Жива і цілюща сила музики (до Міжнародного дня музики)

 

У відділі літератури з питань мистецтва нашої книгозбірні з 1 жовтня ви зможете переглянути літературу про багатогранність музичної творчості на виставці присвяченій Міжнародному дню музики, а також ознайомитися з книгами про відомих вітчизняних і не тільки композиторів та виконавців класичної та популярної музики. У нас ви зможете поринути у світ музичного мистецтва та відчути на собі його живу і цілющу силу.

Всім давно відомо, що усе життя нас супроводжує музика. В транспорті, супермаркеті, по телебаченню, навіть інколи просто на вулиці. Але мало хто замислюється над тим, як впливає музика на нас, не тільки на наш внутрішній, але й фізіологічний стан.

Коли і як народилась думка про лікувальні здібності музики? На це питання, практично, неможливо відповісти. У найперших відомостях, які дійшли до нас, говориться про те, що лікарі, жерці, філософи і музиканти Китаю, Індії, Єгипту та Стародавньої Греції використовували для лікування музику.

Саме філософи Стародавньої Греції вивчали впливи музики на організм людини. Від Піфагора вийшла традиція порівнювати суспільне життя як з музичним ладом, так і з музичним інструментом. За свідченням одного з давньогрецьких філософів, а саме - Ямвліха, що залишив нам трактат «Про Піфагорійське життя», Піфагор встановив мелодії і ритми, від яких відбуваються лікування людських пристрастей у їх початковому вигляді.

Сьогодні музичну терапію, в більшій чи меншій мірі, застосовують практично в усіх країнах Західної Європи, скеровуючи її на широке поле не тільки нервово-психічних захворювань, але й соматичних захворювань.

Інтерес до використання мистецтва в цілях корекції, до механізму його впливу на людину помітно зріс наприкінці ХХ ст., що пов’язане з науково-технічним прогресом. У свою чергу, це дозволило більш глибоко вивчати фізіологічну реакцію організму як відповідь на вплив музики.

У той же час цей інтерес визначається можливістю застосування музики як лікувально-корегуючого засобу, який забезпечує гармонізацію стану людини:

Зняття напруги

Зменшення втоми

Підвищення емоційного тонусу

Розвиток естетичних потреб

Сучасні дослідження в галузі музико-терапії розвиваються в декількох напрямках. Вивчення художньо-естетичних закономірностей музичного сприйняття відбувається в естетичних і музично-терапевтичних дослідженнях. Психофізіологічні аспекти музико-терапії вивчаються в працях психологів і фізіологів.

Взагалі, музичне виховання – наймогутніша зброя, оскільки ритм і гармонія проникають у глибини людської душі, впливають на серце і розум. Тому, якщо врахувати ступінь впливу музики на здоров’я людини при навчанні з перших років життя, є можливість виховувати особистість гармонійно розвинену, психічно стійку, розвинути творчі здібності дитини, скоректувати деякі проблеми здоров’я людини. Дослідник Е. Гордон говорить про музичний вплив на дитину ще з утроби матері, а доктор Томас Верні у своїй книзі «Секрети життя ненароджених немовлят» подає думки сучасних дослідників про те, що плід в утробі матері віддає перевагу музиці В.А Моцарта і А. В. Вівальді.

Не можна з певністю стверджувати, що один музичний твір однаково впливає на всіх. Тут потрібно врахувати темперамент людини. Німецький вчений Атаназіус Кірхер сказав про це так: «Меланхолік любить серйозну, безперервну, сумну гармонію. Сангвініки, в яких легко збуджується кров’яний тиск, завжди захоплюється танцювальним стилем. Такі ж гармонійні рухи ваблять і холериків, у яких танці викликають сильне запалення жовчі, а флегматиків хвилюють тонкі жіночі голоси. Якщо правильно визначити свій темперамент, то вам буде легше підібрати для себе цілющу мелодію».

Нам слід пам’ятати головний вплив музичного мистецтва на емоційний стан, психіку. Виходячи з цього потрібно будувати свої «взаємовідносини» з музикою впродовж всього свого життя.

А зорієнтуватися в безмежному музичному просторі вам допоможе література, представлена на нашій виставці:

30 вересня Всеукраїнський день бібліотек

Всеукраїнський день бібліотек – це справжній день єдності бібліотекарів, читачів і всієї громадськості, які розуміють вагу і значення бібліотек в житті України.

Так історично склалося, що бібліотеки - один з інструментів нашої цивілізації, який вже багато століть доводить свою ефективність в процесах збереження, накопичення і передачі людських пізнань. Вважається, що вперше аналоги сучасних бібліотек з’явилися ще близько 2,5 тис. років до нашої ери на Сході. Це були зібрані в одному з древніх вавілонських храмів міста Ніппур глиняні таблички на яких їх сучасники запам’ятали важливу для них інформацію для наступних поколінь. У Київській Русі перші бібліотеки стали відкривати після прийняття християнства. Це були церковні бібліотеки, серед яких у той час найбільшою вважалася заснована в 1037-му році князем Ярославом Мудрим бібліотека Софії Київської. У цій бібліотеці зберігалося понад дев’ятсот книг, що були виготовлені тоді виключно вручну. Для середньовіччя це була грандіозна праця і в подальшому в майстернях при Софійському соборі робилися книги, які увійшли в основу інших бібліотечних зібрань, наприклад, бібліотеки при Печерському монастирі, яка стала найбільшим з кінця ХІ століття центром культурного життя в Київській Русі.

