основа стилістики Параджанова, його творчої майстерності. Йому пощастило зібрати навколо себе виключно талановитих творців: художника Георгія Якутовича, оператора Юрія Іллєнка, акторів Івана Миколайчука, Ларису Кадочникову і композитора Мирослава Скорика.

Майстру вдалося відтворити дух однойменної повісті М.Коцюбинського, де первозданність смерекових лісів, гір та полонин переплітається з суворим життєвим укладом гуцулів, пройнятим містичним світосприйняттям. Фільм здобув призи на Всесоюзному кінофестивалі у Києві, Римі, Мардель-Плате, премію Британської академії — загалом же отримав двадцять вісім нагород.

Наступним знаменитим фільмом Параджанова став “Колір граната”, в якому він прагнув відтворити духовний світ та історію кохання вірменського середньовічного поета Саят-Нови. На жаль, новаторські ідеї режисера не знайшли розуміння в офіційних колах через “важкість сприйняття”. Фільм довго пролежав на полицях фонду, доки не був змонтований С. Юткевичем (таким чином, на сьогодні існують дві його версії). Але і “адаптовану для радянського глядача” стрічку швидко зняли з прокату через арешт Параджанова у 1973 році. Творчість рятувала митця упродовж довгих чотирьох років тюремного ув’язнення, які йому судилося пройти завдяки наклепу.

Дивна річ: знівечивши життя й кар’єру Параджанова-режисера, тюрма виплекала Параджанова-художника. Не маючи змоги довгий час проявляти себе у кінематографі, він зосередився на створенні колажів, що сприймалися його уявою як застиглі кадри кінострічки. За роки тюремного ув’язнення він зробив близько 800 робіт . Матеріалом для колажів ставало все, що потрапляло художнику на очі: папір, газети, скло, сухі квіти або листя, жерстяні коробки з малюнками, картини, порцелянові рамочки, лампи, свічники, пір’я, ґудзики, дроти, мереживо, уламки окулярів, циферблати, фрагменти коштовного посуду.

 

    Параджанова називали «генієм» та «маестро» його друзі – світові митці Федеріко Фелліні, Мікеладжело Антоніоні, Жан-Люк Годар, Анджей Вайда, Ів Сен Лоран, Андрій Тарковський та інші. Сам про себе режисер казав, що він: «вірменин, який народився у Тбілісі і сидів у російській в’язниці за український націоналізм».

Сергій Йосипович був і режисером, і сценаристом, актором, художником, скульптором, і композитором, костюмером, гримером, епістоляром та хореографом. Своїми вчителями Параджанов вважав Олександра Довженка та Андрія Тарковського. Великий вплив Параджанов здійснив на Федеріко Фелліні.

З нагоди київської прем’єри фільму “Ашик-Керіб” Сергій Параджанов дав своє останнє інтерв’ю українською мовою. І на завершення бесіди вигукнув: “Хай живе Україна! Хай живе український націоналізм у тому сенсі, у якому розумію його я: не можна допустити, щоб настав час, коли не буде слова українською, не буде пісні української, не буде сонця українського і не буде соняшника українського!”

“Не знаю, що чекає на мене, але знаю, що хотів померти в Україні. Хоч би там як, а я їй багато чим завдячую. Вона велика друга моя Батьківщина”, – так говорив Параджанов.

Але помер видатний режисер у Єревані 20 липня 1990 року. Того ж року отримав звання народного артиста УРСР (посмертно), а у 1991 році – Державну премію України імені Тараса Шевченка.Пам’ятник Сергію Параджанову — пам’ятник режисеру, народному артисту України Сергію Параджанову; встановлений в 1997 році в Києві на території кіностудії ім. Олександра Довженка на майданчику біля одного з центральних корпусів. Автор — скульптор Богдан Мазур.

Літературно-музична імпреза: "Ми єдині - молодь та ЗСУ"

    13 грудня 2023 року у Волинській ДОУНБ імені Олени Пчілки спільно з КЗВО «Луцький педагогічний коледж» - студенти клубу «Всесвіт» (керівник Анатолій Кравець) та вокальна майстерня «Успіх» (керівниця Надія Павлюк) за сприянням регіонального координатора ГО «Крим SOS» Антона Євтушка провели літературно-музичну імпрезу: «Ми єдині - молодь та ЗСУ» для воїнів Збройних Сил.

