Книжкова виставка «Обереги мистецтва Лідії Спаської»

 

5 квітня 2025 року виповнюється 115 років від дня народження Лідії Іванівни Спаської – української художниці у жанрах історичного живопису, портрету, майстрині церковного розпису.

Нарадилася мисткиня у містечку Умань, найсвітліші дні дитинства і юності вона провела у маєтку батьків в селі Гавчиці (нині Муравище) неподалік Ківерець Луцького повіту. У Луцьку Лідія Лисяна (її дівоче прізвище) навчалася у жіночій гімназії.

Після 2 років навчання у приватній мистецькій школі Крижановського у Варшаві, Лідія потрапила у надзвичайно потужне мистецьке середовище – стала слухачкою у знаменитій Академії Р. Жюльєна в Парижі, яка на той час складала достойну конкуренцію славетній Паризькій школі витончених мистецтв. До речі, це був єдиний заклад, де мистецьку освіту могли отримати жінки. Випускниками академії були Анрі Матісс, Джованні Джакометті, Георг Кольбе, Марія Башкирцева, Альфонс Муха, Джордж Мур, Ярослав Кириленко та багато інших відомих живописців. У Парижі Лідія познайомилася з майбутнім чоловіком – студентом інституту богослів’я Василем Спаським. У 1935 році після завершення студій у Академії, разом з чоловіком Лідія повертається на Волинь. Талант молодої художниці розкривається у низці ліричних пейзажів, портретів краян та близьких їй людей.

У 1939 році над родиною Спаських нависла загроза вислання до Сибіру, і їм доводиться переховуватись. Подруга по гімназії Віра Огібовська-Ельберт надає притулок їхній сім’ї – від середини 1943 року вони живуть неподалік Луцького замку у будинку Пузини.

У 1945 році Лідія втрачає на фронті чоловіка, батьківський маєток націоналізують, і вона залишається вдовою з двома малолітніми дітьми. Історичні катаклізми, особисті трагедії, втрати і проблеми виживання тестують творчу натуру на вміння не лише переборювати труднощі, а й в якийсь момент абстрагуватися і не полишати занять малярством. Ось так воля, цілеспрямованість характеру людини зберігають її творче начало, не дають погаснути Божій іскрі у тягарі незгод, а життєвий досвід відшліфовує вдумливість і визначає пріоритети.

У 1947 році Лідія Спаська оселяється у Острозі, де живе і працює протягом наступних кількох десятків років. Визнання приносить їй полотно «Повстання в селі Новомалин у 1905 році», яке вона виконала на замовлення місцевого краєзнавчого музею. Історія рідного краю, його багата культура, визначні українські персоналії дали могутній поштовх художниці для створення цілої низки сюжетних тематичних полотен: «Переселення з Острога в 1611 році», «Портрет Богдана Хмельницького», «В’їзд Богдана Хмельницького в Острог 1648 р.» та багато інших.

Важливою частиною світосприйняття Лідії Спаської була духовна складова, яка втілилася у її значному доробку на сакральну тематику, і де талант художниці яскраво виразив себе у царині монументального живопису. Нею виконані розписи інтер’єрів храмів у Острозі, Луцьку, Києві, Мурманську, Архангельську, Ташкенту, Махачкали, Вологди та інших міст.

Наприкінці 1960-х рр. у кафедральному Свято-Троїцькому соборі Луцька вона виконала твори на біблійні теми: ікони «В’їзд Господній у Ієрусалим» та «Нагірна проповідь Ісуса Христа». У 1970-1972 рр. мисткиня працювала над розписом Свято-Феодосіївської церкви у Луцьку – і це в часи потужної радянської атеїстичної пропаганди.

У 1999 році, коли відзначався 70-річний ювілей Волинського краєзнавчого музею, Лідія Спаська подарувала картинній галереї, де у квітні місяці відбувалась її перша в Луцьку персональна виставка «У пошуках добра, краси, гармонії». На виставці тоді було презентовано 65 творів живопису, графіки, сакрального малярства Лідії Спаської – невелика частина значного мистецького доробку художниці. Тоді вона подарувала 10 робіт з своєї виставки Художньому музею міста Луцька.

У складному портретному жанрі мисткиня працювала особливо натхненно і плідно. Портрети виконані нею у різноманітних техніках – пастеллю, олією, гуашшю, аквареллю. На полотнах зображені визначні історичні постаті, а також наші сучасники, серед яких є і портрети дітей. Їх об’єднує майстерна передача внутрішнього стану і характеру людини, емоційність і одухотвореність пензля віртуоза.

