Вернісаж-відкриття "Казимир Малевич. Творець ікони абстрактного мистецтва" (до 145-річчя від дня народження українського художника-авангардиста)

 

Є художники, творчість яких виходить за рамки класики та стандартного мислення, розширює кругозір та уяву. Та відношення суспільства до них неоднозначне. До таких митців належить яскравий український художник Казимир Малевич. Його картини вражають своєю оригінальністю та нестандартним підходом до мистецтва.

22 лютого 2024 р. в соціокультурному просторі "Мистецький" Волинської ДОУНБ імені Олени Пчілки відбувся творчий захід, присячений 145-річчю від дня народження українського художника-авангардиста Казимира Малевича.

Культурознавчий проєкт, створений спільно з читацьким клубом «ЛітЕра» (керівниця Наталія Дзямулич) та клубом «Всесвіт» (керівник Анатолій Кравець) КЗВО «Луцький педагогічний коледж» відкрив багатогранну творчу особистість українського художника польського походження і дав змогу зануритись в унікальний світ творчості Малевича.

На заході було представлено різноманітні твори Малевича, які відображали його еволюцію як художника від реалістичних полотен до абстракції та супрематизму. Вернісаж-відкриття став важливою подією для всіх, хто цінує та розуміє внесок Казимира Малевича в світ мистецтва.

Цей проєкт був вдалою спробою вшанувати його талант та внести свій внесок у розуміння його мистецтва. Учасники залишилися з враженням глибокої історії та визначного впливу, який має цей великий художник на світ мистецтва.

Під час заходу було приділено увагу не лише біографії та творчості Малевича, але й його впливу на сучасні арт-тенденції та культурне середовище загалом.

Найбільш вражаючим було відчуття спільноти та взаємодії серед учасників. Обмін ідеями та емоціями надавав події особливий характер, створюючи атмосферу тепла та взаєморозуміння серед усіх присутніх.

Культурологічний проєкт не лише вшанував 145-річчя Казимира Малевича, а й привів до нового розуміння та вдячності за його творчість. Він став справжньою подією для всіх, хто цінує велике мистецтво та бажає відчути його живе втілення в сучасному світі.

"Олександр Валента. Самобутній майстер пензля"

Багатогранна культура Волинської землі вирізняється барвистою палітрою визначних постатей у галузі мистецтва, зокрема образотворчого, та їх творчих досягнень.

Ім’я найпопулярнішого волинського митця Олександра Валенти відоме не лише серед інтелігенції, але й серед людей, далеких від творчості. Він був наділений особливим даром – не тільки бачити прекрасне, а й донести його до людей.

Олександр Валента відомий далеко за межами нашої країни волинський художник, майстер жанру натюрморту й пейзажу, в яких поєднуються риси кубізму, пуантилізму, яскраво-індивідуальний, специфічно український, а саме волинський індивідуальний почерк митця, позначений фольклорними мотивами, декоративністю вирішення форми, орнаментальністю побудови композиції.

Знайшовши себе у мистецькому світі, загубився в особистому житті. Особиста доля митця була трагічна. Олександр народився 16 лютого 1944 р. в невеликому волинському селі Черніїв, мати померла невдовзі після пологів, а батько загинув на фронті. Виховувався Валента в школі-інтернаті. Сирота виявився не надто пристосований до реалій життя. Одними із перших талант художника оцінили колекціонери, вони викуповували (часто за безцінь, бо ж мусив на щось жити) його картини і масово вивозили їх за кордон. У Польщу, США, Ізраїль... Часто картини просто роздаровував друзям... Першим і єдиним вчителем для нього став П. К. Сензюк.

Першим серйозним творчим успіхом О. Валенти стала його участь у Республіканській виставці молодих митців (Київ 1966). На ту пору добрих оселедців знайти було годі – повсюди панував його величність – дефіцит. Але для художника знайомі таки дістали чотирьох натурників. Картина вдалась. Вона приваблювала якимсь внутрішнім сяйвом-теплом і навіювала приємні думки. Тому й не дивно, що твір відразу потрапив на виставку молодих художників. Полотно «Риби» представлене там, було видруковане як кольорова поштівка і великим накладом розійшлося по країні, пропагуючи Волинь та волинське мистецтво. Цей факт на той час був майже офіційним визнанням. Він додав молодому авторові впевненості й віри в майбутнє.

