Рекреаційне розвантаження з елементами творчості

 

Сьогодні 1 квітня, у соціокультурному просторі «Мистецький» відбулася зустріч організована працівниками відділу літератури з питань мистецтва «Рекреаційне розвантаження з елементами творчості» на тему «Теорія поколінь...від Х до Z: життєві цінності та ідеали» На зустріч були запрошені користувачі Територіального центру соціального обслуговування м. Луцька. Як завжди незмінний психолог наших заходів Олена Вітюк ознайомила присутніх з системою поділу суспільства на покоління за роками народження. Було цікаво дізнатися про відмінності, пріоритети, життєві цінності різних поколінь. Кожен з присутніх знайшов себе в певному поколінні, хтось у "бебі-бумерах" або у поколінні "Х" та з захопленням слухаючи характеристики психолога, ділилися враженнями дискутували або погоджувались. Мета цього заходу - допомогти навчитися вільно спілкуватися, висловлювати свою думку, отримувати радість та задоволення від спілкування з оточуючими, прийняти та полюбити себе, почати рухатися в напрямі до соціальної активності. Присутні мали можливість висловити своє бачення соціальних проблем сьогодення, ділитися спогадами та власними життєвими переживаннями.

Наприкінці заходу всі учасники намалювали невеличкі, але дуже позитивні букетики кульбабок гуашевими фарбами на згадку про те, що навіть незважаючи на похмуру погоду за вікном та дощик, все ж на календарі сьогодні початок квітня і ми віримо в перемогу добра, віримо що весна переможе.

Книжкова виставка «Дмитро Гнатюк — легенда українського оперного співу»

Ви можете не знати його ім’я, але ви точно чули пісні у виконанні Дмитра Гнатюка – "Чорнобривці", "Два кольори", "Києве мій". Сьогодні, 28 березня, день народження видатного українського оперного співака, педагога, в минулому – художнього керівника Київського театру опери та балету, який усе життя популяризував українську пісню у світі.

     Дмитро Гнатюк увійшов в історію не тільки як талановитий співак і педагог, а також як людина, яка щиро вболівала за виконання української оперної і народної музики в Україні та світі. Так, саме завдяки Гнатюку український романс "Черемшина", написаний у 1965 році, почали виконувати в Японії, а про пісні "Два кольори" та "Черемшина" – дізнались у всьому світі, від Канади до Франції. Гнатюк виконував українські пісні та ставив на театральній сцені опери українських композиторів усе життя, вважаючи українську музику важливим чинником формування національної свідомості.

     У 2009 році, у 85-річному віці, Дмитро Гнатюк сказав слова, які нині ми сприймаємо особливо гостро: "Ми, українці, нарешті здобули незалежність. Дорожіть цим, плекайте це, тіштеся цією незалежністю, бо вона відкриває великі перспективи — мати свою державу й бути господарем на своїй землі".

   Дмитро Гнатюк народився 1925 року в селі Мамаївці Чернівецької області, яка тоді була частиною Румунії. Співати почав у місцевій церкві, про це багато розповідав у своїх інтерв’ю. У 20 років Гнатюк став солістом Чернівецького музичного-драматичного театру імені Кобилянської, тоді ж вступив до Київської консерваторії.

    Гнатюк був яскравим співаком та артистом, і його відразу помітили в столиці. У 1951 році, після закінчення консерваторії, він став солістом Київського театру опери та балету та пропрацював у театрі на різних посадах майже все життя, до самої смерті у 2016 році. Його колеги згадували, що у 2015-му, у віці 90 років, він ставив вистави в оперній студії Київської консерваторії та опікувався студентами.

   В історії Національної опери Дмитро Гнатюк – одна з найважливіших постатей. На київській оперній сцені він був відомий як драматичний співак, що втілював яскраві, колоритні образи, зокрема в операх "Тарас Бульба", "Наталка Полтавка", "Енеїда", "Євгеній Онєгін", "Пікова дама", "Мазепа", "Кармен" Ж. Бізе, "Ріголетто"), "Севільський цирульник" Дж. Россіні. З 1988 по 2011 рік Гнатюк був головним режисером Національної опери України. Саме завдяки йому на київській сцені були поставлені важливі українські опери – "Тарас Бульба", "Наталка Полтавка" М. Лисенка, "Запорожець за Дунаєм" С. Гулака-Артемовського.