Звичайно ж іноді книги гинули в запалі пожеж і військових баталій, згадаємо лише знамениту Олександрійську бібліотеку. Так, з Софіївської бібліотеки збереглися тільки лічені екземпляри, серед яких найвідоміші - це безцінне Євангеліє. Примітно, що саме Слово Боже, Слово про спасіння і про Спасителя, було для людей найбільш цінною книгою, гідною збереження для наступних поколінь. Книга - Рейнське Євангеліє, на якій складали присягу французькі королі, а нині, продовжуючи цю традицію, присягають президенти Франції, колись вивезла з Києва Анна, дочка Ярослава Мудрого, це одна з тих небагатьох збережених книг знаменитої Софіївської бібліотеки.

Віддаючи данину поваги бібліотечному руху в незалежній Україні, 14-го травня 1998-го року Президентом України було підписано Указ № 471/98 про щорічне святкування Всеукраїнського Дня бібліотек. В Україні він відзначається 30-го вересня. За даними різних досліджень, ще з ХІІІ століття, в момент створення Галицько-волинського князівства на Західній Україні вже почався активний бібліотечний рух. При дворі філософа і книжника князя Володимира Васильковича була створена велика книжкова рукописна майстерня. Звичайно поява друкарства в середині XV століття справило грандіозні зміни по всьому світу, це не могло не торкнутися бібліотечної справи. Масштабний розвиток і поширення бібліотек почалося в XVI столітті. У Львові та Острозі з’явилися великі книгосховища. Вони створювалися при освітніх установах. Бібліотека Київської академії була організована в XVII столітті, а в XVIII столітті наявність бібліотек увійшло в моду у заможних і шляхетських родів, козацьких старшин, будинків єпископів, при монастирях і різноманітних школах.

До другої половини ХІХ і початку ХХ століття в землях Західної України, що входила тоді під протекцію Австро-Угорщини, стала діяти ціла мережа культурно-освітніх осередків, під назвою «Просвіта». До 1914-го року Просвіта налічувала близько 78 філій і 2944 читальних закладів по всьому краю, покриваючи 75% українських населених пунктів Галичини. До 1939-го року цей показник виріс до 85%.

За часів радянської влади бібліотечна справа була невід’ємною частиною державної політики.

На сьогоднішній день в Україні функціонують близько 40 тисяч великих і малих бібліотек. Однією з провідних вважається Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського , Державна історична бібліотека, Державна бібліотека України для дітей, Національна парламентська бібліотека та ін. Загальна кількість бібліотечних працівників, зайнятих у цій справі становить близько 53 тисяч фахівців. Щороку українські книгосховища обслуговують понад 17,5 мільйонів читачів.

Сучасна Бібліотека – це місце співпраці, де люди ростуть і розвиваються, стаючи громадянами майбутньої квітучої України. Адже лише зрілі особистості та суспільство можуть зрозуміти помилки минулого, подолати виклики війни та використати усі можливості для відновлення.

У цей день, Всеукраїнський день бібліотек, ми хочемо привітати всіх працівників книгозбірень, цих безцінних осередків, накопиченого століттями людського досвіду і знань. 

З професійним святом, дорогі колеги! Бажаємо вам невичерпного ентузіазму, цікавих проектів та можливостей для розвитку.

 Нехай наша праця завжди буде цінованою, а бібліотеки– улюбленим місцем для читачів!

Соломія Крушельницька — українська примадонна, якій аплодував весь світ

 

23 вересня 1872 – в селі Білявинці на Тернопільщині в родині священика Амвросія Крушельницького народилася майбутня легенда оперної сцени Соломія Крушельницька.

Серед незліченних імен, що яскравим спалахом осяювали безмежні простори світового музичного оперного мистецтва, що витворили величні мелодії та запам’яталися на віки, саме її ім’я відзначається особливим блиском. Її історія — це історія мрії, упертості та миттєвого визнання. Історія, яка є доказом того, що мрії здатні здійснюватися, коли є неймовірний талант і надзвичайна сила волі. Історія, яку мають знати українці

Незабутній оксамитовий голос Крушельницької звучав від Одеси до Мілана, від Львова до Нью-Йорка. Її діапазон майже в три октави був настільки потужним і унікальним, що відрізнявся від усіх. За життя її визнали найвидатнішою співачкою світу. Також вона входила в п’ятірку найзнаменитіших співаків того часу і була серед них єдиною жінкою. Завжди підкреслювала, що вона українка, а коли її кликали на біс — виконувала лише українські пісні, хоча вміла співати вісьмома мовами.

Майбутня оперна зірка Соломія Крушельницька походила зі шляхетного українського роду Крушельницьких гербу Сас. Народилася вона 23 вересня 1872 року. Її батьківщиною були Білявинці, що на Тернопільщині. Зростала Соломія в сім’ї греко-католицького священника. Співати почала дуже рано. Уже тоді всі відзначали її виняткові здібності та дуже приємний голос. Це й були перші кроки ще зовсім маленької, але, як виявилося, дуже наполегливої дівчинки.

Освіті, прагненню до навчання та наполегливості Соломії можна тільки позаздрити. Вона завжди прагнула вдосконалюватися, і результат не змусив на себе чекати. Основи музичної підготовки дівчина отримала в Тернопільській класичній гімназії. До речі, у центрі Тернополя стоїть пам’ятник Соломії Крушельницькій.

У 19 років Крушельницька вступає до Львівської консерваторії, де її наставником був відомий професор Валерій Висоцький. Закінчує її восени 1893 року і їде до Італії слідом за мрією, яку здійснить її батько. Він бере кредит, щоб відправити талановиту доньку на навчання за кордон. Там дівчина навчається співу у Фаусти Креспі та драматичного мистецтва в професора Конті. Відтак отримує в Італії звання кращої учениці міланської школи бельканто. Складно уявити прагнення Соломії до ідеальності у всьому, навіть у навчанні.

Після того як завершилося навчання, Соломія починає пожинати плоди своєї праці: перший тріумф і першу славу.