Багато світлих поетичних полотен створені Лідією Спаською у жанрах пейзажу і натюрморту. Її вишукані квіткові натюрморти ваблять живою барвистою кольоровою гамою і, здається, випромінюють ауру природних пахощів.

Величезний мистецький спадок Лідії Спаської зберігається у колекціях музеїв Острога, Рівного, Луцька, Бреста, Мінська, багато робіт стали надбаннями збірок приватних колекціонерів в Україні і за кордоном. До Луцька, міста її дитинства і юності, Лідія Спаська завжди відчувала особливий емоційний, душевний потяг. Наше стародавнє місто одержало у спадок надзвичайно цінну частину мистецької спадщини талановитої художниці як прояв її щирої прихильності до нашого краю.

Лідія Спаська померла 15 серпня 2000 року і похована біля батьків у Гавчинцях.

Завітайте на книжкову виставку «Обереги мистецтва Лідії Спаської» у відділ літератури з питань мистецтва нашої книгозбірні:

Тематична виставка "Історія Луцька в малюнках"

 

Рекреаційне розвантаження з елементами творчості

 

Сьогодні 1 квітня, у соціокультурному просторі «Мистецький» відбулася зустріч організована працівниками відділу літератури з питань мистецтва «Рекреаційне розвантаження з елементами творчості» на тему «Теорія поколінь...від Х до Z: життєві цінності та ідеали» На зустріч були запрошені користувачі Територіального центру соціального обслуговування м. Луцька. Як завжди незмінний психолог наших заходів Олена Вітюк ознайомила присутніх з системою поділу суспільства на покоління за роками народження. Було цікаво дізнатися про відмінності, пріоритети, життєві цінності різних поколінь. Кожен з присутніх знайшов себе в певному поколінні, хтось у "бебі-бумерах" або у поколінні "Х" та з захопленням слухаючи характеристики психолога, ділилися враженнями дискутували або погоджувались. Мета цього заходу - допомогти навчитися вільно спілкуватися, висловлювати свою думку, отримувати радість та задоволення від спілкування з оточуючими, прийняти та полюбити себе, почати рухатися в напрямі до соціальної активності. Присутні мали можливість висловити своє бачення соціальних проблем сьогодення, ділитися спогадами та власними життєвими переживаннями.

Наприкінці заходу всі учасники намалювали невеличкі, але дуже позитивні букетики кульбабок гуашевими фарбами на згадку про те, що навіть незважаючи на похмуру погоду за вікном та дощик, все ж на календарі сьогодні початок квітня і ми віримо в перемогу добра, віримо що весна переможе.

Книжкова виставка «Дмитро Гнатюк — легенда українського оперного співу»

Ви можете не знати його ім’я, але ви точно чули пісні у виконанні Дмитра Гнатюка – "Чорнобривці", "Два кольори", "Києве мій". Сьогодні, 28 березня, день народження видатного українського оперного співака, педагога, в минулому – художнього керівника Київського театру опери та балету, який усе життя популяризував українську пісню у світі.

     Дмитро Гнатюк увійшов в історію не тільки як талановитий співак і педагог, а також як людина, яка щиро вболівала за виконання української оперної і народної музики в Україні та світі. Так, саме завдяки Гнатюку український романс "Черемшина", написаний у 1965 році, почали виконувати в Японії, а про пісні "Два кольори" та "Черемшина" – дізнались у всьому світі, від Канади до Франції. Гнатюк виконував українські пісні та ставив на театральній сцені опери українських композиторів усе життя, вважаючи українську музику важливим чинником формування національної свідомості.

     У 2009 році, у 85-річному віці, Дмитро Гнатюк сказав слова, які нині ми сприймаємо особливо гостро: "Ми, українці, нарешті здобули незалежність. Дорожіть цим, плекайте це, тіштеся цією незалежністю, бо вона відкриває великі перспективи — мати свою державу й бути господарем на своїй землі".

   Дмитро Гнатюк народився 1925 року в селі Мамаївці Чернівецької області, яка тоді була частиною Румунії. Співати почав у місцевій церкві, про це багато розповідав у своїх інтерв’ю. У 20 років Гнатюк став солістом Чернівецького музичного-драматичного театру імені Кобилянської, тоді ж вступив до Київської консерваторії.

    Гнатюк був яскравим співаком та артистом, і його відразу помітили в столиці. У 1951 році, після закінчення консерваторії, він став солістом Київського театру опери та балету та пропрацював у театрі на різних посадах майже все життя, до самої смерті у 2016 році. Його колеги згадували, що у 2015-му, у віці 90 років, він ставив вистави в оперній студії Київської консерваторії та опікувався студентами.