   Пік кар’єри Гнатюка-співака прийшовся на 60-ті роки. Він увійшов в історію як один з найвидатніших виконавців української пісні. Такі легендарні сьогодні твори, як "Два кольори", "Києве мій", "Черемшина" в 60-ті зазвучали вперше саме його голосом. Особливе місце в його творчості посідала пісня "Два кольори", яку написав у 1964 році композитор Олександр Білаш на слова поета Дмитра Павличка. Поет був другом Гнатюка й говорив, що той "співає серцем". Сам Гнатюк розповідав, що текст поезії "Два кольори" нагадує йому про дитинство та рідний край і є уособленням життя кожного українця, в якому є місце і червоному (щастю й любові), і чорному (трагедії та журбі).

     Українські пісні, народні зокрема, Гнатюк виконував далеко за межами країни. У біографії Гнатюка, що її підготувала Національна опера, згадується, як Гнатюк у 70–80-ті роки й пізніше об’їздив увесь світ, виступав на найвідоміших сценах США, Канади, Австралії, Нової Зеландії, Франції та Англії.

Ще одна важлива пісня в репертуарі артиста – "Як тебе не любити, Києве мій!". Цей твір композитор Ігор Шамо написав на слова поета Дмитра Луценка в 1962 році. До речі, пісня є офіційним гімном Києва з 2014 року. В 1982-му Дмитро Гнатюк виконав її на великому концерті з приводу 1500-річчя Києва в супроводі дитячого хору.

   Популяризація української пісні була частиною його світогляду й у певному сенсі місією – співак вважав, що саме так ми продовжуємо себе. В інтерв’ю виданню "Україна молода" у 2009 році Дмитро Гнатюк говорив: "Пісня — це ж наша історія. І вона має жити. „Черемшину" он навіть японці співають. Ця пісня після моїх гастролей стала в Японії дуже популярною. І місцевий квартет забажав її виконувати. Я дав їм ноти. І вони співали її в усьому світі. Українською мовою".

    Першою і єдиною дружиною Дмитра Гнатюка стала Галина Макарівна, з якою співак познайомився ще в молоді роки. Галина Гнатюк отримала філологічну освіту, працювала у сфері української граматики, історії мови. У пари з'явився син Андрій.

І Галина, і Дмитро досить багато часу приділяли своїй кар’єрі. У 1988 році Дмитро Михайлович був обраний головним режисером Театру опери та балету, а також директором Національної опери.

   Паралельно займався й політичною діяльністю як депутат Верховної Ради Радянського Союзу. Після проголошення незалежності продовжив свою політичну діяльність. Був заступником голови комітету ВР з питань культури і духовності, також був обраний народним депутатом. У 1996 році ним заснована Академія Мистецтв України. Він має звання Героя України (2005), обирався до Верховної Ради III скликання, де очолював комітет культури.

     Дмитро Гнатюк, виступаючи як концертний співак, записав 21 платівку. У його репертуарі було понад 85 творів національної та світової класики – від буковинця Сидора Воробкевича до австрійця Йозефа Гайдна.

    Перший виконавець знаменитих хітів 1960-х «Два кольори» та"Як тебе не любити, Києве мій!" Дмитро Гнатюк помер 29 квітня 2016 року на 92-му році життя. Незабаром після цього 20 червня 2016 року, померла й дружина артиста.

Все своє життя Гнатюк присвятив розвитку та популяризації національного оперного мистецтва та вихованню кращих українських митців. За видатні досягнення він був нагороджений численними державними відзнаками.

Завітайте на книжкову виставку "Дмитро Гнатюк — легенда українського оперного співу" у відділ літератури з питань мистецтва нашої книгозбірні:

27 березня - Всесвітній день театру

 

Сьогодні в головну книгозбірню нашої області завітали учні 7 класу Луцького ліцею № 10 Луцької міської ради.

 

Сьогодні в головну книгозбірню нашої області завітали учні 7 класу Луцького ліцею № 10 Луцької міської ради. Працівники бібліотеки провели для учнів цікаву та змістовну екскурсію по всіх відділах бібліотеки. Учні були в захваті від таємничих лабіринтів та величезних залів відділу зберігання основних фондів, зазирнули у соціокультурний простір Мистецький, ознайомилися з відділами на верхніх поверхах,  ознайомилися з різноманіттям книжкових фондів, довідалися як знаходити і користуватися інформацією та багато іншого... Кінцевим пунктом екскурсії став відділ літератури з питань мистецтва, де працівники відділу спільно з керівником класу Оленою Вітюк провели для дітей тренінг-заняття «Будуємо майбутнє разом». Зустріч була цікавою та змістовною, сподіваємося на подальшу співпрацю.