У 1894 році Крушельницька тріумфально виступає у Львові, а далі здобуває гарячу прихильність поціновувачів опери в Кракові та Варшаві. Так почався шлях неперевершеної оперної виконавиці, яка зробить приголомшливу світову кар’єру. Згодом так і стається. Вона з успіхом виступає на сценах відомих театрів, здобуваючи небувалу популярність. На її честь у Чилі випускають білих голубів у театрі, а в Кракові після вистави студенти випрягають коней і самі везуть її екіпаж до готелю. Її артистизм та професіоналізм підкорює різні постаті та аудиторії. Крушельницька знає, як себе піднести.

У 1898 році 25-річна співачка стає примадонною Варшавської опери, а за кілька років підкорює сцени Парижа та міланського La Scala. Гордість, не менше.

За своє творче життя вона виконала понад 60 партій на сцені всіх великих оперних театрів Європи й Америки. Як її тільки не називали: і «єдиною у світі Джокондою», і «найчарівнішою Чіо-Чіо-Сан», і «неповторною Галькою», і «неперевершеною Саломеєю», і «винятковою Валькірією». Вона вміла вжитися в роль так, як не вміли інші. Це робило її унікальною.

«Голос Крушельницької — сильне, соковите й дзвінке драматичне сопрано — здатний до різноманітних вокальних відтінків. Вона не женеться за голосовими ефектами, а весь свій художній інтелект переливає у образ героїні, яку глибоко відчула. Це робить її ідеальною співачкою, бо вона однаково прекрасно і співає, і грає», — так писали варшавські газети про Соломію Крушельницьку.

Саме завдяки Соломії Крушельницькій «Мадам Баттерфляй» Джакомо Пуччіні — видатного композитора — і сьогодні ставлять на оперних сценах світу. Доленосним було виконання головних партій співачкою.

У 1904 році композитор Джакомо Пуччіні в міланському театрі «La Scala» представив свою нову оперу «Мадам Баттерфляй». Прем’єра провалилася, оперу освистали. Пуччіні не очікував карколомного провалу, але друзі вмовили його переписати оперу й запросити на головну партію Соломію Крушельницьку. Оновлена «Мадам Баттерфляй» із Соломією відбулася. Це був тріумф. Артистів і самого композитора 17 разів викликали на сцену й купали в оваціях. Зворушений Пуччіні надіслав Крушельницькій свій портрет із написом: «Найпрекраснішій і найчарівнішій Баттерфляй».

Соломія зацікавилася творчістю Ріхарда Ваґнера й спеціально вирушила до Відня, щоб удосконалювати майстерність у професора Ґенсбахера. Щойно вона дісталася перших вершин у мистецтві bel canto, опановувати зовсім іншу — німецьку вокальну школу, пробувати себе в партіях, на яких чимало співаків зривало голос, — було необачним кроком для молодої співачки. Проте ризик виправдався. Згодом Крушельницька з успіхом виконує головні партії в шести операх німецького композитора.

Ім’я Соломії Крушельницької займає особливе місце в історії української музичної та культурної спадщини. Вона пишалася своєю українською національністю і завжди була готова піднімати високо прапор України.

Своєю музичною діяльністю і вибором українських композиторів у своєму репертуарі Крушельницька допомагала популяризувати українську музику та культуру на міжнародному рівні. Українська співачка в Італії особисті концерти скрізь завершувала українськими народними піснями. У Польщі її називали своєю та вважали національною гордістю, але вона завжди повторювала, що з України.

«Національність мою знають усі. Я її не змінювала й ніколи не зміню, попри те, що підлизування й ставання під прапори сильніших іноді приносять вигоду», — казала Соломія Крушельницька.

Коли була зіркою найвеличніших оперних сцен світу, Соломія не забувала свого коріння й щороку приїздила з виступами в рідні Тернопіль, Львів, Бережани, Чернівці та Збараж. А що ж було завжди із собою у маленькій сумці Соломії? Збірку «Кобзаря» Тараса Шевченка вона брала на власні гастролі, як талісман.

Про таких кажуть «леді з холодним серцем». У таких закохуються. Таким присвячують музичні твори та пишуть портрети. Та Соломія Крушельницька завжди прагнула бути господаркою власної долі й не мала потреби в покровителях. «Мільйонери пропонували, — згадувала вона, — збудувати окрему оперу лише для мене…» Але Соломія легко відхиляла всі пропозиції руки й серця. «Орфеєва наречена», — ось так висловлювалася вона про себе та свій життєвий шлях.

У неї були закохані відомі діячі культури й політики: письменник Василь Стефаник, письменник і громадський діяч Михайло Павлик, адвокат і політик Теофіл Окуневський, особистий фармацевт єгипетського короля, а достатньо відомий італійський художник Манфредо Манфредіні покінчив життя самогубством від нерозділеного кохання до оперної діви. Проте, яке місце надавала сама Соломія коханню? Музика та самостійність для неї були надважливими. Вона не приймала подарунків від чоловіків, завжди поводитися як рівна у всьому. Усі свої статки вона заробила сама завдяки працьовитості й таланту. Для родини у Львові співачка придбала триповерховий будинок, де завжди могли знайти прихисток українські митці.

Хто ж став чоловіком леді з холодним серцем? У 38-річному віці вона тихо-мирно вийшла заміж. Сталося це в 1910 році в далекій Аргентині. Її обранцем був італійський адвокат, палкий шанувальник і знавець музики, мер Віареджо — Чезаре Річчоні. Це не була любов-пристрасть, а радше союз двох досвідчених людей, перегук мудрих сердець.