У 1969 р. О.Валента стає методистом образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва в Будинку народної творчості. А в 90-ті рр. творчість О. Валенти досягає небувалої висоти. У 1996 р. Олександру Валенті було присуджено обласну мистецьку премію імені Йова Кондзелевича. 

6 грудня 1997 р. О. Валента трагічно загинув у новій майстерні по вул. Данила Галицького від рук невідомих убивць, котрі й досі залишаються непокараними.

Олександр Родіонович Валента започаткував нову стилістичну методу, так званий декоративний цикл. Луцьк — це місто Олександра Валенти, він зображував його на своїх полотнах. У Художньому музеї представлено три полотна із колекції Волинського краєзнавчого музею: «Весна. Вечір», «Вечірня вулиця», «Вечірнє місто». Кожен твір сповнений витонченої краси. За рік до трагічної смерті художника нагородили обласною мистецькою премією імені Йова Кондзелевича. Донині його картини є візитною карткою Волині. А ті, на яких зображено Луцьк, стали символами міста.

Особливістю полотен О. Валенти є своєрідне зображення простору, складеного маленькими частинками. Вони написані соковито, барвисто, сповнені світла і свіжості. Український колорит картин виявлений особливостями зображення та кольорової палітри. Художник часто писав картини, використовуючи різні варіації одного відтінку, вражаючи сміливістю поєднання кольорів, лаконічністю, декоративністю та символічністю зображення. У результаті дослідження встановлено, що значна кількість робіт митця є власністю приватних колекцій (колекціонерів) Польщі, Німеччини, Ізраїлю, частина знаходиться в колекції Волинського краєзнавчого музею (м. Луцьк); також дослідження його творчості дало змогу з’ясувати звернення митця до історично-побутового жанру живопису, зокрема зосереджено увагу на тематиці оспівування творчості Лесі Українки.

Найвідоміші твори художника:

«Святковий вечір» (1965 р.); «Риби» (1966 р.), «Вечірній Луцьк» (1966 р.); «Зима (Берестечко)» (1967 р.), «На козацьких могилах (село Пляшева)» (1967 р.); «Яблука на рушнику» (1969 р.), «Натюрморт з кавуном» (1969 р .), «Напровесні» (1969 р.), «Гриби на рядні» (1969 р.); «Подих весни» (1970 р.), «Зелені яблука» (1970 р.), «Дари осені» (1970 р.), «Церква в селі Низкиничах» (1970 р.); «Вечірнє місто » (1973 р., колекція ВКМ); «Моя вулиця» (1973 р., колекція ВКМ); цикли «Пори року» (1995 р ), «Писанки» (1995 р.).

"За кадром - Іванов". До 115-річчя від дня народження Віктора Михайловича Іванова, режисера, сценариста водевіля "За двома зайцями"

 

13 лютого 1909 року в Козятині народився відомий сценарист і кінорежисер, «батько» комедії «За двома зайцями» Віктор Іванов. Олександр Довженко назвав його особливим режисером, «одним на мільйон», а Сергій Ейзенштейн персонально взяв Іванова у свою творчу майстерню.

Йому «світила» кар’єра залізничника. Закінчив Бердичівське ремісниче училище та Жмеринську профшколу. Пізніше у В’язьмі в Росії отримав спеціальність помічника машиніста. Але юнак несподівано вирішує круто змінити свою долю і здає документи до Московського державного інституту кінематографії, вступивши ре­жи­серсь­ке відділен­ня, на курс відо­мо­го кінорежисера Сергія Ейзенштейна, який першим розгледів у Вікторові талант комедіографа.

Першим місцем роботи стала Київська кіностудія імені Довженка, де Іванов до війни працював асистентом режисера. Просився на фронт, але йому казали, що кіно – це теж фронт боротьби з Гітлером. У 1942 році працівників кіностудії евакуювали до Ашхабаду.

Відправки на фронт він таки добився, отримавши благословення від Олександра Довженка. Війну пройшов командиром взводу вогнеметників, воював під Сталінградом, форсував Дніпро, Букринський плацдарм, першим «розписався» кулеметною чергою на воротах кіностудії Довженка, коли звільняли Київ.

Саме на кіностудії Довженка було знято його найвідоміші стрічки: «Шельменко-денщик» (1957), «Сто тисяч» (1959), «Олекса Довбуш» (1961), «Бджоли і люди» (1963), «Ключі від неба» (1965), «Непосиди» (1967), «Вулиця 13 тополь» (1970), «Веселі Жабокричі» (1975). І, звичайно, комедія «За двома зайцями» (1961), яка побила всі рекорди касовості і зробила зірками Маргариту Криніцину (Проня), Наталю Наум (Галя), Таїсію Литвиненко (Химка) та інших акторів. Також у фільмі знімалися відомі на той час актори Олег Борисов, Нонна Копержинська, Микола Яковченко. В оригіналі фільм було знято українською мовою.