Книжкова виставка "Чудовий світ театру"

 

      Щороку 27 березня відзначається Всесвітній день театру. Це свято для всіх, хто розуміє цінність і важливість театрального мистецтва, і прагне привернути до нього увагу державних структур, політиків і організацій, які ще не досягли розуміння цінності театру для загалу і окремої особистості, а також його значення для економічного розвитку.

     Театр – це фабрика емоцій. З цієї фразою важко сперечатися. Адже кожен, хто хоча б раз був на виставі, байдужим до цього виду мистецтва не залишиться. Когось дійство на сцені вражає до глибини душі, а гра акторів змушує плакати чи сміятися, когось дивуватися, аплодувати, вимовляти такі любі кожному акторові слова: «браво», «на біс».

     Міжнародний день театру відзначається щорічно з 1962 року. Засноване свято у Відні на IX конгресі Міжнародного інституту театру (MIT) при ЮНЕСКО. Діяльність MIT, згідно статуту, має бути спрямована на «зміцнення миру і дружби між народами, на розширення творчої співпраці всіх діячів світу».

     Перші театри з’явились в Греції, згодом в Китаї, Індії, а в X столітті в Європі. Слово «театр» походить від грецького «theatron», і означає місце для видовищ, а також місце, призначене для показу драматичних творів мистецтва перед публікою.

    У давній Греції театр став формуватися як мистецтво, встановлювалися чіткі визначення трагедії і комедії, а також інших театральних форм. В Україні театральне мистецтво бере початок з глибокої давнини, з прояву в народних іграх, танцях, піснях і обрядах.

      Перший український стаціонарний театр відкрито у Львові в 1795 р., а за 24 роки з’явилася перша українська п’єса – «Наталка-Полтавка» Івана Котляревського. У Києві перший стаціонарний театр з’явився у 1806 р., в Одесі — 1809, в Полтаві — 1810.

     XIX століття відзначилося появою драматичних творів Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ’яненка, Тараса Шевченка. Українське акторське мистецтво поряд з театром набули виразних суспільно-громадських функцій, що сприяло піднесенню національної свідомості народу.

      Підвалини саме українського театру заклав Марко Кропивницький, який створив «Театр корифеїв» — професійну театральну трупу. Він сам шукав і вчив своїх акторів: М. Заньковецьку, П. Саксаганського, М. Садовського, Г. Затиркевич-Карпинську. Репертуар не був особливо широким («Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник» Івана Котляревського, «Сватання на Гончарівці», «Шельменко-денщик» Григорія Квітки-Основ’яненка, «Назар Стодоля» Тараса Шевченка). Бракувало нових творів, в яких би відчувався подих сучасності. Їхніми авторами стали Марко Кропивницький, Михайло Старицький, Іван Карпенко-Карий, що одночасно були драматургами, режисерами і акторами.

     В Україні з нагоди Міжнародного дня театру проводяться театральні фестивалі, артисти отримують нагороди та державні звання, а глядачі відвідують прем’єри вистав. Тож чи слухаємо ми оперу, чи насолоджуємося майстерністю і грацією артистів балету або з душевним трепетом стежимо за грою драматичних акторів, – ми завжди відчуваємо особливу атмосферу свята.

Традиційно цей день проходить під девізом «Театри як засіб взаєморозуміння та зміцнення миру між народами». День театру — це свято всіх працівників театру, а не тільки акторів. Тут немає другорядних професій, тому цей день відзначають також режисери-постановники, продюсери, звукоінженери, сценаристи, світлотехніки, гардеробники та білетери.

   Творці театрального мистецтва своє професійне свято за традицією відзначають безпосередньо на сцені. Актори у всьому світі дають свої найкращі спектаклі, влаштовують благодійні виступи і під час поклону із задоволенням приймають гучні аплодисменти та подарунки від глядачів. Крім виступів у театрі, традиційно влаштовують яскраві фестивалі, карнавали і концерти.

Цікаві факти про театр:

– Батьківщиною театрів заведено вважати Стародавню Грецію.