Після смерті чоловіка Крушельницька вирішила повернутися до Львова. Вона пройшла нелегкий шлях до того, щоб її визнали «своєю». У неї конфіскували будинок, до Італії повернутися їй не дозволяли, радянського громадянства давати не хотіли. Лише після того, як Крушельницька продала свою улюблену віллу «Саломе», де пройшли її найщасливіші роки в Італії, і віддала всі кошти на користь держави, її визнали «своєю».Згодом, у 1946 році вона нарешті дістала місце професора у Львівській консерваторії. І то ледь не позбулася - її звинуватили у відсутності диплома (пізніше диплом знайшли в архівах). Робота зі студентами стала компенсацією за роки нереалізованого материнства – вона всіх називала «дітками» й була готова сісти за рояль у будь-який момент. Одним із її учнів був відомий український композитор Мирослав Скорик.

Пронісши свій талант та жагу до співу із самого дитинства, Соломія співала до 77 років. Востаннє її голос прозвучав на сцені 1949 року. Невеличка зала Львівської філармонії не могла вмістити всіх, хто хотів її чути. Мало хто з глядачів знав, що співачка хворіла на рак горла. Можна тільки здогадуватися, якою ціною давався їй той останній спів.

Тьмяне світло. Співачка спирається на паличку. Завіса. А вже за кілька років, 16 листопада 1952 року. закінчиться історія її життя.

Поховали Соломію Амвросіівну Крушельницьку у Львові на Личаківському кладовищі.

У відділі літератури з питань мистецтва нашої книгозбірні є цікава література, з якої можна багато дізнатись про життя, перипетії долі, творчість Соломії Крушельницької.

«Майстер храму українського кіно» -130 років від дня народження Олександра Довженка, українського кінорежисера, кінодраматурга, художника, письменника

 

Олександр Довженко народився 10 вересня 1894 року в селянській родині на хуторі В’юнище Сосницького повіту Чернігівської губернії (нині в районі селища міського типу Сосниця— одного з районних центрів Чернігівської області). Батько і мати були неписьменні. Батько, Петро Семенович Довженко, був козаком. Сім’я жила небагато: землі було немало, проте була неродюча. Сім’я була багатодітною навіть на ті часи— 14 дітей. З усіх дітей селянина Петра Довженка вижило тільки двоє— Олександр і його сестра Поліна.

Щоб знайти гроші на навчання сина, батько продав одну з семи десятин землі, якими володіла родина. Навчався Олександр легко, багато читав, та так, що мати часом лаяла. Навчався Довженко в Сосницької початковій школі, а потім початковому училище. Навчання хлопчикові давалося легко — він був відмінником, хоча потім вважав, що це «вчителі самі щось зовсім не розуміють і тому їм здається, що я відмінник…». Загалом, Довженко зростав мрійливим, схильним до споглядальності: життя (тоді йому здавалося) йшло в двох вимірах — реальному і уявному. Пристрасті до чогось одного він не мав, зате хотів виділятися, йому здавалося, що він може все, але «в загальному мрії у виборі майбутньої професії літали у сфері архітектури, живопису, далекого плавання, розведення риб і учителювання».

У 1911 році Олександр Довженко вступив до Глухівського учительського інституту (зараз Глухівський національний педагогічний університет імені Олександра Довженка), але не тому, що прагнув стати вчителем, а тому, що мав право здавати туди іспити, та й стипендія там була 120 рублів на рік. Тут він був наймолодшим серед студентів і тут, як пише сам Довженко, «перестав вірити в Бога, в чому і зізнався на сповіді отця Олександра, єдиному ліберальному людині з усіх наших вчителів». В інституті він вперше знайомиться з українськими книгами, які читали його товариші потайки від педагогів.

У 1914 році Довженко закінчив інститут і після закінчення був направлений вчителювати в Житомирське початкове училище, де за браком вчителів, він викладає природознавство, гімнастику, географію, фізику, історію, малювання. Першу світову війну він сприйняв «як обиватель», спочатку радів і закидав квітами поранених лише через кілька років став дивитися на них «вже з тугою і соромом».

У той же час Довженко на деякий час стає активістом українського національно-визвольного руху. Повалення самодержавства було їм зустрінуте з радістю «собаки, зірвався з ланцюга», з вірою, що тепер «вже все абсолютно ясно, що земля у селян, фабрики у робітників, школи вчителів, лікарні у лікарів, Україна в українців, Росія в росіян» . Але потім, переглянувши свої юнацькі гарячі пориви, Довженко назве їх осліпленням людей, «що вийшли з льоху» — адже на той час він не мав «нормальної, здорової політичної освіти, ні найменшого уявлення про боротьбу класів та партій», про марксизм.

У 1917 році на фронт його не приймають (через хворе серце), він переїжджає на роботу до Києва, де теж вчителює і вчиться в Київському комерційному інституті (нині Київський національний економічний університет) на економічному факультеті. Довженко вступив туди тільки тому, що його атестат не давав можливості вступати до інших вищих навчальних закладів, і це був спосіб отримати хоча б якесь вищу освіту. Навчався погано, не вистачало часу і старанності. У тому ж році, коли в Києві відкривається Українська академія мистецтв, Довженко стає її слухачем.

У 1918 році, бувши вже головою громади комерційного інституту, Довженко організував загальностудентський мітинг протесту проти призову до лав гетьманської армії. Учасники демонстрації були розігнані, близько двадцяти — вбиті, багато поранено. Академію Довженко так і не закінчує, а інститут, за його словами, відвідував до 1920-го або 1921 року.

У 1918–1919 роках Олександр Довженко воює проти більшовиків у лавах армії УНР. Як свідчив Довженко земляк інженер Петро Шох (пізніше емігрував), Довженко разом з ним був в 1918 воїном 3-го сердюцького полку Української Армії. Це ж підтверджує і сестра першої дружини Олександра Довженка, згадуючи, «як був у них Довженко в сірій шапці зі шликом наприкінці 1917-го і початку 1918 років, належачи до куреня Чорних гайдамаків, які брали участь в штурмі київського» Арсеналу. Ці події згодом, через 11 років, Довженко зобразить у своєму фільмі «Арсенал», але вже по іншу сторону барикад.