    Звучали вірші та пісні патріотичної тематики у виконанні студентів клубу «Всесвіт» та вокальної майстерні «Успіх».

    

    На згадку про зустріч та з побажанням перемоги, студенти подарували військовим обереги-браслети, зроблені студентами та працівниками бібліотеки, та в’язані шкарпетки, які передали працівниці Волинського регіонального музею українського війська та військової техніки. В домашній атмосфері з печивом та цукерками студенти та військові під гітару співали українські пісні.

"З родини славетних". Микола Колесса.

 

6 грудня 2023 року виповнилось 120 років від дня народження Миколи Філаретовича Колесси, видатного композитора, диригента, педагога, теоретика музики. Герой України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, народний артист України, академік Національної академії наук, він впливав на духовність і внутрішню культуру Львова. 

    Майбутній композитор, диригент, педагог і учений народився 6 грудня 1903 року в м. Самборі на Львівщині у сім’ї вчителя гімназії, а згодом видатного українського етнографа, фольклориста, композитора, музикознавця Філарета Михайловича і Марії Іполитівни Колессів. За проханням Миколи Лисенка, доброго друга сім’ї, новонародженого було названо на його честь – Миколою. Ніхто тоді не здогадувався, що разом з ім’ям видатного українського композитора хлопчик багато в чому успадкує і його долю. Окрім Миколи, у сім’ї було ще двоє дітей – Софія і Дарія.

    Музика оточувала маленького Миколку з ранніх літ. Коли йому випов­нилося сім, родина переїхала до Львова, – Філарет Колесса почав викладати у міській академічній гімназії. Сім’я часто бувала на виставах у Львівській опері. А Миколка, навіть іще не знаючи нот, підходив до фортепіано і «відшуковував» мелодії. Власне з мелодією народної пісні прийшов він восьмилітнім хлопчиком до Вищого музичного інституту імені Миколи Лисенка – тоді єдиного українського громадського навчального закладу в Галичині.

Народна пісня надихала юного музиканта, тож не дивно, що свої перші твори вісімнадцятирічний учень гімназії написав на фольклорній основі. Це були «Мазурка» для фортепіано і «Думка» для фортепіанного тріо. Десь тоді у Миколи й зародилася мрія присвятити життя музиці. Але батько надто добре знав долю музикантів, тому наполіг, щоб син отримав належну освіту.

Микола Колесса став студентом медичного факультету Краківського університету. Потяглися нудні дні занять, але він вірив, що незабаром його життя зміниться. Рішення прийшло під час концерту, на якому звучала Дев’ята симфонія Бетховена. Саме після нього Микола наважився сказати батькові, що не може жити без музики. І той його зрозумів!

    Найбільшим задоволенням для митця було творення музики. Він захоплювався народними піснями і обдарував нас обробками лем­ківських, гуцульських народних пісень, вони лягли в основу його Першої і Другої симфоній. Упорядкував збірники народних пісень Волині, Полісся та інших регіонів України.

Микола Філаретович володів унікальним даром – умінням любити! Здавалося, що в кожній людині, яка зустрічалася на його життєвому шляху, він бачив неповторну особистість. Йому пощастило товаришувати з найвизначнішими особистостями ХХ століття.

Композитору належить авторство 1-ї і 2-ї симфонії (1950 р., 1966 р.), «Українська сюїта» (1928 р.), «Симфонічні варіації» (1931 р.), сюїта «В горах», фортепіанні твори: «Картинки Гуцульщини», «Три коломийки», «Гуцульський прелюд», «Про Довбуша».

Високоосвічена, талановита і багатогранна особистість Миколи Колесси віддавна є орієнтиром для молодих музикантів. Він ніколи не шкодував часу, охоче ділився багатим досвідом, випромінював щире розуміння, терплячість і непідробну доброту. Двері його серця ніколи не зачинялись до людей, для кожного він знаходив можливість поспілкуватись, часом – поспівчувати або ж розділити радість.

Народний артист СРСР, заслужений діяч мистецтв України, лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка, академік, повний кавалер орденів "За заслуги", кавалер ордена Ярослава Мудрого п'ятого ступеня, Герой України, Микола Колесса виховав цілу плеяду диригентів, знаних далеко за межами України. Серед них: Степан Турчак, Іван Гамкало, Юрій Луців, Євген Вахняк, Тарас Микитка, Богдан Антків, Роман Филипчук і багато інших, а підручник "Основи техніки диригування" й донині залишається настільною книгою для декількох поколінь музикантів. Він залишив після себе багату та цікаву творчу спадщину: дві симфонії, сюїти, "Лемківське весілля", низку камерно-вокальних і камерно-інструментальних мініатюр, хорові композиції й обробки.

"Дай мені, мамо, хустку на згадку"

 

7 грудня відзначається Всесвітній день української хустки. Вона здавна вважалася оберегом та символом патріотизму, свободи та любові. 

Перші хустки, що почали носити українки, мали чистий білий колір. А ось кольорові малюнки прийшли до нас з Туреччини. Зараз деякі бренди повертають моду на хустинки та включають їх у свої колекції.

Хустку, зазвичай, вважають символом прихильності, любові, вірності, прощання та скорботи. Цей незмінний аксесуар є частиною української культурної спадщини. 

Хустка вважалася оберегом для всіх жінок. Незаміжні дівчатка, зазвичай, на голові носили стрічки, квіти, віночки, а от коли вже жінка йшла під вінець, то вона пов’язувала голову хустиною. Цей атрибут оберігав її та її сім’ю. Хустка є символом необхідності.

    Справжня автентична українська хустка, яка була складовою національного вбрання - це хустка з однотонної натуральної тканини, яку вишивали бавовняними або шовковими нитками.

    Хустка була маркером соціального стану жінки. Молодиці носили білі або яскраві хустки, старші жінки — темні, вдови — чорні. Незаміжні дівчата часто вив'язувались вінкоподібно. Хустки свідчили про рівень достатку родини.

     Хустка була основним головним убором.

Жінки носили хустки протягом цілого року. Влітку носили лляні, ситцеві чи шовкові, а взимку — вовняні. В залежності від регіону, жінки використовували різні способи зав'язувати хустки. Наприклад, на Півночі її в'язали під підборіддям, а кінці зав'язували на маківці.

     Можна простежити таку закономірність: у молодих головний убір зав'язували переважно під бороду, а в старих жінок – ззаду голови. У різних областях України жінки та дівчата пов'язують хустку по-різному: фатою, чалмою, під шию, під потилицю, шляпкою, короною, роблять ріжки, вузлик або чіпляють квітку.

    Не зважаючи на «молодість», у свята вже є свої традиції. У цей день проводяться майстер-класи та конкурси на вміння зав’язувати хустинку. Адже тільки в Україні існує декілька десятків технік зав’язування. 

"Волонтер-це вибір". Майстер-клас з виготовлення оберегів-браслетів для передачі воїнам ЗСУ

     Волонтер-це вибір! Сьогодні кожен з нас має зробити свій. Одні- ціною власного життя боронять нашу землю, а решта - мають бути опорою: донатити, плести сітки, готувати та підтримувати. Бо наша сила - в єдності.

    Сьогодні працівники Волинської ДОУНБ імені Олени Пчілки разом з гуртківцями клубу "Всесвіт" КЗВО "Луцький педагогічний коледж" долучилися до майстер-класу з виготовлення оберегів для воїнів Збройних Сил України. З чистими думками та вірою у кожного і кожну, хто стоїть на захисті нашої Батьківщини плели обереги-браслети аби підтримати, розрадити та підбадьорити.

"Друге життя книжки". Майстер-клас з нетрадиційних технік малювання

   А ви знали, що з непотрібних книжок можна створити виріб, який стане вітальною листівкою або прикрасою інтер’єру? 

  Сьогодні у мистецькому просторі Волинської ДОУНБ імені Олени Пчілки  майстриня Ричко Віта Костянтинівна показала нам нетрадиційну техніку малювання на старих аркушах паперу. Кожен виріб мав свою індивідуальність та унікальність.

  Спочатку простим олівцем наносимо ескіз майбутнього малюнка, а потім заповнюємо малюнок  прозорим шаром фарби. Даємо фарбі висохнути, промальовуємо контури та наклеюємо наш малюнок на кольоровий папір. І дивіться яка краса!