– Арена ді Верона в Італії працює з 30 року до нашої ери. Він являє собою амфітеатр, в якому можуть розміститися 16 тисяч глядачів. В сучасний час він продовжує свою роботи, проте сезонно, коли Італію відвідують імениті виконавці.

– В австрійському місті Філа знаходиться найменший театр у світі. Він вміщує всього 8 осіб, а його сцена має розміри 1,3 метра на 1,3 метра.

– У японському театрі костюми і маски, які носять актори, передаються з покоління в покоління. Самі ж сюжети наповнені розповідями про самураїв.

– Театр Мінак просто неба у Корнуолі відомий у всьому світі. Головною декорацією, на тлі якої проходять спектаклі, є мальовничий простір Атлантичного океану. А першою виставою у 1932 році на сцені театру стала «Буря» Шекспіра.

– У стародавні та середні століття жінкам не дозволялося бути актрисами театру, а всі жіночі ролі виконували чоловіки, переодягнені в жінок. В античні часи жінкам заборонялося навіть відвідувати театр.

– Місто Брегенц в Австрії щорічно на фестивалі опери приймає трупи оперних театрів усього світу. Головна прикраса цього фестивалю – велика плаваюча сцена з грандіозними декораціями, які постійно змінюються.

– Сучасні серіальні фільми – не винахід нашого часу. У давнину на Сицилії ставилися вистави, які тривали по року. Щовечора глядачі збиралися в театрі, щоб подивитися продовження.

– Театр, який місцеві жителі ласкаво називають «яйце», побудували за проєктом французького архітектора Поля Андрьо та заходиться в Пекіні. Перша вистава відбулася у 2007 року. Три головні зали театру можуть вмістити 6,5 тисяч глядачів. Він також є головною сценою знаменитої пекінської опери.

Багато століть театральне мистецтво не втрачає своєї популярності, а навпаки – розвивається і дарує глядачу радість. Театр має виняткове етичне і художнє значення, несе в суспільство ідеї гуманізму і добра, сприяє формуванню естетичного смаку та розширенню кругозору.

Завітайте на книжкову виставку "Чарівний світ театру" у відділ літератури з питань мистецтва нашої книгозбірні, і можливо перегянувши літературу на полицях, ви пригадаєте щось давно забуте, або знайдете для себе щось нове та цікаве про захопливе і чарівне мистецтво вічно юних сестер Талії та Мельпомени... 

• Барнич М. М. Майстерність актора: техніка «обману»: навчальний посібник / М. М. Барнич. Видання 2-ге,виправлене та доповнене. – Київ: Видавництво Ліра-К, 2016. – 304 с.

• Брокетт Оскар Історія театру / Брокетт О. , Гілді Ф. ; пер. з англ. – Львів : Літопис, 2014. – 730 с.

• Веселовська Г. І. Український театральний авангард / Г. І. Веселовська. – Київ : Фенікс, 2010. – 368 с.

• Веселовська Г. І. Більше як театр. Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка. 2001-2012 / Г. І. Веселовська . – Київ : ВД «Антиквар», 2019.–328 с. 

• 5.Гайдабура В. Театр, розвіяний по світу. Феномен сцени повоєнної української діаспори (Німеччина. Австрія, Франція, США, Канада, Австралія) / В. Гайдабура. –Київ : Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2013. – 324 с. 6. ЛягущенкоА. Український театр. Видатні діячі та менеджмент. / А. Лягущенко. – Київ : Мистецтво, 2021. – 495 с. 

• Нариси з історії театрального мистецтва України ХХ століття / Інститут проблем сучасного мистецтва Академії мистецтва України ; редкол. : В. Сидоренко та ін. – Київ : Інтертехнологія, 2006. – 1054 с.

• Сценографія. Пошуки власної естетики.1920-2020 / упоряд. : А. І. Александрович –Дочевський ; текст О. В. Ковальчук. – Київ: ВД «Антиквар» , 2019. – 304 с.

22 березня народився Антоніс ван Дейк - видатний фламандський художник 17 століття, неперевершений майстер парадного придворного портрета.

 

22 березня народився Антоніс ван Дейк - видатний фламандський  художник 17 століття, неперевершений майстер парадного придворного портрета. Ван Дейк широко відомий картинами на релігійну та міфологфчну тематику у стилі бароко. Знаменитий фламандець також вплинув на розвиток малюнка і гравюри , працюючи в змішаній техніці різця та офорту .