У серпні 1919 року він з двома товаришами втік до Житомира. Коли місто зайняли червоні, він був заарештований Волинської ЧК, відправлений до концтабору як «ворог робітничо-селянського уряду», де протягом трьох місяців відбуває покарання. Своїм порятунком Довженко зобов’язаний письменнику Василю Еллану-Блакітному. Існує версія, що тоді ж його завербували чекісти. Відомо, що в цей час він влаштувався викладачем історії та географії в школу червоних старшин при штабі 44-ї стрілецької дивізії в Житомирі.

У 1920 Довженко призначають завідувати Житомирської партійною школою. Але замість цього Довженко потрапляє в польський полон, де його показово розстрілюють холостими, обіцяючи наступного разу справжній розстріл. Йому вдається втекти в червоний загін.

1920-ті роки Після встановлення радянської влади і за сприяння боротьбистів Довженко займає різні посади: спочатку секретаря Київського губернського відділу народної освіти, згодом комісара Театру ім. Тараса Шевченка, завідувача відділом мистецтв в Києві.

На початку лютого 1922 року Олександра Довженка переводять на посаду секретаря консульського відділу Торгового представництва СРСР в Німеччині. До цього ж часу відносяться і перші публікації Довженка-художника. Деякі з його малюнків-карикатур були надруковані в журналі «Молот», що виходив у США. Розуміючи, що поєднувати службові обов’язки і малювання буде важко, Довженко звертається в ЦК КП (б) У з заявою, в якій просить надати йому можливість зайнятися в Німеччині вивченим графіки.

Отримавши в якості стипендії 40 доларів від Наркомосу УСРР, яким тоді керували боротьбисти, він вчиться близько року в приватній художній школі професора-експресіоніста Віллі Геккеля, де засвоює палітру живописного експресіонізму. Влітку 1923 року Довженко був відкликаний назад на Україну. Як пише сам Довженко «… В партії я вже не був… Виключення з партії я переживав дуже важко». Сам Довженко подавав цю версію так, ніби він не встиг перереєструватися з партії боротьбистів більшовицької партії, а тому автоматично вибув з однієї і не був в іншій. Але відомо, що втративши партквиток, Олександр Довженко не квапився його оновлювати і так і залишався до кінця життя безпартійним.

З 1923 року працював в газеті «Вісті ВУЦВК» як художник-карикатурист, але його влучні карикатури і дружні шаржі за підписом «Сашко» часто з’являлися в інших виданнях. Співпрацює з літературним співтовариством «лівих» українських письменників ВАПЛІТЕ.

У 1926 році Довженко «захворів» кінематографом. Не маючи ні досвіду, ні освіти в новій області, почав працювати на Одеській кінофабриці ВУФКУ. Перша його робота як режисера короткометражна картина «Ягідка кохання».

Олександр Довженко вперше заявив про себе, як про цікавого і самобутнього майстра після зйомок картини «Звенигора» (1928), де він в незвичайній манері поєднав революційний епос, сатиру і лірику.

У 1930 році Довженко зняв один зі своїх найвідоміших фільмів «Земля», який отримав визнання, як в СРСР, так і за кордоном. Новаторською кіномовою режисер розповів про боротьбу за колективізацію, соціальні процеси, які ламали підвалини селянського життя.

Етапними роботами стали фільми «Іван», «Аероград», «Щорс». Ще під час роботи над картиною «Іван» (1932) Довженко зближується зі Сталіним. Вони переписуються, глава країни часто приймає режисера у себе. Картина «Щорс» (1939) була знята за прямою вказівкою Сталіна, який безпосередньо втручався в процес створення фільму. Настільки тісний зв’язок з вищою владою має зворотний бік. Поступово накопичуються протиріччя між власним поглядом художника на творчість і офіційною ідеологією.

У 1934 році Довженко залишає Україну і переїжджає до Москви, побоюючись хвилі репресій. З кінця 1930-х він все більше приділяє часу літературі і підготовці сценаріїв до майбутніх картин. У роки Великої вітчизняної війни зняв кілька документальних фільмів, писав публіцистичні статті і нариси. Написаний у 1943 році сценарій до фільму «Україна в огні», після обговорення в Політбюро ЦК КПРС, отримав вкрай негативну оцінку Сталіна і не був прийнятий до виробництва.

Поетична картина «Життя в цвіту», яку Довженко задумав ще в 1944 році, на догоду ідеологічним принципам була перероблена в фільм «Мічурін». Фільм нескінченно змінювався і перемонтовувався, в спробах задовольнити вимогам цензури. На думку деяких критиків, в результаті вийшла зовсім безпорадна робота, яка не містить нічого крім пропагандистського пафосу. Інші ж критики стверджують, що незважаючи на переробки на догоду ідеології фільм все-таки вийшов талановитим і став подією в радянському кінематографі. По ходу зйомок режисер заробив інфаркт.

Ще сумніша доля останньої роботи Довженка фільму «Прощай, Америко!». Фільм був задуманий як держзамовлення, агітаційний памфлет за мотивами книги Анабелли Бакарді, політичної перебіжчиці з США в СРСР. Довженко знову почав нескінченно переробляти і перемонтувати картину, намагаючись зняти ідеологічно вірну роботу. Але, унікальний випадок, коли фільм був майже готовий, режисер отримав розпорядження з Кремля припинити зйомки. У 1951 році Анабелла несподівано перебігла назад в США і ідеологічний початок фільму втратив сенс. Фільм так і залишився незавершеним. «Прощай, Америко!» пролежав в архіві 46 років і тільки в 1995 році потрапив на екрани.