Прем'єра відбулася у Києві, в Дарницькому клубі залізничників - нині Палац культури "Дарниця".

Відома стрічка насправді мала складну долю. Режисер Київської кіностудії імені Довженка Віктор Іванов давно мріяв екранізувати водевіль класика української літератури Михайла Старицького, написаний 1883 року.

Кінематографічне начальство не поспішало запускати фільм. Можливо, здавався дріб'язковим сюжет про шахрая-нареченого - ось якби йшлося про революціонера, який бореться з царським режимом, то інша річ!

А можливо, викликала питання кандидатура Віктора Іванова, який працював на київській кіностудії лише кілька років, а перед тим знімав на Свердловській, Вільнюській, Каунаській студіях. Чи не провалить він українську класику?

Нарешті режисер схитрував. Подав керівництву вчергове сценарій "За двома зайцями", додавши, що хоче сатирично показати "стиляг". Так називали молодь, яка цікавилася модою, захоплювалася стильними американськими речами, слухала західну музику тощо.

У СРСР саме набирала обертів кампанія боротьби зі "стилягами", і пропозиція Іванова виглядала цілком актуально.

Актори грали діалоги так, як написано в Михайла Старицького, - українською мовою.

Більшу частину сцен зняли в павільйоні Кіностудії ім. Довженка. Але деякі епізоди фільмували на київських вулицях. Головною магістраллю був Андріївський узвіз - там зняли проїзд у візку на весілля, прохід четвірки хлопців з гітарою.

На екрані легко впізнати також Контрактову площу, старий Житній ринок, Володимирську гору, сходи Андріївської церкви тощо.

За словами онуки режисера Олени, дідусь на знімальному майданчику багато імпровізував:

"Він на ходу вигадував неймовірні історії, винаходив нові слова, каламбури: "Я вам не как-либо что, а что-либо как!", "Баришня уже лягли и просють", - усього цього ви не знайдете в тексті Старицького. Це придумано і дописано в сценарій Івановим".

Стрічка запала в серце глядачам і її розібрали на цитати.

Проня Прокопівна: «Ну розумний! Аж страшно!»;

· Проня Прокопівна із Голохвастим: «– Ваша папіроска шкварчить! – Ето в груді моєй шкварчить!»;

· Проня Прокопівна: «Що ви про це допитуєтесь, мені соромно, я ж – баришня!»;

· Проня Прокопівна: «Не говоріть мені про любов, то ж шкандаль»;

· Проня Прокопівна до Лимарихи: «У нас сьогодні неприйомний день! – А у мене якраз дуже приємний!»;

· Голохвастий: «У груді моїй Везувій так і клекотить!»;

· Голохвастий: «У мене в голові такий водевіль, аж мерсі!».

Крім кінематографа, Віктор Іванов захоплювався літературою, особливо дитячою. З 1956 року – член Спілки письменників України. Автор збірок для дітей «Наша Наташа» (1954), «Доріжка» (1958), збірки віршів «Доделки-переделки», «Попади», «Сатирический патруль» (1960).

Попри талант, йому до кінця життя довелося боротися з чиновницькою бюрократією. Це позначалося на здоров’ї: переживши два інфаркти, Віктор Іванов помер у 1981 році.

Офіційне визнання прийшло уже після смерті: у 1999 році режисерові було присвоєно Державну премію імені Довженка (посмертно). На одному із приміщень кіностудії колеги встановили бронзовий барельєф з портретом Іванова та його персонажами. У 2007 році в Козятині меморіальну дошку встановили і на будинку першого приміщення відділкової лікарні, в якому народився кінорежисер.

Майстер-клас "Кавова фейєрія"

Кава по праву вважається одним з найпопулярніших напоїв на планеті, адже саме з нього більшість людей починає свій день.

А чи знали ви, що відомий композитор Бетховен дуже любив каву і використовув рівно 60 зерен на чашку, витрачаючи час на перерахунок кожного зернятка?

Але крім величезної кількості варіантів приготування цього ароматного і підбадьорливого напою, існує чимало альтернативних способів його використання. З одним із таких нетрадиційних способів використання розчинної кави з нами поділилася на майстер-класі мисткиня Віта Костянтинівна Ричко.