Народився художник у 1599 році в Антверпені. Він був сьомою дитиною удачливого купця Франса ван Дейка, який вів торгівлю тканинами. У 1589 році, втративши першу дружину, він одружився з Марією Кейперс, матір'ю Антоніса. Родина займала великий будинок, розташований в самому центрі міста.

Мати померла, коли Антонісу виповнилося вісім років. А в десять років хлопця віддали в навчання до Антверпенського живописця Хенріку ван Балена. Тут Антоніс займався чотири роки. З 1614 року ван Дейк починає працювати самостійно.

У 1618 році його прийняли в гільдію живописців св. Луки. Цим роком помічені самі ранні, які збереглися роботи молодого художника - це етюди, що зображують голови людей похилого віку.

У 1617 році Антоніс зближується з Рубенсом, починає працювати в його майстерні, співпрацюючи з ним у виконанні деяких замовлень. Після успішного завершення картонів циклу Деция Муса. Рубенс запропонував ван Дейку брати участь в самому великому починанні у всьому фламандсько релігійному живопису - в розписі церкви єзуїтів,яка добудовувалася тоді в Антверпені.

У той же час ван Дейк створює ряд самостійних творів, таких як «Самсон і Даліла» (близько 1620), «Св. Мартін і жебраки », (близько 1620-1621). Від боязкого наслідування стилю Рубенса в «Поклонінні пастухів» (1618) він дуже швидко піднявся до картин, подібних Брюссельського «П'яному Силену» (близько 1618-1620). Вона хоч і грунтується на одній з рубенсівській композиції, так само як і в рубенсівська палітріа, відразу дозволяє визнати в ній роботу молодого ван Дейка. Вона відрізняється абсолютно особливою мерехтливою технікою, сміливістю композиції і - в порівнянні з Рубенсом - відомою легковажність та недостатню об'ємністю форм.

Співпрацюючи з Рубенсом в протягом ряду років, ван Дейк повністю оволодів технікою живопису і композиційною майстерністю вчителя. Він створює ряд картин на релігійні та міфологічні сюжети. До числа найбільш відомих картин художника, створених в цей період, відносяться: «Несення хреста» (1617-1618), «Святий Мартін віддає свій плащ жебраку» (1620-1621), «Увінчання тереном» (1620), «Поцілунок Іуди» (1618-1620).

Талант ван Дейка яскраво проявився в портретному живописі. Портрети створили славу художникові. Він створив певний тип аристократичного репрезентативного портрета, що відрізняється особливою витонченістю. Разом з тим він залишив багато справді прекрасних і глибоких портретів інтелігентних людей свого часу.

З кінця 1621 ван Дейк протягом шести років живе і працює в Італії, де остаточно складається стиль його портретного живопису. Знаходячись в Італії, ван Дейк об'їздив багато італійських міст - Генуї, Венеції, Мантую, Рим, випробувавши вплив майстрів венеціанської школи - Тінторетто, Веронезе, Тиціана. Його особливо приваблюють густі гарячі тони картин Тиціана, їх насичений золотистий колорит.

Працюючи головним чином в Генуї, ван Дейк стає улюбленим портретистом італійської знаті. Тут він створює блискучі портрети-картини, що вражають своєю пишнотою і барвистістю, що відрізняються шляхетністю і витонченою вишуканістю: «Кінний портрет маркіза Бріньоль-Салі», «Портрет маркізи Бріньоль-Салі», «Портрет генуезької дами з дівчинкою», «Маркіза Улена Грімальді »,« Маркіза Бальбіані »,« Родина Ломелліно "," Старий сенатор »,« Дружина старого сенатора ».

У 1622-1623 роках художник створює одну з кращих картин - портрет кардинала Гвідо Бентівольо. Англійський художник Д. Річардсон Молодший писав пізніше: «Я ніколи не бачив нічого подібного. Я милувався картиною дві години і ще раз двадцять приходив дивитися її знову. Кардинал сидить у кріслі, спершись лівим ліктем на підлокітник, а руки його (витончені і прекрасні на світлі), недбало опущені на коліна, природно і невимушено поправляють стихар, виписаний дуже ретельно, але аж ніяк не руйнує загальну гармонію. Обличчя його виражає силу, далеко перевершує все, що я бачив, але в той же час мудрість і твердість, що не поступаються рафаелевским, хоча набагато більше язичницьких. Воістину не можна не визнати, що, порівнюючи трактування подібних сюжетів у Рафаеля і ван Дейка, іноді доводиться віддавати перевагу останньому. Колорит у нього - достеменні плоть і кров, світло і прозорість ... »

У роки перебування в Італії ван Дейк пише також ряд скромних, стриманих, позбавлених всякої парадності, інтимних за характером портретів, що відрізняються великою психологічною виразністю. До їхнього числа відноситься чудовий «Чоловічий портрет» (зберігається в Ермітажі), що наближається до рембрандтівского психологізмому і майстерністю у використанні світлотіні.