   В історії Національної опери Дмитро Гнатюк – одна з найважливіших постатей. На київській оперній сцені він був відомий як драматичний співак, що втілював яскраві, колоритні образи, зокрема в операх "Тарас Бульба", "Наталка Полтавка", "Енеїда", "Євгеній Онєгін", "Пікова дама", "Мазепа", "Кармен" Ж. Бізе, "Ріголетто"), "Севільський цирульник" Дж. Россіні. З 1988 по 2011 рік Гнатюк був головним режисером Національної опери України. Саме завдяки йому на київській сцені були поставлені важливі українські опери – "Тарас Бульба", "Наталка Полтавка" М. Лисенка, "Запорожець за Дунаєм" С. Гулака-Артемовського.

   Пік кар’єри Гнатюка-співака прийшовся на 60-ті роки. Він увійшов в історію як один з найвидатніших виконавців української пісні. Такі легендарні сьогодні твори, як "Два кольори", "Києве мій", "Черемшина" в 60-ті зазвучали вперше саме його голосом. Особливе місце в його творчості посідала пісня "Два кольори", яку написав у 1964 році композитор Олександр Білаш на слова поета Дмитра Павличка. Поет був другом Гнатюка й говорив, що той "співає серцем". Сам Гнатюк розповідав, що текст поезії "Два кольори" нагадує йому про дитинство та рідний край і є уособленням життя кожного українця, в якому є місце і червоному (щастю й любові), і чорному (трагедії та журбі).

     Українські пісні, народні зокрема, Гнатюк виконував далеко за межами країни. У біографії Гнатюка, що її підготувала Національна опера, згадується, як Гнатюк у 70–80-ті роки й пізніше об’їздив увесь світ, виступав на найвідоміших сценах США, Канади, Австралії, Нової Зеландії, Франції та Англії.

Ще одна важлива пісня в репертуарі артиста – "Як тебе не любити, Києве мій!". Цей твір композитор Ігор Шамо написав на слова поета Дмитра Луценка в 1962 році. До речі, пісня є офіційним гімном Києва з 2014 року. В 1982-му Дмитро Гнатюк виконав її на великому концерті з приводу 1500-річчя Києва в супроводі дитячого хору.

   Популяризація української пісні була частиною його світогляду й у певному сенсі місією – співак вважав, що саме так ми продовжуємо себе. В інтерв’ю виданню "Україна молода" у 2009 році Дмитро Гнатюк говорив: "Пісня — це ж наша історія. І вона має жити. „Черемшину" он навіть японці співають. Ця пісня після моїх гастролей стала в Японії дуже популярною. І місцевий квартет забажав її виконувати. Я дав їм ноти. І вони співали її в усьому світі. Українською мовою".

    Першою і єдиною дружиною Дмитра Гнатюка стала Галина Макарівна, з якою співак познайомився ще в молоді роки. Галина Гнатюк отримала філологічну освіту, працювала у сфері української граматики, історії мови. У пари з'явився син Андрій.

І Галина, і Дмитро досить багато часу приділяли своїй кар’єрі. У 1988 році Дмитро Михайлович був обраний головним режисером Театру опери та балету, а також директором Національної опери.

   Паралельно займався й політичною діяльністю як депутат Верховної Ради Радянського Союзу. Після проголошення незалежності продовжив свою політичну діяльність. Був заступником голови комітету ВР з питань культури і духовності, також був обраний народним депутатом. У 1996 році ним заснована Академія Мистецтв України. Він має звання Героя України (2005), обирався до Верховної Ради III скликання, де очолював комітет культури.

     Дмитро Гнатюк, виступаючи як концертний співак, записав 21 платівку. У його репертуарі було понад 85 творів національної та світової класики – від буковинця Сидора Воробкевича до австрійця Йозефа Гайдна.

    Перший виконавець знаменитих хітів 1960-х «Два кольори» та"Як тебе не любити, Києве мій!" Дмитро Гнатюк помер 29 квітня 2016 року на 92-му році життя. Незабаром після цього 20 червня 2016 року, померла й дружина артиста.

Все своє життя Гнатюк присвятив розвитку та популяризації національного оперного мистецтва та вихованню кращих українських митців. За видатні досягнення він був нагороджений численними державними відзнаками.

Завітайте на книжкову виставку "Дмитро Гнатюк — легенда українського оперного співу" у відділ літератури з питань мистецтва нашої книгозбірні:

27 березня - Всесвітній день театру

 

Сьогодні в головну книгозбірню нашої області завітали учні 7 класу Луцького ліцею № 10 Луцької міської ради.

 

Сьогодні в головну книгозбірню нашої області завітали учні 7 класу Луцького ліцею № 10 Луцької міської ради. Працівники бібліотеки провели для учнів цікаву та змістовну екскурсію по всіх відділах бібліотеки. Учні були в захваті від таємничих лабіринтів та величезних залів відділу зберігання основних фондів, зазирнули у соціокультурний простір Мистецький, ознайомилися з відділами на верхніх поверхах,  ознайомилися з різноманіттям книжкових фондів, довідалися як знаходити і користуватися інформацією та багато іншого... Кінцевим пунктом екскурсії став відділ літератури з питань мистецтва, де працівники відділу спільно з керівником класу Оленою Вітюк провели для дітей тренінг-заняття «Будуємо майбутнє разом». Зустріч була цікавою та змістовною, сподіваємося на подальшу співпрацю.

Книжкова виставка "Чудовий світ театру"

 

      Щороку 27 березня відзначається Всесвітній день театру. Це свято для всіх, хто розуміє цінність і важливість театрального мистецтва, і прагне привернути до нього увагу державних структур, політиків і організацій, які ще не досягли розуміння цінності театру для загалу і окремої особистості, а також його значення для економічного розвитку.

     Театр – це фабрика емоцій. З цієї фразою важко сперечатися. Адже кожен, хто хоча б раз був на виставі, байдужим до цього виду мистецтва не залишиться. Когось дійство на сцені вражає до глибини душі, а гра акторів змушує плакати чи сміятися, когось дивуватися, аплодувати, вимовляти такі любі кожному акторові слова: «браво», «на біс».

     Міжнародний день театру відзначається щорічно з 1962 року. Засноване свято у Відні на IX конгресі Міжнародного інституту театру (MIT) при ЮНЕСКО. Діяльність MIT, згідно статуту, має бути спрямована на «зміцнення миру і дружби між народами, на розширення творчої співпраці всіх діячів світу».

     Перші театри з’явились в Греції, згодом в Китаї, Індії, а в X столітті в Європі. Слово «театр» походить від грецького «theatron», і означає місце для видовищ, а також місце, призначене для показу драматичних творів мистецтва перед публікою.

    У давній Греції театр став формуватися як мистецтво, встановлювалися чіткі визначення трагедії і комедії, а також інших театральних форм. В Україні театральне мистецтво бере початок з глибокої давнини, з прояву в народних іграх, танцях, піснях і обрядах.

      Перший український стаціонарний театр відкрито у Львові в 1795 р., а за 24 роки з’явилася перша українська п’єса – «Наталка-Полтавка» Івана Котляревського. У Києві перший стаціонарний театр з’явився у 1806 р., в Одесі — 1809, в Полтаві — 1810.

     XIX століття відзначилося появою драматичних творів Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ’яненка, Тараса Шевченка. Українське акторське мистецтво поряд з театром набули виразних суспільно-громадських функцій, що сприяло піднесенню національної свідомості народу.

      Підвалини саме українського театру заклав Марко Кропивницький, який створив «Театр корифеїв» — професійну театральну трупу. Він сам шукав і вчив своїх акторів: М. Заньковецьку, П. Саксаганського, М. Садовського, Г. Затиркевич-Карпинську. Репертуар не був особливо широким («Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник» Івана Котляревського, «Сватання на Гончарівці», «Шельменко-денщик» Григорія Квітки-Основ’яненка, «Назар Стодоля» Тараса Шевченка). Бракувало нових творів, в яких би відчувався подих сучасності. Їхніми авторами стали Марко Кропивницький, Михайло Старицький, Іван Карпенко-Карий, що одночасно були драматургами, режисерами і акторами.

     В Україні з нагоди Міжнародного дня театру проводяться театральні фестивалі, артисти отримують нагороди та державні звання, а глядачі відвідують прем’єри вистав. Тож чи слухаємо ми оперу, чи насолоджуємося майстерністю і грацією артистів балету або з душевним трепетом стежимо за грою драматичних акторів, – ми завжди відчуваємо особливу атмосферу свята.

Традиційно цей день проходить під девізом «Театри як засіб взаєморозуміння та зміцнення миру між народами». День театру — це свято всіх працівників театру, а не тільки акторів. Тут немає другорядних професій, тому цей день відзначають також режисери-постановники, продюсери, звукоінженери, сценаристи, світлотехніки, гардеробники та білетери.

   Творці театрального мистецтва своє професійне свято за традицією відзначають безпосередньо на сцені. Актори у всьому світі дають свої найкращі спектаклі, влаштовують благодійні виступи і під час поклону із задоволенням приймають гучні аплодисменти та подарунки від глядачів. Крім виступів у театрі, традиційно влаштовують яскраві фестивалі, карнавали і концерти.

Цікаві факти про театр:

– Батьківщиною театрів заведено вважати Стародавню Грецію.

– Арена ді Верона в Італії працює з 30 року до нашої ери. Він являє собою амфітеатр, в якому можуть розміститися 16 тисяч глядачів. В сучасний час він продовжує свою роботи, проте сезонно, коли Італію відвідують імениті виконавці.

– В австрійському місті Філа знаходиться найменший театр у світі. Він вміщує всього 8 осіб, а його сцена має розміри 1,3 метра на 1,3 метра.

– У японському театрі костюми і маски, які носять актори, передаються з покоління в покоління. Самі ж сюжети наповнені розповідями про самураїв.

– Театр Мінак просто неба у Корнуолі відомий у всьому світі. Головною декорацією, на тлі якої проходять спектаклі, є мальовничий простір Атлантичного океану. А першою виставою у 1932 році на сцені театру стала «Буря» Шекспіра.

– У стародавні та середні століття жінкам не дозволялося бути актрисами театру, а всі жіночі ролі виконували чоловіки, переодягнені в жінок. В античні часи жінкам заборонялося навіть відвідувати театр.

– Місто Брегенц в Австрії щорічно на фестивалі опери приймає трупи оперних театрів усього світу. Головна прикраса цього фестивалю – велика плаваюча сцена з грандіозними декораціями, які постійно змінюються.

– Сучасні серіальні фільми – не винахід нашого часу. У давнину на Сицилії ставилися вистави, які тривали по року. Щовечора глядачі збиралися в театрі, щоб подивитися продовження.

– Театр, який місцеві жителі ласкаво називають «яйце», побудували за проєктом французького архітектора Поля Андрьо та заходиться в Пекіні. Перша вистава відбулася у 2007 року. Три головні зали театру можуть вмістити 6,5 тисяч глядачів. Він також є головною сценою знаменитої пекінської опери.

Багато століть театральне мистецтво не втрачає своєї популярності, а навпаки – розвивається і дарує глядачу радість. Театр має виняткове етичне і художнє значення, несе в суспільство ідеї гуманізму і добра, сприяє формуванню естетичного смаку та розширенню кругозору.

Завітайте на книжкову виставку "Чарівний світ театру" у відділ літератури з питань мистецтва нашої книгозбірні, і можливо перегянувши літературу на полицях, ви пригадаєте щось давно забуте, або знайдете для себе щось нове та цікаве про захопливе і чарівне мистецтво вічно юних сестер Талії та Мельпомени... 

• Барнич М. М. Майстерність актора: техніка «обману»: навчальний посібник / М. М. Барнич. Видання 2-ге,виправлене та доповнене. – Київ: Видавництво Ліра-К, 2016. – 304 с.

• Брокетт Оскар Історія театру / Брокетт О. , Гілді Ф. ; пер. з англ. – Львів : Літопис, 2014. – 730 с.

• Веселовська Г. І. Український театральний авангард / Г. І. Веселовська. – Київ : Фенікс, 2010. – 368 с.

• Веселовська Г. І. Більше як театр. Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка. 2001-2012 / Г. І. Веселовська . – Київ : ВД «Антиквар», 2019.–328 с. 

• 5.Гайдабура В. Театр, розвіяний по світу. Феномен сцени повоєнної української діаспори (Німеччина. Австрія, Франція, США, Канада, Австралія) / В. Гайдабура. –Київ : Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2013. – 324 с. 6. ЛягущенкоА. Український театр. Видатні діячі та менеджмент. / А. Лягущенко. – Київ : Мистецтво, 2021. – 495 с. 

• Нариси з історії театрального мистецтва України ХХ століття / Інститут проблем сучасного мистецтва Академії мистецтва України ; редкол. : В. Сидоренко та ін. – Київ : Інтертехнологія, 2006. – 1054 с.

• Сценографія. Пошуки власної естетики.1920-2020 / упоряд. : А. І. Александрович –Дочевський ; текст О. В. Ковальчук. – Київ: ВД «Антиквар» , 2019. – 304 с.