Малювання кавою асоціюється з малюванням акварельними фарбами. Розчинну каву треба розбавити водою так, щоб не було комочків. Створюємо три відтінки: від світлого до найтемнішого шляхом додавання води. І починаємо творити... Малюємо тонкими лініями ескіз на цупкому аркуші паперу. Далі наносимо найсвітліший тон і даємо висохнути. А потім наносимо темні шари кавового розчину, щоб додати об’єм зображенню. І на останок, самим темним тоном надаємо виразності нашому малюнку і підкреслюємо контури.

В процесі створення малюнків аромат кави був неймовірний! Чудова кавова арт-терапія! І ось які творчі доробки ми мали змогу спостерігати:

 

"Сергій Параджанов. Велика і друга моя Батьківщина"

09 січня 2024 року виповнюється 100 років з дня народження Сергія Йосиповича Параджанова, українського та вірменського кінорежисера, сценариста, одного із представників хвилі українського поетичного кіно".

Вірменин грузинського походження, творець візитної картки українського «поетичного кіно» – картини «Тіні забутих предків» (1964), яка отримала 39 міжнародних нагород і 24 гран-прі на кінофестивалях (у Мар-дель-Платі, Римі, Салоніках та ін.

Сергій Параджанов – знаменитий на увесь світ режисер-авангардист. Свій неповторний талант і багату уяву він успадкував від матері, яка була дуже артистичною та ексцентричною, яскравою жінкою свого часу. Народився Сергій 9 січня 1924 року, він був третьою дитиною в сім’ї, але першим хлопчиком. Батько – Йосиф – був заможним антикваром у Тифлісі (нині Тбілісі, Грузія), тож сподівався, що саме син успадкує та продовжить родинну справу. У хлопця ж були інші плани. Тато йому так і не пробачив зраду сімейному бізнесу. Щоправда, вміння відрізнити коштовну річ від підробки не раз ставала у пригоді режисерові, коли той сидів без роботи й заробляв на життя скуповуванням антикваріату.

У 1942-му Параджанов вступив до Тбіліської консерваторії, потім навчався на будівельному факультеті в інституті інженерів.

Але точні науки його цікавили дуже мало, а ось світ мистецтва вабив все більше та нестримніше. І він вступає одразу до двох навчальних закладів: Тбіліської консерваторії (на вокальне відділення) і Хореографічного училища при Оперному театрі. Далі він вирішує продовжити навчання у Московській консерваторії, паралельно склавши іспити на режисерський факультет ВДІКу. Саме тут він вперше відчув, що знайшов себе.

Після закінчення інституту був направлений на Київську студію художніх фільмів (ім. О. Довженка) як режисер-постановник.

Ще будучи студентом, Параджанов познайомився з дівчиною на ім’я Ніг’яр (за походженням була татаркою) та невдовзі одружився з нею. Але кохання завершилося трагедією. Рідня дівчини, довідавшись про шлюб з іншовірцем, примчала в Москву й вимагала у Сергія чималого викупу за Ніг’яр, як велить звичай. Але грошей він не мав. Далі брати намагалися забрати сестру із собою, але дівчина не хотіла розлучатися з чоловіком. Тоді брати просто штовхнули бідолаху прямо під електричку, яка мчала на швидкості. Так завершився перший шлюб молодого режисера.

Другою дружиною Параджанова стала Світлана Щербатюк. Українка була напрочуд красивою, у пари народився син Сурен. Але ексцентричні витівки чоловіка було витримати неможливо, тому Світлана, забравши дитину, покинула Сергія.

У 1950-1960 роках Параджанов працював в Україні. Перші чотири роботи режисера “Андрієш”, “Перший парубок”, “Українська рапсодія” та “Квітка на камені” були оцінені критиками “на трієчку”. Десять років пропрацював Сергій на ниві кінематографу, не отримавши жодного визнання чи нагороди. Ніхто вже й не сподівався, що він стане видатним митцем. Але у 1966-му Параджанов зняв картину “Тіні забутих предків”. Фільм став справжнім вибухом у кіномистецтві, однією з найяскравіших подій радянського кінематографу 60-х років, його порівнювали з такими шедеврами, як “Летять журавлі” Михайла Калатозова, “Балада про солдата” Григорія Чухрая, “Іванове дитинство” Андрія Тарковського. Кінофільм “Тіні забутих предків” отримав 28 нагород на міжнародних фестивалях і конкурсах у 21 країні світу, що було неймовірним успіхом і визнанням.