Збагачений великим художнім досвідом, новими враженнями, ван Дейк в 1627 році повертається в Антверпен. Починається другий Антверпенської період його творчості, що став вершиною досягнень майстра. Вівтарні картини для церков при всіх їх художніх достоїнства і на цей раз відступають на другий план у порівнянні з портретами.

Тепер, будучи придворним художником інфанти Ізабелли, ван Дейк пише портрети не тільки Антверпенських бюргерів і близьких йому людей, але також портрети фламандської і іспанської аристократії.

Парадність і елементи театралізації, що спостерігаються в творах італійського періоду, поступаються місцем знову більш строгого, але витонченому у своїх живописних засобах стилю. В характерних, гостро схоплених образах проходять перед нами сучасники майстра: політичні діячі, прелати, художники, представники патриціату міського, аристократи, світські красуні. До цього періоду відносяться, зокрема, портрети Марії-Луїзи де Тассіс, ерцгерцогині Ізабелли (близько 1628), Хендріка ван дер Берга, фельдмаршала іспанських військ в Нідерландах (близько 1628), а також менш парадні, але повні природної життєвості портрети друзів і знайомих , в першу чергу побратимів по мистецтву - фламандських художників Гаспара Крайера де, Снайерса Хендріка, Рейкарта Мартіна, філолога та видавця Яна ван дер Ваутера, єзуїта і географа Жана Шарля де ла Монофонічного. До цього ж періоду відноситься «Автопортрет» художника (1628).

У 1632 році художник приймає запрошення короля Англії Карла I і, покинувши батьківщину, переїжджає до Лондона, де проходить останній період його творчості. Ван Дейк стає "головним живописцем на службі їх величності", отримує дворянський титул і золотий ланцюг лицаря. Мрії його збуваються. За честь, позувати йому, домагається все вище суспільство.

Створений ван Дейком ще в Генуї тип парадного портрета знаходить свій подальший розвиток і завершення в портретах придворної англійської аристократії. У цих портретах ван Дейк тонко відчув і передав атмосферу англійського двору і отримав широке визнання в аристократичних колах. Відповідаючи вимогам англійської аристократії, яка прагнула оточити себе ореолом значущості і величі, ван Дейк додає поставі портретуємих гордості, а позам і жестам елегантність і благородства. Такі портрети Пилипа Уортона (1632), Томаса Уортона, (кінець 1630-х), Джорджа Дігбі і Вільяма Рассела (близько 1637), Артура Гудвіна (1639).

Ван Дейк пише безліч портретів короля (близько 30), королеви і їхніх дітей. Одним з кращих портретів художника англійської періоду є «Портрет Карла I» (1635).

В Англії, завалений численними замовленнями, художник повинен працювати одночасно над кількома портретами. На підставі оповідання приятеля ван Дейка кельнського банкіра Еберхарда Ябаха відомо, що він приділяв замовнику в день не більше години і залишав виконання одягу, рук, аксесуарів, фону своїм помічникам. Помічники дописують одяг і руки із спеціальних натурщиків.

1639 року ван Дейк одружується на Мері Ратвен, молодий фрейліні королеви. Так художник входить до лав англійської аристократії.

В останні роки життя Ван Дейк був захоплений честолюбними проектами великомасштабних декоративних робіт - циклом шпалер для палацу Уайтхолла в Лондоні, розписами головних галерей Лувра, для чого здійснив дві поїздки в Париж. Проте, зазнавши невдачі в цих задумах, хворий художник повернувся в Лондон і незабаром, в віці 42 років, помер (9 грудня 1641). За його заповітом він похований в лондонському соборі св. Павла.

У відділі литератури з питань мистецтва нашої книгозбірні ви можете ознайомитись з репродукціями картин цього видатного фламандського живописця.