В останні роки Довженко був зайнятий педагогічною роботою — викладав у ВДІКу. Продовжував працювати над сценаріями майбутніх картин. Він просив дозволу повернутися назад на батьківщину на Україну, але не отримав на це офіційного дозволу влади. Також він приступив до роману-епопеї «Золоті ворота», в якому хотів переосмислити ключові моменти української історії.

«Я помру в Москві, так і не побачивши України! Перед смертю попрошу Сталіна, щоб… з грудей моєї вийняли серце і закопали його в рідну землю, в Києві, десь над Дніпром, на горі»,- писав Олександр Довженко.

Олександр Довженко помер 25 листопада 1956 від інфаркту на своїй дачі в Передєлкіно перед першим знімальним днем ​​його нової картини «Поема про море». Похований в Москві на Новодівочому кладовищі.

У відділі літератури з питань мистецтва нашої книгозбірні, ви можете ознайомитися з такою літературою

 про Олександра Довженка:

     Брюховецька Л. І. Кіномистецтво: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл.  / Лариса Брюховецька. – Київ : Лотос,  2011. – 391 с.

Історія українського кіно. Т. 3 : Олександр Довженко / ред. Г. Скрипник  ; НАН України  . – Київ : Вид-во ІМФЕ. – 2021. – 408 с.

Історія українського кіно 1920-х років. Хрестоматія . Кінематографічні студії. Вип. 9 / упоряд., автор коментарів Лариса Брюховецька. – Київ : Редакція журналу «Кіно-Театр»; ВД «Освіта України», 2019 – 292 с.

Капельгородська Н. М. Кіномистецтво України в біографіях . Кінодовідник / Н. М. Капельгородська , Є. С. Глущенко, О. Р. Синько. – Київ : АВДІ, 2004. –712 с.

Кінорежисер світової слави. Збірник статей / упоряд. Л. Брюховецька. – Київ : Логос, 2013. – 216 с.

Марочко В. І. Олександр Довженко : Зачарований Десною / В. І. Марочко. – Київ : Парлам. вид-во, 2019. – 576 с.

Нариси з історії кіномистецтва України / редкол. В. Сидоренко  та ін.; Інститут проблем сучасного мистецтва Академії мистецтв України. – Київ : Інтертехнологія, 2006. – 864 с.

Панасенко Т. М. Олександр Довженко / Т. М. Панасенко ; худож.-оформлювач Є. В. Вдовиченко. – Київ : Укрвидавполіграфія, 2012. – 120 с.

Панасенко Т. М. Олександр Довженко / Т. Панасенко; худож.-оформлювач О. А. Гугалова-Мєшкова. – Харків : Бібколектор, 2020. – 120 с.

Тримбач С. В. Кіно народжене Україною. Альбом антології українського кіно / С. В. Тримбач. – Київ : Саміт-книга, 2019. – 384 с.

Олександр Мурашко — живописець, майстер портрета та картин побутового жанру, художник з європейською популярністю, один із засновників і професор Української академії мистецтв.

 

Олександр Мурашко народився 7 вересня 1875 року в Києві. До семи років його виховувала бабуся, тож хлопчик провів дитинство серед мальовничих пейзажів Чернігівщини та оповідей бабусі про козацтво.

Його вітчим, теж Олександр Мурашко, був іконописцем та різьбярем по дереву. Коли він отримав замовлення на оздоблення Володимирського собору, то перевіз до Києва свою родину та майстерню. Так юний майбутній художник опинився в центрі видатної для всієї тодішньої імперії події — він спостерігав, як народжувались розписи Володимирського собору, зокрема був свідком роботи знаних майстрів Васнєцова і Нестерова.

Сучасники згадують, що саме вони та професор Адріан Прахов першими звернули увагу на потенціал "худого, високого, сором'язливого" підлітка.

Але Мурашко-старший планував зробити із сина іконописця та зовсім не поділяв його прагнення здобути освіту в Академії мистецтв. Дійшло до конфлікту — і юний Олександр Мурашко втік з дому. Хлопець намагався заробляти на життя самостійно й ночував на схилах Дніпра й баржах, через що сильно застудився.

Примирити батька з сином вдалося дядькові Олександра Миколі Мурашку, який був засновником малювальної школи у Києві — саме до нього в майстерню тікав юний художник, щоб навчитися малювати. Як покаже історія, на велике щастя, Мурашко-молодший все ж отримав дозвіл від Мурашка-старшого вступити до малювальної школи, а згодом – і до Санкт-Петербурзької академії мистецтв.

У Санкт-Петербурзі наставником Олександра Мурашка був Ілля Рєпин. Саме за його кураторства Мурашко пише своє перше фундаментальне полотно – дипломну роботу "Похорон кошового". Існує припущення, що художникові позував Михайло Старицький.

Картину Мурашка визнали найкращою серед студентських робіт, і його нагородили відрядженням у Європу — учитися малювання в провідних живописців Німеччини, Італії та Франції.

У Парижі Мурашко захоплюється імпресіонізмом. Він пробує відходити від академічної техніки та поєднує різні живописні прийоми, а згодом надихається стилем модерн і використовує його прийоми в композиції та формотворенні кольорових мас. Саме у французькій столиці художник створив свою культову роботу "Портрет дівчини у червоному капелюсі".

У 1906 році Мурашко пише ще одну свою відому картину — "Карусель". Вона приносить йому європейське визнання і на Х Мюнхенській міжнародній виставці Олександра Мурашка нагороджують золотою медаллю.

Після нагороди у Німеччині Мурашка помітили організатори Венеційської бієнале. Загалом твори українського художника побували на виставках у Кельні, Дюссельдорфі, Берліні, Амстердамі та неодноразово у Мюнхені.

Але все ж таки Київ був містом, яке Мурашко по-справжньому любив і говорив про нього: "Тут сонце, тут чудесна природа, тут власна культура...". Художник мріяв перетворити Київ на відомий мистецький центр, подібний до Мюнхена, відкрити українську академію мистецтв.

Мурашко багато енергії вкладав у виховання молодої генерації митців і був чудовим педагогом. У 1909 році він почав викладати в Київському художньому училищі, але звільнився звідти у 1912-му через консерватизм дирекції

Тож у 1913-му він відкриває власну художню студію у відомому "хмарочосі Гінзбурга", що розташовувався на вулиці Інститутській, 16 (у 1941 році підірваний військами НКВС СРСР, нині на його місці готель "Україна"). У цій найвищій будівлі в місті — 12 поверхів! — студія Мурашка була на горищі. Викладання було організоване академічно серйозно, окрім малюнку і живопису викладачі читали лекції з історії та філософії мистецтва.

Студенти стали переходити з училища до студії Мурашка. Його учнями були, зокрема, Ніссон Шифрін, Ісак Рабинович, Карпо Трохименко, Анатоль Петрицький і Тіна Омельченко.

Художник Анатоль Петрицький пригадував:"В студії було більше пошуків, цікавіше. Кожному учню Олександр Олександрович намагався відкрити очі на природу і показати, як передавати природу живописом. Він застерігав від розмальовування та від чорноти в картинах. Він вчив зустрічатися з природою як зі святом...".

У 1909-му році Мурашко одружився з Маргаритою Крюгер, яка була його моделлю.

Незабаром відбулася довгоочікувана подія для української інтелігенції — нарешті вдалося створити Українську академію мистецтв, яка існує і досі Це був перший вищий навчальний заклад незалежної держави — УНР.

В академії окрім Мурашка викладали такі видатні художники, як Георгій Нарбут, Абрам Маневич, Михайло Бойчук, Микола Бурачек, а першим ректором обрали Федора Кричевського. Урочисте відкриття академії відбулося 22 листопада 1917 року в приміщенні Української Центральної Ради.

Нажаль, тихої праці Мурашкові не судилося, адже в тому-ж таки 1918 році Київ захопили більшовики. У січні вони за кілька тижнів розстріляли понад п’ять тисяч представників української інтелігенції.

Професори й студенти переховувалися, академія була зачинена. Тим не менш, освітній процес намагалися продовжити, студенти ходили до професорів додому і працювали там. Михайло Жук у спогадах писав, що найбільш заповненими були майстерні Олександра Мурашка та Федора Кричевського.

Ще в 1910 році, коли помер його батько, Олександр Мурашко продав квартиру, яку його родина мала на Малій Житомирській і купив невеликий будинок із садом на Лук'янівці, де збудував і майстерню. Тоді ця місцина була тихим передмістям і художник закликав друзів оселятися поруч, щоб створити там таке собі "мистецьке містечко". Але і цим мріям не довелося стати реальністю — кияни ніколи не дізнаються, яким могло б бути мистецьке містечко на вулиці Баговутівській (нині Загорівська).

Увечері 14 червня 1919 року Олександр Мурашко разом із дружиною повертався додому. До них підійшли троє чоловіків, які забрали художника із собою. Митця вбили пострілом в потилицю агенти ЧК неподалік від його власного будинку на Лук'янівці.

Олександр Мурашко загинув на 44-му році життя. У пресі про інцидент написали, що художник "був пограбований і забитий бандитами".

У відділі літератури з питань мистецтв нашої книгозбірні, ви можете ознайомитись з літературою про цього видатного митця:

Сьогодні, 13 серпня у відділі літератури з питань мистецтва відбувся майстер клас в техніці «аплікація».

 Цього чудового літнього дня  до нас знову завітала майстриня Ричко Віта Костянтинівна, щоб допомогти нам поринути у багатобарвний, фантастичний безмежними можливостями світ мистецтва. У талановитих руках пані Віти навіть старі списані журнали стали матеріалом для втілення творчої фантазії.

На наших очах з кольорових клаптиків старого паперу складалися фантастичні дивовижні пейзажі, химерні композиції та казкові тварини... Всі учасники нашої майстерки мали змогу спробувати себе в ролі митців, підбираючи кольори та форми , фантазуючи з композицією задуму та працюючи над деталями.

  Обрана техніка має безліч можливостей для втілення найрізноманітніших ідей, дозволяючи виконавцю в повній мірі проявити свою фантазію. Можна звісно, скористатися і зразками запропонованими майстринею, та неважливо який шлях обрано, головне те відчуття занурення у дитинство, радість творчості, якої нам дорослим так не вистачає в нашому житті. А ось і результати, так би мовити наші шедеври, та головне радість творчого процесу у невимушеній дружній атмосфері.

«Мельпомена української сцени» 04.08. – 170 років від дня народження Марії Заньковецької, української акторки і театральної діячки.

      4 серпня 1854 року народилася Марія Заньковецька — королева українського театру, життя якої за драматичністю не поступається її ролям.

  Марія з’явилася на світ у селі Заньки на Чернігівщині у дворянській родині судді Костянтина Адасовського. Освіту отримувала в приватному пансіоні Чернігова, юнкою грала в аматорському театрі Ніжина, мріяла стати співачкою. 17-річною вийшла заміж за офіцера артилерії Хлистова — і разом з ним опинилася в Бесарабії, у фортеці Бендери, де познайомилася з унтерофіцером Миколою Садовським, одним з братів Тобілевичів, згодом засновників українського театру. Обоє залюблені в сцену, в умовах одноманітного життя у фортеці вони вигадують разом ставити вистави — "Наталку Полтавку", картини з російсько-турецької війни. Вистави йдуть з аншлагом, успішному дуету радять виходити на професійну сцену. Проте на деякий час життя їх розводить: Марія з чоловіком виїжджає до Фінляндії у фортецю Свеаборг, вчиться вокалу в Гельсінкі, отримує ангажемент у Гельсінській опері… Та листування із Садовським і пропозиція доєднатися до трупи Марка Кропивницького, яку саме організовували в Україні, змушують Марію одного дня наважитися на рішучий крок: 1882 року вона вирушає до Єлисаветграда — і розриває подружні стосунки, подавши на церковне розлучення. Останнє коштувало їй заборони Синоду надалі виходити заміж і втрати батьківської прихильності. Коли доньку запросили до театральної трупи, велика родина Адасовських колегіально вирішувала, пускати її в артистки чи ні. Ухвалили: нехай грає, але ні фамільного прізвища, ні чоловікового "легковажною професією" не соромить. Так Марія взяла собі псевдонім, утворений від назви рідного села, — Заньковецька.

    Заньковецька дебютувала в "Наталці Полтавці" наступного дня по приїзді до Єлисаветграда. Після ролі Ярини в "Невольнику" Шевченка засновник театру Марко Кропивницький подарував актрисі бірюзовий перстень, сказавши: "Заручаю тебе, Марусю, зі сценою, тепер мені є для кого писати драми". Карпенко-Карий, приїхавши на прем’єру вистави за своєю п’єсою "Наймичка", розчулений грою Заньковецької, плакав просто в глядацькій залі. Чайковський, побачивши актрису в "Безталанній", надіслав їй лавровий вінок з написом "Безсмертній од смертного". Коли 1886 року Кропивницький повіз свою трупу на гастролі до Петербурга й Москви, три місяці поспіль вистави йшли з аншлагом, квитки розкуповували за тиждень наперед. Гра акторів, як і режисура Кропивницького, декорації, музичне оформлення на рівень випереджали імператорські театри. Театрали назвали Заньковецьку королевою сезону — і це в той час, коли, крім російських прим Єрмолової, Савіної та Стрепетової, виступали також італійка Елеонора Дузе й француженка Сара Бернар, а українськомовний репертуар нашої актриси був обмежений цензурою до п’єс на побутову сільську тематику.

    Проте гра Заньковецької змушувала глядачів співпереживати її героїням так, як вони не співчували шекспірівській Джульєтті, а критиків — порівнювати наймичок, яких грала актриса, з Антігоною й Електрою. Олександр III пропонував Марії Заньковецькій залишити Україну та перейти на імператорську сцену в обмін на платню 24 тисячі золотом і світовий репертуар. Актриса відмовилася: "своє рідне владно кликало до української сцени, до її скорбот і молитов".

    Тендітна, струнка, мініатюрна, близько 150 см зросту, вона пильнувала себе по-королівськи: вбиралася в ошатні блузки, розшиті гладдю на манір народного одягу, елегантні сукні, капелюшки й рукавички, носила вишукані шалі й пальта, оздоблені каракулем за останньою модою; замовляла запашні креми з Лондона. Захоплені шанувальники приносили їй квіти кошиками, друкували оди-листівки, освідчувалися в коханні просто на вулиці, а після вистав молодь несла актрису в кріслі додому, як королеву. Кажуть, що Скліфосовський водив своїх студентів у театр на вистави із Заньковецькою, щоб наочно показати нюанси психологічних станів. Її ж геніальна гра "на розрив" підживлювалася непевними особистими стосунками: кохання до Миколи Садовського і 27-річний цивільний шлюб з ним принесли актрисі порівну щастя й болю. Зради, сварки, спроби самогубства, втечі з гастролей, примирення на очах у всієї театральної спільноти, виховання сина Садовського від коханки — життя Марії було схоже на латиноамериканський серіал. Коли зрештою вони в 1907 році разом створили в Києві перший стаціонарний театр України й актриса взялася готувати молодь до нової сцени — світла подія також обернулася на зле: Садовський закохався в юну фам фаталь Марію Мінченко.

 

  Це стало останньою краплею: Марія Заньковецька 1909 року, відзначивши 25-річний ювілей творчості, залишила театр Садовського і його самого. Решту життя вона віддала іншим сценам: виступала в мандрівних трупах; допомагала Гнатові Юрі організувати гастролі Гуцульського народного театру, надавши під заставу всі свої коштовності; організувала власний театр "Українська трупа під орудою М. Заньковецької" і першою дістала звання "Народної артистки УРСР".

У відділі літератури з питань мистецтва нашої книгозбірні можна переглянути такі книжки про Марію Заньковецьку:

Береза Р. Заньківська «грішниця» (Марія Заньковецька) / Р. Береза //

Береза Р. Мистецька слава України: у пошуку євшан-зілля / Р. Береза . – Львів, 2021. – С. 125 – 147.

Вінок спогадів про Заньковецьку / упоряд.: О. Ватуля , П. Долина , П. Перепелиця . – Київ : Мистецтво. – 1950. – 255 с.

Кагарлицький М. Безсмертя їй ім’я / М. Кагарлицький // М. Кагарлицький Наодинці з совістю. Образи діячів української культури / М. Кагарлицький . – Київ, 1988. – С. 10 – 24.

Корнійчук В. П. Роздуми про театр, музику, літературу… / В. П. Корнійчук . – Київ. : Фенікс, 2007. – 320 с.

Любарт В. М. К. Заньковецька / В. Любарт // Корифеї українського театру: збірник / упоряд. , вступ. стаття, приміт. І. О. Волошина . – Київ,

1982. – С. 104– 162.

Лемещенко А. Марія Заньковецька – легенда українського театру / А. Лемещенко // Українки в історії / за заг. ред. В. Борисенко. – Київ, 2004. – С. 259 – 265.

Марія Заньковецька. Легенда української сцени / ред.: І. Кресіна, Н. Прохоренко. – Київ : Вид.: «Бібліотека українця». – 1998. – 118 с.

Талан: життя і творчість Марії Заньковецької / упоряд. Н. Бабанської та ін. – Київ : Мистецтво, 2004. – 288 с. : іл.