“Тіні забутих предків” – чи не найвідоміший український фільм, який вирізняється поліфонічністю, символічно-ритуальним міфологізмом, детальним етнографізмом, експресивною поетикою та новаторськими внутрішньокадровими рухами камери. “Ми навмисне віддалися матеріалу, його ритму і стилю, щоб література, історія, етнографія, філософія з’єдналися у єдиний кінематографічний образ”, – скаже пізніше Параджанов.

І справді, зближення різних форм мистецтва – образотворчого, поетичного, музичного, їх синкретизм – чи не основа стилістики Параджанова, його творчої майстерності. Йому пощастило зібрати навколо себе виключно талановитих творців: художника Георгія Якутовича, оператора Юрія Іллєнка, акторів Івана Миколайчука, Ларису Кадочникову і композитора Мирослава Скорика.

Майстру вдалося відтворити дух однойменної повісті М.Коцюбинського, де первозданність смерекових лісів, гір та полонин переплітається з суворим життєвим укладом гуцулів, пройнятим містичним світосприйняттям. Фільм здобув призи на Всесоюзному кінофестивалі у Києві, Римі, Мардель-Плате, премію Британської академії — загалом же отримав двадцять вісім нагород.

Наступним знаменитим фільмом Параджанова став “Колір граната”, в якому він прагнув відтворити духовний світ та історію кохання вірменського середньовічного поета Саят-Нови. На жаль, новаторські ідеї режисера не знайшли розуміння в офіційних колах через “важкість сприйняття”. Фільм довго пролежав на полицях фонду, доки не був змонтований С. Юткевичем (таким чином, на сьогодні існують дві його версії). Але і “адаптовану для радянського глядача” стрічку швидко зняли з прокату через арешт Параджанова у 1973 році. Творчість рятувала митця упродовж довгих чотирьох років тюремного ув’язнення, які йому судилося пройти завдяки наклепу.

Дивна річ: знівечивши життя й кар’єру Параджанова-режисера, тюрма виплекала Параджанова-художника. Не маючи змоги довгий час проявляти себе у кінематографі, він зосередився на створенні колажів, що сприймалися його уявою як застиглі кадри кінострічки. За роки тюремного ув’язнення він зробив близько 800 робіт . Матеріалом для колажів ставало все, що потрапляло художнику на очі: папір, газети, скло, сухі квіти або листя, жерстяні коробки з малюнками, картини, порцелянові рамочки, лампи, свічники, пір’я, ґудзики, дроти, мереживо, уламки окулярів, циферблати, фрагменти коштовного посуду.

 

    Параджанова називали «генієм» та «маестро» його друзі – світові митці Федеріко Фелліні, Мікеладжело Антоніоні, Жан-Люк Годар, Анджей Вайда, Ів Сен Лоран, Андрій Тарковський та інші. Сам про себе режисер казав, що він: «вірменин, який народився у Тбілісі і сидів у російській в’язниці за український націоналізм».

Сергій Йосипович був і режисером, і сценаристом, актором, художником, скульптором, і композитором, костюмером, гримером, епістоляром та хореографом. Своїми вчителями Параджанов вважав Олександра Довженка та Андрія Тарковського. Великий вплив Параджанов здійснив на Федеріко Фелліні.

З нагоди київської прем’єри фільму “Ашик-Керіб” Сергій Параджанов дав своє останнє інтерв’ю українською мовою. І на завершення бесіди вигукнув: “Хай живе Україна! Хай живе український націоналізм у тому сенсі, у якому розумію його я: не можна допустити, щоб настав час, коли не буде слова українською, не буде пісні української, не буде сонця українського і не буде соняшника українського!”

“Не знаю, що чекає на мене, але знаю, що хотів померти в Україні. Хоч би там як, а я їй багато чим завдячую. Вона велика друга моя Батьківщина”, – так говорив Параджанов.

Але помер видатний режисер у Єревані 20 липня 1990 року. Того ж року отримав звання народного артиста УРСР (посмертно), а у 1991 році – Державну премію України імені Тараса Шевченка.Пам’ятник Сергію Параджанову — пам’ятник режисеру, народному артисту України Сергію Параджанову; встановлений в 1997 році в Києві на території кіностудії ім. Олександра Довженка на майданчику біля одного з центральних корпусів. Автор — скульптор Богдан Мазур.