Зустріч з психологом «Рекреаційне розвантаження з елементами творчості»

 

У вівторок 11 березня, у соціокультурному просторі «Мистецький» відбулася зустріч організована працівниками відділу літератури з питань мистецтва «Рекреаційне розвантаження з елементами творчості» на тему «Як зберегти психічне здоров'я? Пошук ресурсів» відповіді на такі важливі в сьогоденні питання знає психолог Луцької міської організації Товариства Червоного Хреста України Олена ВІТЮК. Наразі в умовах війни, повітряних тривог, постійних стресів та соціальної нестабільності дуже важливо зберегти психічне здоров'я та знаходити ресурс для його відновлення. За визначенням Всесвітньої організації охорони здоров'я, психічне здоров'я– це стан добробуту, при якому кожна людина може реалізувати свій власний потенціал та впоратися із життєвими стресами, продуктивно і плідно працювати, а також робити внесок у життя своєї спільноти. На зустріч були запрошені користувачі Територіального центру соціального обслуговування м. Луцька. Мета цього заходу - допомогти навчитися знаходити ресурси для збереження та відновлення психічного здоров'я, прийняти та полюбити себе, почати рухатися в напрямі до соціальної активності. Присутні мали можливість висловити своє бачення психологічних проблем старших людей, поділитися власними життєвими переживаннями.

Вечір-портрет «Серце запалене любов’ю» до дня народження М.М. Вербицького, українського композитора, диригента, громадського діяча, автора мелодії державного гімну України.

 

        Сьогодні, 4 березня о 14 годині у соціокультурному просторі Мистецький нашої книгозбірні, працівники відділу літератури з питань мистецтва провели для поціновувачів вітчизняної музики вечір пам'яті Михайла Михайловича Вербицького, видатного українського композитора, диригента, священика УГКЦ, громадського діяча, якому 4 березня виповнюється 210 років від дня народження.

       Михайла Вербицького можна назвати композитором, що дав Україні голос. Він є автор мелодії українського Славня.

     Ім’я Михайла Вербицького знайоме кожному українцю, навіть якщо не всі одразу впізнають його постать. Його музика — це звучання самої України, мелодія, яка проймає до глибини душі й нагадує, що ми сильні й незалежні. Саме він створив музику до гімну «Ще не вмерла Україна» — твору, який став символом національної ідентичності, гордості та незламності.

     Гімн, який ми співаємо сьогодні, — це не просто слова і мелодія. Це дух, який Вербицький вклав у ноти, щоб показати: українці ніколи не здадуться. Він дав Україні голос, який чути по всьому світу.

     Для Михайла Вербицького Україна була більше, ніж місцем народження. Вона була його натхненням, його найвищою цінністю. Через свою музику він прагнув передати красу і силу рідного народу. У своїх творах він завжди залишав частину себе, віддаючи Батьківщині усе, що міг.

     Музика Вербицького була щира й проста, але в цій простоті ховалася неймовірна сила. Це була не лише естетика — це був заклик до пробудження. Кожна його композиція говорила про те, що навіть у найтемніші часи український дух залишається незламним.

     Отець Михайло Вербицький писав сакральні та світські твори. Саме йому належить збірка салонних пісень для чоловічих квартетів. Музикознавці говорять про те, що композитор залишив майже сорок церковних композицій, понад десять оркестрових рапсодій, кілька симфонічних увертюр, навіть полонези і солоспіви, музику до двадцяти театральних вистав, світські пісні. Але його музична спадщина належно не вивчена. Пісні Вербицького миттєво розходилися поміж людьми і чимало з мелодій отця донині вважаються народними.

    Вербицький був більше, ніж просто музикантом. Його творчість охоплювала не лише музику, а й театральне мистецтво. Він працював над українською культурою в часи, коли навіть згадка про незалежність могла стати вироком. Його мелодії звучали так, ніби знімали кайдани з пригнічених сердець.

     Життя Вербицького було сповнене труднощів. Він працював до останніх днів, не зважаючи на матеріальну скруту і хвороби. Його відхід із життя у 1870 році став тихим, але його спадок залишився гучним. Його творчість перетнула межі часу і простору, залишаючи вічний слід в історії.

     Михайло Вербицький — це приклад того, як одна людина може змінити цілу націю. Його музика, його любов до рідної землі і його незламність нагадують нам, що ми маємо бути гідними спадку, який він залишив.

До цієї події також була представлена книжкова виставка: